Михайло виглядав якось дуже пригніченим, і його зазвичай життєрадісне обличчя немов потьмяніло. Я мовчки кивнув йому і жестом запропонував сісти на диван.
— Ну, давай бро! Що ж, трапилось розповідай, — намагаючись приховати своє подив.
Адже з Ритою вони майже з 1 курсу юрфаку зустрічалися. Минуло вже три роки, і все завжди виглядало ідеально. Моя дружина Ксенія завжди їх запрошувала до нас у гості, спільні подорожі, затишні вечори, фото, сповнені щасливих усмішок. Новий Рок зазвичай брат зустрічав у мене з Ритою.
– Розумієш, – він зітхнув, потираючи руки, – спочатку все було, як у кіно. Вона сміялася з моїх жартів, я захоплювався тим, як вона їсть тірамісу з таким благоговінням, ніби бере участь у якомусь ритуалі, але… згодом усе це стало звичайним. Немає більше іскри, втрачена як у поганої свічки в авто. Рита тепер навіть не дратується, коли я забуваю викинути сміття Все ніби згасло.
– Та сміття – це справа серйозна, – намагався я жартувати! Братику, а що вона каже? — спитав я, намагаючись знайти суть проблеми.
— От у тому й річ — нічого не каже. Вона просто тупо мовчить. Немов накопичує образу. Дивиться на мене своїми великими карими очима, як на старого знайомого, якому нічого не треба пояснювати. Але я відчуваю, що їй, як і мені, все одно. Ми ніби стали сусідами, в одній машині, а не парою.
Я трохи замислився. Думав як допомогти молодшому братові. Ситуація була складна.
– Ти розумієш, Михайле, бувають такі моменти, що тиша – це не тільки не умиротворення, а початок кінця. Що ти збираєшся робити? — спитав я, дивлячись, як Михайло байдуже крутить у руках ключі від своєї квартири.
— Ось у тому й уся проблема. Я не знаю. З одного боку, хочеться все припинити, але… Раптом це просто криза трьох років? Може, ми обидва втомилися? – він замовк на мить. – Як ти гадаєш, чи варто боротися за те, що в нас залишилося?
Я трохи насупився, не знаючи, що відповісти, але одне було зрозуміло: якщо стосунки дійшли до останньої межі, то або треба зробити крок назад і спробувати відродити те, що згасло, або розійтися, поки не стало запізно.
-Може задіямо мою дружину, нехай проведе розвідку. Їм жінкам завжди є про що говорити?
– Я думаю не варто. Ритка одразу зрозуміє звідки ноги ростуть.
– Михайле, якщо ти вже не відчуваєш до неї того, що було раніше, і вас обох це обтяжує… може, краще відпустити? Ти сам сказав, що все зжило себе. Може, це не криза, а фінал!
Михайло задумливо кивнув і сказав:
— Так, напевно, ти маєш рацію.
Минуло кілька днів Михайло зважився на розмову. Він стояв кілька хвилин перед дверима квартири, стискаючи кулаки в кишенях куртки, ніби намагаючись зібрати всю свою мужність. Потрібно ставити жирну крапку. Усередині вирували змішані почуття: від смутку до полегшення.
Рита відчинила двері з легкістю та звичною усмішкою, але її очі, як завжди, були загадковими. Вона запросила його увійти, і запропонувала чай, але Михайло одразу почав розмову:
— Рито, нам треба серйозно поговорити. Ти теж відчуваєш, що щось не так, правда?
Вона сіла навпроти нього, задумливо оглядаючи його, але замість серйозності, в її очах блиснуло щось пустотливе як раніше.
— Кажи, Мишко. Про що ти хочеш поговорити? — спитала вона, спершись на стіл, ніби знала, що він зараз скаже, уткнувшись своїм мініатюрним носиком у рожеву щоку. Михайло глибоко зітхнув.
— Розумієш, я більше не відчуваю того, що було. Ми з тобою немов застрягли в цій рутині, — почав він, обережно підбираючи слова. – Немає більше іскри в наших відносинах, і мені здається, що ти теж це помічаєш…
Рита раптом різко встала і миттю пішла до іншої кімнати. Михайло розгублено замовк, чекаючи на бурю емоцій. «Мабуть, пішла плакати»,— подумав він. Але натомість вона повернулася, тримаючи в руках величезний пакет.
— Михайле, — сказала вона урочисто, — ти маєш рацію. Ми давно застрягли у побуті. І знаєш, я подумала, що тобі потрібний новий… свіжий адреналін! Я вирішила тобі допомогти. Ось дивись і кинула пакунок на стіл.
Михайло немов сапер повільно відкрив його, а всередині лежав… кухонний фартух, і нові кімнатні капці з написом “Король дивана”. Він завмер, не знаючи, як на це реагувати. Причому Рита хитро посміхалася, спостерігаючи його реакцію.
– Це що, жарт? — нарешті, пробурмотів Михайло, ще перебуваючи здивований.
– Звичайно, жарт! — вигукнула Рітка, сміючись. — Ти так зайнявся своїм «диванним королівством», що геть-чисто забув про все інше! Я вирішила, що треба тебе трохи струснути, як простирадло після прання.
