Спочатку у Михасика все було як у всіх. Він ходив до садочка, не любив манну кашу, грав з дітьми, розучував вірші і робив поробки. Мама з роботи йшла, його забирала. Якраз з прогулянки підхоплювала.
Михасик до неї біг, вона його брала на руки і кружляла, примовляючи: «Мишко, я дуже за тобою скучила». Михайло для вигляду бурчав, виривався: «Відпусти, мамо, я ж чоловік», – а сам потай радів.
Потім вони йшли додому через продуктовий кіоск, брали там крупу, борошно, татові улюблені сосиски, цукерку – йому, Михасику.
Увечері тато з роботи приходив, вечеряли, Мишко з батьком спорт або фільм дивився, потім спати лягав. Мама казку на ніч читала.
Влітку на дачу їздили, батько лазню будував, мама грядки полола, Михайло поливав їх з маленької лійки. Але більше йому подобалося з батьком цвяхи забивати.
Так і жили.
У Михайла почалася школа, там не так весело було, як у садочку, але терпимо. Математика подобалася і читання. Малював Михайло добре, на фізкультурі бігав з великим задоволенням. Дожили до третього класу.
Хороша вона була, мама, добра, весела, ніколи і не лаялася. Носила красиві сукні, туфлі на підборах, влітку – улюблений синій шарфик. А потім захворіла. Її забрали до лікарні. Тричі тільки до неї Михасик з батьком і ходив. І все.
На цвинтарі батько і Михасик не плакали. Він взагалі не вірив, що це його маму в землю закопали. І про себе думав, що це помилка.
Вона просто поїхала далеко, вилікується і повернеться. Чекав. Тим більше у них був секрет. Коли востаннє він до неї в лікарню приходив, мама його слабкою рукою до себе притягнула і зашепотіла:
– Михасику, я до тебе повернуся обов’язково! Тільки, може, виглядатиму по-іншому, але ти обов’язково мене впізнаєш!
Мишко і вірив, і чекав. Хоча важко їм з татом було. Будинок без мами став зовсім нудним. Підлоги вони мили, пил протирали, фіранки прали, а все одно все сірим здавалося.
Батько, після того, як маму на цвинтар відвезли, замовк. З роботи приходить, телевізор не дивиться і пінне своє улюблене пити перестав. Сідає за столом і мовчить, не ворушиться, як робот без підзарядки.
На Михайла в такі хвилини нападав страх. Він батька смикав, справи вигадував, мовляв, хочу їсти, перевір уроки, ходімо гуляти, в магазин, кольоровий папір купити на поробки. Батько ві..ирав на деякий час, збирався і, мовчки, йшов, прохання Мишка виконував.
А потім почалася весна. І вони з батьком поїхали на дачу садити город. День був сонячний, яскравий, небо – синє, як вимите вікно. Тато навіть трохи повеселішав. Взяв лопату, встромив її в чорну землю, посміхнувся, потім охнув, присів і впав обличчям вниз.
Мишко кинувся його піднімати, та яке там… Важкий він, тато. Закричав тоді Мишко. Сусіди на його крик прибігли. «Швидка» тата відвезла. Лікарі сказали – серце. Не встигли лікарі. Що далі – Михайло пам’ятає погано.
Якась темрява увійшла в його душу і там сиділа, тиснула, йти не хотіла.
Так Михайло в дитячому будинку і опинився. І там йому зовсім не сподобалося. Все не сподобалося. Ні їжа, ні кімнати, обставлені новими меблями, ні крикливі хлопці, особливо Володька-хуліган, ні вихователі втомлені, всі на одне обличчя.
Мишко, як батько став, до вікна підходив і завмирав, біль свій слухав. Він дзвенів тонким комариком, потім струною. У цей момент він думав, що мама перед відходом обдурила його: пообіцяла, що прийде, просто щоб його, дурня, заспокоїти.
Але десь глибоко всередині він все ж трохи сподівався, що вона повернеться.
Дні летіли, один на інший схожі. У дитбудинок прийшла нова вихователька – Олена Юріївна. Велика, м’яка, круглолиця. Діти в її присутності заспокоювалися, і Михайлу вона припала до душі.
Вона багато розповідала історій про різних чудових людей і так добре і світло вона говорила, що серцевий біль зникав. Навіть Володька під її розповіді ставав тихим, припиняв всіх дратувати.
Від Олени Юріївни Михайло і дізнався про святого Луку, який жив давно, був лікарем і священиком, переніс труднощі, допомагав бідним, лікував солдатів і зробив багато добра простим людям.
Михайлу цей доктор на фотографії дуже сподобався. Начебто суворий, в окулярах, але очі посміхаються. Він би точно маму і тата врятував – так думав Михайло.
А ще Михасику сподобалося, що святий Лука називався Святитель. Що це означає, Михасик посоромився запитати, але уявив Луку з великою свічкою, світло якої розсіює темряву в його душі.
А потім вихователька сказала, що Лука зараз на Небесах.
Після цієї розповіді Михасик довго думав, а потім вирвав аркуш із блокнота і написав святому листа: «Дорогий Лука, раз ти у Бога на Небі, там поруч і моя мама. Будь ласка, нагадай їй, що вона обіцяла повернутися. Скажи, що я вже дуже сумую. Нехай ми зустрінемося, і нехай я впізнаю її».
Коли дитячий будинок виїхав до Черкас на екскурсію, Олена Юріївна повела Михайла та інших дітей до пам’ятника святому Луці. Мишко довго дивився в обличчя цій людині, а потім, коли вже всі зібралися йти, непомітно сховав записку в землю біля пам’ятника.
…Мишко закінчував уроки, коли його покликали до директора. Там сиділа висока жінка з веснянкуватим добрим обличчям, у синьому шарфику. Вона незручно встала назустріч хлопчикові, посміхнулася такою знайомою посмішкою і тихо промовила:
«Як на мишеня схожий!».
Мишко підбіг і обійняв її з усіх своїх сил…
Спеціально для сайту Stories
