Михайло Петрович — Михайло, як його називали у дворі — ніколи не думав, що стане для когось батьком.
У свої двадцять вісім він жив один у двокімнатній квартирі на п’ятому поверсі, працював слюсарем і у вихідні грав у преферанс з чоловіками у дворі.
Життя текло розмірено, без особливих злетів і падінь.
У сусідній квартирі жили — Вітька з Наталкою і їхній хлопчик Костя. Хлопчику було років сім, рудий такий, з веснянками, вічно з розбитими колінами. Бігав по двору як очманілий, ганяв голубів, лазив по гаражах.
— Костю! Киш звідти! — кричала йому Наталка з балкона. — Додому йди, обідати!
— Зараз, мамо! — відгукувався хлопчик і продовжував носитися.
Вітька працював на тому ж заводі, що і Михайло, тільки в ливарному цеху. Чоловік він був веселий, товариський, але… любив “чарочку”. А коли вживав — ставав буйним.
Скільки разів Михайло чув через стіну, як Наталка плаче, як б’ється посуд…
А потім сталося те, що сталося. Грудень видався лютим — мінус тридцять п’ять, вітер такий, що продував наскрізь навіть через ватник.
Вітька після зміни зайшов у кафе «зігрітися», та так і не дійшов додому. Знайшли його вранці в кучугурі біля гаражів — замерз. Наталка з горя злягла, а через місяць і її не стало — серце не витримало.
Костю мали забрати в дитбудинок. Михайло пам’ятає, як хлопчик стояв посеред спорожнілої квартири — маленький такий, розгублений, у батьківській шапці, яка сповзала йому на очі.
— Дядьку Михайле… — прошепотів він. — А мама з татом справді більше не прийдуть?
І тут щось защемило в грудях. Він не міг віддати хлопчика в дитбудинок, не міг.
— Слухай, Костю… — він присів навпочіпки перед хлопчиком. — А давай-но ти у мене поживеш поки? А там буде видно.
Так і залишився Костя у нього. Спочатку «поки», потім «ще трохи», а потім Михайло оформив опікунство. Сусідки язиками чесали: «Ось дурень! Чужу дитину на шию посадив! Своїх би заводив…»
А Михайло тільки відмахувався. Який він чужий? Хлопчик же, жива людина. Та й звик він до рудого шибеника, який тепер тупотів за ним по п’ятах.
***
Виховувати дитину виявилося справою непростою. Особливо коли ти — самотній чоловік, який і яєчню не завжди вдало посмажити може.
— Дядьку Михайле, а чому у нас знову макарони? — запитував Костя.
— А що, несмачно? — Михайло старанно робив вигляд, що ображається. — Я старався між іншим! З маслом, з тушонкою…
— Та ні, смачно… Тільки вчора теж були макарони. І позавчора.
— Ну… зате ситно! Зростаючому організму саме те!
Костя хихикав, а Михайло потайки зітхав. Треба було вчитися готувати, але коли? Після зміни ледве ноги додому доносив.
Грошей катастрофічно не вистачало. Зарплату на заводі затримували по три-чотири місяці, а коли давали — половину товаром: то каструлями, то постільною білизною.
Михайло бігав по ринках, міняв цей товар на продукти, на одяг для Кості — хлопчик ріс як на дріжджах.
— Михайле Петровичу, — зупинила його якось завуч у школі, Галина Сергіївна, сувора дама в окулярах з товстими скельцями.
— Костя у вас здібний хлопчик, але… дуже розсіяний. І домашні завдання не завжди виконує.
— Я з ним поговорю, Галино Сергіївна…
— Поговоріть, поговоріть. І на батьківські збори приходьте. А то вам ніколи…
Немає часу — це точно. Вранці — на завод, ввечері — додому, готувати, прати, перевіряти уроки. У вихідні — на ринок, в магазин, латати штани Кості, які він вічно рвав.
А тут ще й ця травма… Михайло впав у цеху, пошкодив спину. Місяць у лікарні провалявся, ледве на ноги встав. Костя тоді ходив до нього щодня, яблука з саду тітки Клави тягав.
— Дядьку Михайле, ти одужуй… — шепотів, сидячи на краєчку лікарняного ліжка. — А то мені без тебе… страшно.
