-Ти йдеш від мене до цієї селючки? – моя дружина дивувалася.
-Не називай так, будь ласка, Галину. Все вирішено, Інно. Вибач, – я поспішно збирав свої речі.
-Сподіваюся, ти скоро передумаєш. Інакше бути не може. Тебе ж засміють твої колеги, сусіди. На кого зазіхнув? Що сказати дітям? Що їх інтелігентний тато втік до колгоспниці? – Інна нервово теребила в руках носовичок.
-Дітям? Діти, слава Богу, виросли. Світлані скоро захочеться вийти заміж, а Валерка пішов своєю слизькою доріжкою. Ми з тобою їм не указ. Що стосується сусідів, колег, незнайомих перехожих…
Мені плювати на їхню думку. У мене своє життя. Я ж ні до кого в спальню не заглядаю, свічку не тримаю, – мені хотілося, як можна м’якше, переконати Інну в своїй правоті.
Не виходило. Коли подружжя розпадається, нестерпно боляче обом.
Інна відсторонено дивилася у вікно, сидячи на кухні. Мені ані краплі не було її шкода. Ані краплі. У душі вакуум і все.
…Інна – моя третя дружина. Коли я вперше її побачив, серце затремтіло, душа відкрилася назустріч незвіданому щастю. Красива, доглянута, впевнена в собі жінка.
Я теж був не гірший за Алена Делона. Знав, що шалено подобаюся дівчатам. У мене був широкий вибір претенденток. По молодості я закохувався і відразу одружувався. Правда, розчарувавшись у рутинному побуті, дружинах, якнайшвидше втікав. Діти народилися тільки в шлюбі з Інною.
Мені здавалося, що Інна – моя остання обитель, мій якір. На жаль… Що диня, що дружина – не відразу видно. З роками любов з смачної і соковитої перетворилася на зморшкуваті сухофрукти.
На людях ми грали ідеальну подружню пару, зразкову і благополучну сім’ю. Сусіди захоплювалися (а, може, зневажали?) красивою, тихою сімейкою. Проходячи повз бабусь біля парадного, чули активне шепотіння нам услід. Ми гордо пропливали повз, немов йшли по червоній доріжці.
Заходячи в свою квартиру і, замикаючи двері на замок, все у відносинах змінювалося.
По-перше, Інна зовсім не була господинею. Холодильник завжди порожній, гора не випраної білизни, пил клубочився по всіх кутках. Зате, Інна з яскравим манікюром, з акуратною зачіскою, зі свіжим макіяжем.
Інна була впевнена, що весь світ зобов’язаний обертатися навколо неї, а не навпаки. Моя дружина лише дозволяла себе кохати. Інна вважала себе зіркою неймовірної величини. Двері її душі були зачинені і для мене, і для дітей.
З нами жила моя мама. Вона довго мовчала, бачачи весь цей безлад. Потім почала діяти, але мудро. Мама делікатно привчала до порядку онуків: Свєту і Валеру.
Діти навчилися готувати їжу, прибирати в квартирі, доглядати за собою. Інна, вважаючи себе дамою вищого світу (з чого?), називала наших дітей повними іменами – Світлана і Валерій.
Ніколи не сюсюкала з сином і дочкою. І діти якось віддалилися від Інни, більше прив’язалися до ласкавої і справедливої бабусі.
Інна не дозволяла мені спілкуватися з сусідами, вступати з ними в «порожні і нікчемні» розмови. Сама вона теж, крім сухого «вітаю», нічого їм не говорила.
… У перші роки нашого сімейного життя всього цього я абсолютно не помічав. Просто любив, жив, радів кожному дню, проведеному з родиною.
Свєта була круглою відмінницею в школі, Валера – запеклим двієчником. Цей факт мене анітрохи не дивував. Діти ростуть в одній родині, отримують однакове виховання, а результати діаметрально протилежні.
Нам ніяк не вдавалося «підтягнути» Валеру до рівня хоча б «добре». Син принципово не хотів вчитися. І до десятого класу Валера зненавидів сестру Свєту за її навмисну старанність.
Це були дев’яності роки минулого століття.
Валера після закінчення школи зв’язався з якимось бандитським угрупованням і безслідно зник з дому. Ми його не бачили і про нього не чули три роки. Подавали в розшук, все марно. Вважали безвісти зниклим.
Інна надовго замикалася у ванній. Звідти було чутно гірке схлипування.
Надія, що син з’явиться, звичайно, теплилася. І одного разу Валера несподівано повернувся. Він був худий, змучений, весь у моторошних шрамах.