Михайло поволі почав посміхатися. Все це було для нього не тим, чого він очікував від цієї зустрічі, адже ще пів години тому він ішов сюди з рішучістю розійтися, а натомість отримав жіночий урок з гумором.
– Знаєш, Мишко, – продовжувала Рита, вже серйозніше, – я не злуюся, що ми застрягли в рутині. Просто потрібно було знайти спосіб тебе “розбудити”. Треба не тільки жити побутом, а й іноді виходити за його межі. Давай, може, спробуємо щось нове?
Він замислився. Може, справді не все втрачено? Зрештою, Рита мала рацію. А потім вона взяла його за руку і з посмішкою потягла до спальні. Після того, як пристрасті вщухли, Михайло лежав на спині, важко дихаючи і намагаючись усвідомити, що сталося.
Рита лежала поряд, її волосся наче ураганом розкидало по подушці, а в кімнаті панувала затишна атмосфера. Він довго дивився на неї, немов бачив її вперше. У кожному вигині, кожному русі було щось нове, що він раніше не помічав, настільки був поглинений рутиною. Він провів рукою по її плечу, трохи посміхаючись своїм думкам.
— Господи, це треба бути таким недалеким! — прошепотів він собі під ніс, не вірячи, як можна було довести до того моменту, коли він майже все втратив, не усвідомлюючи, що йому насправді потрібно. Рита ліниво підвелася, почувши його шепіт.
— Що ти там бурмочеш, Бармалей? — спитала вона з лукавою усмішкою.
— Та просто… сам із собою говорю, як же я був дурний, — зізнався Михайло, відкинувшись назад на подушку. Вона засміялася і тицьнулася обличчям у його волохатий груди.
– Не хвилюйся. Головне, що ти все зрозумів. І, може, це і є той момент, коли можна почати все спочатку.
Михайло знову посміхнувся, розуміючи, що у її словах була правда.
– А тепер, друже мій, – хитро додала Рита, – ти йдеш на кухню.
Михайло слухняно підвівся з ліжка, підхопивши кухонний фартух із пакета. Він одягнув його поверх футболки, наче це була королівська мантія.
– А що саме “королю диванів” потрібно робити на кухні? — спитав він з грайливою усмішкою.
— Спершу звари мені каву, — підморгнула вона. — А потім побачимо. Може, ти й сніданок придумаєш, якщо ти такий натхненний після… “розмови”.
Михайло посміхнувся, прямуючи до кухні. Почуття легкості не залишало його. Він раптом зрозумів, що вся ця історія з кризою у відносинах, з нескінченною рутиною та думками про розлучення — це просто вияв його власної неуважності.
Рита ж, з її гумором та вмінням несподівано перевернути ситуацію, знову повернула у їхні стосунки той самий драйв, на який він так довго чекав. Стоячи біля плити і готуючи каву, він ловив себе на думці, що іноді все, що потрібно для порятунку стосунків — це не серйозні розмови, не драматичні рішення, а лише трохи гумору та іскри. Повернувшись до неї, Михайло раптом запропонував:
— А давай завтра до зоопарку сходимо?
Рита, все ще лежачи в ліжку, розсміялася так заразливо, що кімната наповнилася гучним її сміхом.
— Ведмедику, мені в особистому житті звіринців вистачає! Ще зоопарк? Дякую, обійдуся!
Михайло посміхнувся і розвів руками:
— Ну як хочеш. Просто думав, що після всього цього бурхливого сафарі було б доречно провести день серед справжніх звірів.
Рита кинула в нього подушкою і додала:
— Мені достатньо одного домашнього лева на кухні.
Михайло розсміявся, спіймавши подушку і драматично зобразивши, як вона в нього влучила.
— Ну що ж, — сказав він, відкидаючи подушку вбік і прямуючи до кухні, — якщо я тут і лев, і тигр, отже, сніданок ви, королева, гідні як мінімум королівського.
– Це ми ще подивимося, – підморгнула Рита, витягнувшись у ліжку. — Головне, щоб твого Великого королівства вистачило нам на гарну яєчню!
Михайло посміхнувся і, зайнявшись приготуванням сніданку, відчув незвичну легкість. Він раптом зрозумів, що всі ці його роздуми про рутину, про втрачені почуття – це було просто замилене сприйняття. Вони з Ритою не розлюбили одне одного.
Вони просто забули, як грати, а зараз, завдяки її щирому гумору та легкому ставленню до життя, він наново відкрив для себе ту іскру, яка весь цей час була поряд з ним. Коли він повернувся з підносом, на якому стояли бекон, кава і пара тостів, Рита зустріла його весело і саркастично сказала:
— Ого, це що, вся твоя звірина сила пішла на цей сніданок?
— Все, на що ти заслуговуєш, моя королева, — з усмішкою відповів Михайло, ставлячи тацю на ліжко. Рита посміхнулася і, взявши кухоль кави, додала:
— Ну що ж, такому королю я, мабуть, дам шанс на продовження правління. Тільки не забудь, що в нашому звіринці королева завжди має рацію!
Михайло посміхнувся у відповідь, розуміючи, що з нею щодня, чи то побутові ситуації, чи щось нове, слід наповнювати гумором, легкістю та грою. І в цьому їхнє справжнє щастя….