І Михайло одужував. Куди ж він подінеться? Хлопцеві потрібен батько. Нехай не рідний, але все ж…
***
Роки минали непомітно. Костя з рудого шибеника перетворився на довготелесого підлітка. Веснянки нікуди не поділися, тільки характер змінився — став зухвалим, впертим.
— Костю, ти уроки зробив? — питав Михайло, повертаючись з роботи.
— Ага, — бурчав хлопець, не відриваючись від комп’ютера.
Комп’ютер Михайло купив у кредит — для навчання, як він собі пояснював. Насправді Костя більше в іграшки грав.
— Покажи зошити.
— Та що ти, як з маленьким зі мною? Зробив я, зробив!
— Костянтин…
— Ой, все! Достатньо вже!
Грюк дверей, тупіт по коридору. Михайло зітхав і йшов на кухню готувати вечерю. Перехідний вік, що поробиш…
А потім почалося гірше. Костя зв’язався з поганою компанією — хлопці з сусіднього двору, які тинялися по підвалах, пили пінне. Михайло намагався поговорити:
— Костю, ти дивись там… обережніше. Хлопці ці…
— Що хлопці? Нормальні хлопці!
— Я Ваську їхнього знаю, батько його сидів. Та й сам він…
— Ну і що? Він мені друг! А ти… ти мені взагалі хто? Не батько ж!
Ці слова як ножем по серцю. Михайло мовчав, стиснувши кулаки. Що відповісти? Правда ж — не батько. Але хіба справа в крові? Хіба не він всі ці роки…
— Вибач, — буркнув Костя, бачачи, як зблід Михайло. — Я не хотів…
— Іди спати, — тихо сказав Михайло. — Завтра до школи рано.
До вісімнадцяти Костя зовсім відбився від рук. Школу якось закінчив, до інституту вступати не став — «не хочу я цю вашу вищу освіту».
Влаштувався вантажником у супермаркет, але довго не протримався — звільнили за прогули.
— Костю, ну так не можна ж! — Казав Михайло. — Тобі жити якось треба, працювати…
— Та знайду я роботу! Що ти нервуєш?
— На що жити будеш?
— Ну… ти ж працюєш. Проживемо якось.
Михайло працював, так. Після травми перевели його на легку роботу — сторожем при заводі. Платили копійки, але що робити?
Гроші Костя почав потихеньку красти. Спочатку дрібні з кишені, потім купюри з заначки. Михайло робив вигляд, що не помічає. Боявся скандалу, боявся, що хлопець зовсім піде.
А потім Костя вліз у борги. Позичив у якихось хлопців «на бізнес», прогорів, віддавати нічим.
— Дядьку Михайле, виручай! — влетів він якось увечері додому, блідий, тремтячий. — Мені до завтра гроші потрібно повернути!
— Звідки у мене стільки грошей, Костю? — Михайло опустився на табурет. — У мене зарплата десять…
— Ну позич! Продай що-небудь! Вони ж мене…
— Що продати? — Михайло оглянув убогу кухню. — Холодильник стародавній? Телевізор?
У підсумку довелося закладати квартиру. Єдине, що залишилося, — дах над головою. Михайло підписував документи тремтячими руками, розуміючи, що робить дурницю. Але очі Костянтина… У них був такий страх…
***
Борги Михайло виплачував два роки. Обмежував себе в усьому — їв одну картоплю, ходив у подертих черевиках. Костя обіцяв влаштуватися на роботу, допомагати, але все якось не складалося.
То робота не та, то начальник дурень, то ще щось.
А потім він зустрів Оленку. Дівчина як дівчина — фарбована блондинка, любителька нічних клубів і дорогих речей. Костя по вуха закохався.
— Дядьку Михайле, дай грошей, га? Мені Оленку в ресторан звести треба.
— Костю, у мене немає грошей. До зарплати ще тиждень, а в гаманці двісті гривень.
— Ну дядьку Михайле! Ну будь ласка! Вона мене кине!
— Якщо кине через гроші, то гріш їй ціна…
— Та що ти розумієш! — вибухнув Костя. — Сидиш тут як сова, копійки рахуєш! Життя не бачив!