Валера привіз із собою дружину, під стать собі. Таку ж пом’яту, з порожнечею в безликих очах. Ми з побоюванням прийняли цю парочку. Боялися перечити огрубілому синові. Валера скоса, з підозрою на нас дивився. Часто насторожено озирався, прислухався до тиші, більше мовчав.
…Світлана незабаром покинула рідну домівку. Вийшла заміж, а, точніше, хотіла вийти, але її не запросили. Так і жила з якимось неадекватним персонажем. Дітей не нажили. Світлана приходила до нас вся в синцях, але не скаржилася на співмешканця. Терпіла.
-Світланко, кинь його. Навіщо він тобі?- моя літня мама зі сльозами вмовляла онуку.
-Бабусю, у нас все нормально. Тимур любить мене. А синці… Так це я послизнулася на сходах.- Свєта зовсім не була схожа на ту відмінницю, якою була в шкільні роки.
…А тут ще я, забувши свої роки, запалав коханням. Сам від себе не очікував такої прудкості. Як то кажуть, сивина в бороду, біс у ребро.
Після зміни на заводі не хотілося повертатися додому. Там скандали з Валерою, відчуження з дружиною, мамині підколювання. Мовляв, тричі безглуздо одружився, діти – безпритульні, дружина – ледача…
…У нас на заводі в їдальні працювала кухарка Галя. Завжди весела, проста, добродушна. Скільки років обідав в їдальні, не помічав цю рожевощоку, повненьку жінку.
А який у Галочки сміх… Весняний струмочок дзюрчить. Вона завжди з примовками, з жартами. Прямо, усміхнене сонечко.
Я почав помічати і привітно ставитися до Галі. Вона була старша за мене на три роки. Давно овдовіла. Сина виростила одна. Він одружився і поїхав з родиною на заробітки.
Галя була повною протилежністю Інни. На голові недбалий пучок з волосся; нігті, коротко пострижені, які не знали манікюру; з макіяжу – помада морквяного кольору. Але від Галі виходило світло, тепло, привітність. З нею було легко. Вона по-своєму служила світу, любила людей.
Поспілкуєшся з цією жінкою і, немов, води джерельної нап’єшся. У неї в квартирі стійко стояв запах печених пирогів. У холодильнику завжди напоготові борщ, котлети, каша. Галя обожнювала пригощати сусідів, подруг. Я не міг не закохатися в таку затишну, «домашню» жінку.
Почав за Галею галантно залицятися. Дарував квіти, водив у кіно, в кафе.
Галя прийняла мене не відразу:
-Миколо, ти мені теж подобаєшся, але у тебе є дружина. Як твої діти до мене поставляться? Не хочу бути розлучницею.
Я спочатку метався, як і більшість чоловіків, які не можуть зробити перший рішучий крок. Ти виходиш на крихкий лід.
Іноді я ночував у Галі. Інна здогадувалася про мої позашлюбні пригоди. «Доброзичливці» все донесли і в фарбах розписали: хто вона така, де живе, коли почалося моє гріхопадіння…
Словом, наш роман став надбанням громадськості. Інна влаштувала істерику, почала ображати «сільську», погрожувала накласти на себе руки.
Через півроку я зібрав речі і пішов до Галі. Галя невимовно зраділа, не знала, з якої ноги танцювати. Правда, обмовилася:
-Миколо, через місяць покажеш свідоцтво про розлучення з дружиною. Інакше, я не згодна.
І я виконав прохання Галі. Ми пізніше з нею розписалися. Я ні про що не шкодую. Свєта і Валера приходять до нас в гості. Галя їх ситно і смачно годує.
На мою думку, Свєта розлучилася з Тимуром, а Валера став схожий на людину. Набрав вагу, готується стати батьком. Мабуть, синові набридло споглядати виворіт життя. Галя примирила Валеру і Свєту:
-Ви ж рідна кров! Повинні спиратися на свій рід, допомагати один одному. А не бовтатися по світу, як неприкаяні стеблинки.
Тепер брат і сестра тримаються разом.
Моя мама спочила вічним сном.
Інна… Постаріла, зі мною не вітається. При зустрічі відвертається. Ми живемо через будинок один від одного. Але я ніколи не ходжу за старою адресою.
Можливо, мене засудять, але це моє життя, мої вчинки. Мені за них відповідати. Не бажаю підлаштовуватися під чужі думки…
Спеціально для сайту Stories