Михайло мовчав. Що тут скажеш? Адже правда — яке у нього життя? Робота-дім, дім-робота. Ні сім’ї, ні радості. Все для Кості, все заради нього…
Того вечора Костя пішов, грюкнувши дверима. Повернувся під ранок з розбитою губою.
— Побився з ким? — запитав Михайло, дістаючи йод.
— Не твоя справа, — огризнувся хлопець.
Оленка все-таки його кинула. Знайшла когось багатшого. Костя почав прикладатися до чарки. Приходив додому після півночі, хитаючись, падав одягнений на диван. Михайло накривав його ковдрою, збирав розкидані речі.
— Так більше не можна, — сказав він якось вранці, коли Костя, опухлий, з червоними очима, поліз у холодильник. — Або ти берешся за розум, або…
— Або що? — Костя повернувся, посміхаючись. — Виженеш? На вулицю? Ну давай, виганяй! Не стане мене— совість замучить!
Михайло відвернувся. Не міг він його вигнати. Не міг. Це ж Костька, його хлопчик, його…
— Дядьку Михайле, — раптом тихо сказав хлопець. — Дай ще грошей. Останній раз. Я борг віддам, чесно.
– Який ще борг?
— Ну… я тут знову позичив трохи. На лікування.
— На яке лікування? Ти хворий?
— Та ні… Похмелитися треба було, ось і…
Михайло закрив очі. Скільки можна? Скільки?
***
Через деякий час завод остаточно загнувся. Михайла скоротили. Він залишився без роботи, з хворою спиною і чужою дитиною на шиї — весело.
Допомога по безробіттю — копійки. Костя, як і раніше, не працював. Квартиру, закладену, банк погрожував відібрати за несплату відсотків.
Зустрілися випадково в магазині — вона впустила гаманець, він підняв. Розговорилися. Віра працювала медсестрою в поліклініці, жила одна, дочка в Києві вчилася.
— Важко вам, напевно, — сказала вона, вислухавши історію Михайла. Сиділи в крихітній кав’ярні біля автовокзалу, пили дешевий чай.
— Та звик уже, — відмахнувся Михайло.
— Одружуватися не думали?
Михайло посміхнувся:
— Кому я потрібен? Безробітний, хворий, з… з нахлібником.
— Не кажіть так про хлопчика. Ви хороша людина, Михайле Петровичу. Рідкісна.
Вони почали зустрічатися. Потайки від Кості— Михайло боявся його реакції.
— Переїжджай до мене, — запропонувала вона через півроку. — У мене двокімнатна, місця вистачить. І Костю візьмемо.
— Віра, я не можу… Ця квартира — єдине, що у нього є. Від батьків залишилася.
— Але ви ж її втратите! Банк відбере!
— Щось придумаю…
Віра чекала. Місяць, два, три. А потім сказала:
— Михайле, я не можу більше. Або ти обираєш нормальне життя, або… Вибач.
І пішла. Михайло навіть не намагався її втримати. Яке право він мав? Вона ще молода, красива, а він…
***
Квартиру відібрали в серпні. Виселили за рішенням суду. Костя кричав, погрожував судитися, але який сенс? Документи є документи.
Переїхали в гуртожиток на околиці. Кімнатка три на чотири метри, туалет в кінці коридору.
— Це все через тебе! — кричав Костя. — Через твою тупість! Нормальна людина давно б грошей заробила!
Михайло мовчав. Втомився пояснювати, втомився виправдовуватися.
Знайшов роботу — вантажником на овочевій базі. Спина після першої ж зміни завила, але вибору не було. Носив мішки з картоплею, ящики з капустою, думав про те, як все дивно склалося. Начебто хотів як краще, а вийшло…
Костя продовжував вживати. Гроші на це знаходив завжди — то вкраде, то позичить у товаришів по чарці.
— Ти мене в труну заженеш, — сказав якось Михайло, дивлячись на хлопця під градусом.
Вночі Михайлу стало зле. Серце прихопило — біль такий, ніби хтось розпечений цвях у груди вбив. Костя спав , не чув, як Михайло хрипів, хапаючи ротом повітря. Він зміг дійти до дверей сусідки баби Нюри, вона викликала швидку.
Три тижні Михайло пролежав у кардіології. Костя прийшов на третій день — неголений, пом’ятий, з каламутними очима.
— Ну що? — буркнув з порога. — Живий?
— Живий, — прошепотів Михайло. Говорити було важко.
— Грошей дай.
— Костя…
— Та годі, не переймайся! Я в борг візьму!
І пішов. Більше не приходив.
А до Михайла приходила Віра. Дізналася від спільних знайомих, примчала.
— Господи, Михайле! Що ж ти себе так… — Вона заплакала. — Я заберу тебе до себе.
— А Костя?
— А що Костя? Дорослий хлопець, двадцять два роки. Нехай сам про себе думає.
— Не можу я його кинути, Віро. Не можу.
— А він тебе може? Може, Михайле! Вже кинув!
Михайло відвернувся до стіни. Правда це була гірка, як ліки, якими його годували.
** *
Виписали його у вересні. Віра зустріла біля лікарні, повезла до себе. Михайло не пручався — сил не було.
У гуртожиток заїхали за речами. Кімната була розгромлена — порожні пляшки, недопалки, брудний одяг. Кості не було.
— Третій день не з’являється, — повідомила баба Нюра. — З друзями своїми тиняється. Речі ваші зібрати?
Збирати було нічого. Стара валіза з одягом, фотоальбом, папка з документами. Все.
У Віри було тепло і затишно. Вона варила курячий бульйон, робила уколи, змушувала пити таблетки по годинах.
— Віро, а раптом Костя прийде? Мене не знайде…
— Знайде, якщо захоче. Адресу залишили у сусідів.
Костя не приходив. Місяць, два, три…
А під Новий рік подзвонив.
— Дядьку Михайле! Ти де? Мені погано… Допоможи!
— Що сталося?
— Грошей вимагають… Дядьку Михайле!
Михайло подивився на Віру. Вона похитала головою.
— Костю, я більше не можу. Вибач.
— Дядьку Михайле! Дядьку Михайле! Не кидай! Я ж… я ж твій! Ти ж мене любиш!
Михайло поклав слухавку. Сів на диван, закрив обличчя руками. Віра обійняла його, притиснула до себе.
— Правильно зробив, Михайле. Правильно.
— Чому тоді так боляче?
Епілог
Минуло два роки. Михайло Петрович працював вахтером — Віра влаштувала. Платили небагато, але на життя вистачало.
Вечорами вони гуляли в парку, у вихідні їздили на дачу до подруги Віри.
Костю він бачив одного разу — випадково, на автобусній зупинці. Хлопець схуд, в очах порожнеча. Побачив Михайла, смикнувся було підійти, але передумав. Сів в автобус і поїхав.
— Ти шкодуєш? — запитала якось Віра.
— Про що?
— Що взяв його тоді. Стільки років витратив…
Михайло замислився. Чи шкодує? Про втрачені роки, про життя, що не склалося, про здоров’я, якого не повернеш?
— Знаєш, Віро… Напевно, ні. Не шкодую.
— Чому?
— Тому що… Тому що я хоча б спробував. Дав хлопцеві шанс. Не вийшло — ну що ж, буває. Але якби я тоді відвернувся, віддав його в дитбудинок — ось цього я б собі не пробачив.
— Ти дивний, Михайле Петровичу.
— Так. А ти за що мене любиш?
Віра розсміялася, дзвінко. І Михайло посміхнувся. Вперше за довгий час йому було добре. Спокійно. Правильно.
Життя тривало. Треба було жити далі. Для себе. Для Віри. Для того, щоб одного разу, озирнувшись назад, не сказати: «Я віддав все і не отримав нічого». А сказати: «Я віддав все, що міг. І навчився брати те, що мені дають».
У цьому, напевно, і є мудрість. Не в тому, щоб жертвувати собою до кінця. А в тому, щоб вчасно зупинитися. Вчасно сказати: досить.
І почати жити.
Ось така історія. Про любов, яка душить. Про жертву, яка не потрібна. Про межі, які необхідні.
Михайло Петрович сидів на лавочці у дворі, дивився, як грають діти, і думав: адже кожен з них — чийсь Костя. Чиясь надія, чийсь біль.
Дай Боже, щоб у них все склалося інакше.
Дай Боже.
Спеціально для сайту Stories
