Валя просила небеса допомогти. Хоча до того в Бога не вірила. Просто вона дуже кохала свого чоловіка. І навіть дізнавшись про те, що в нього інша жінка і він серйозно налаштований піти від неї, не кидала посуд у стіну і не влаштовувала істерик.
Вона раптом зрозуміла, що до болю, до крику не хоче, щоб він ішов. І готова була пробачити його. Тільки Мишкові не потрібно було її прощення. І вона не потрібна. Він хоче іншого життя. Валя гірко посміхнулася. З подібним стикалися багато хто. І зіткнуться ще.
Подруга казала, що треба мати гордість. Від неї чоловік давно пішов. Ще вісім років тому. І тепер Катя всім поради давала. Вважала себе досвідченою. Тільки Катя бачила, як їй, за зовнішньою бравадою. Тяжко Каті одній. Із двома дітьми. Черга із претендентів не вишиковується. Час іде.
І будь-кому важко одному. Це лише у книжках та модних журналах пишуть, що все можна пережити. Зайняти себе. Багато чого ще. Але вона, Валя, не хоче бути одна! Мишко вже речі зібрав. І винувато дивився на неї. А тут мамин дзвінок.
Раптом зібралася до них, хоча до цього не приїжджала, вони завжди їздили до неї. Тоді Валя попросила чоловіка в чоловіка перед матір’ю вдати, що все добре, а потім вона погодиться на розлучення. Мишко зітхнув. На нього вже чекала кохана жінка, але він знав, що Ольгу Іванівну краще не хвилювати.
Він погодився. Перед приїздом матері Валя не спала всю ніч. Все прокручувала у пам’яті щасливі моменти. Ось вони на річці. Ось вона ногу підвернула, а Мишко її ніс. І коли дитину втратила, казав, що все попереду. І чому Катька каже, що всі мужики однакові та одним місцем думають?
Не так це. Жінки також винні. У своїх істериках та скандалах. У тому, що думають, якщо чоловік є, він нікуди не подінеться. І як би це сказати… Звикають, чи що. Все стає звичайним. І раптом – остання крапка. Заснула Валя тільки під ранок, а тут якраз Мишко прокинувся.
І довго дивився на сплячу дружину. Усміхнувся. Знову начепила свою піжаму із зайцями. І спить зі старим ведмежам, притискаючи його до себе. Він давно їй його подарував ще коли зустрічалися. Згадав, як Валя готувати не вміла. Вирішила на нього враження справити.
Вона тоді зварила моторошного вигляду суп, обмотавши м’ясо якоюсь зеленою мотузкою. Суп зварився. І став також зеленим. А ще вона робила макарони із сиром. Той не розчинився, як у рецепті, а став єдиною клейкою масою. Але він давився і їв. І втішав її, що смачно. Дуже. Бо кохав.
Шалено кохав свою дружину. А потім зустрів Віку. Куди ж пішло кохання до Валі? Воно ж була! Він згадав, якою зворушливою та беззахисною буває його дружина. Як жодного закиду не було з її боку, коли вона втратила малюка. Адже це він винен. Наполіг на цьому сплаві.
Безтурботно вирішив, що нічого не буде, він же поряд. Але човен перекинувся.І Валя замкнувшись у собі, плакала рік. Він утомився від цього. А тут Віка.І її обіцянки народити йому хоч трьох. Він же любить дітей. Віка дуже молоденька, прекрасна, а дружина ж стара і дітей не матиме.
Віка в чомусь неймовірно-рожевому призовно усміхалася йому, а вдома Валя у своїй безглуздій піжамі із зайцями. Тільки… Чомусь саме зараз якесь незрозуміле почуття було всередині. Немов готувалася піти щось рідне, близьке. З ранку він зустрічав Ольгу Іванівну і вдавав, що все добре.
І Валя теж старалася. Вони, ніби два актори грали роль під назвою “Моя щаслива сім’я”. Хоча жодної родини не було. Одні лахміття від неї залишилися. Мама Валі нічого не помітила. Увечері їй захотілося томатного соку і Валя втекла до магазину.
Теща сказала, що радіє за їх родину та розповіла, як її бабуся засліпла, але дід від неї не пішов, а залишився з нею та двома маленькими дітьми. Мишко помовчав. А потім спитав «чому?» Ольга Іванівна відповіла, що її дід дуже кохав її бабусю. Скільки на нього дівчат вішалося! Він же красень був!
Чорноокий, чорнявий, здоровий. І всі шепотіли, що не дізнається дружина. Вона ж не бачить. Але дід відповідав: “Зате знатиму я. Ні. Я кохаю її!”. Йому кричали, що сліпа, навіщо життя псувати?
А він просто відповідав: “З нею я живу. Без неї я ніхто. А очі… Я її очима буду! Чоловік і дружина разом повинні бути. І що надіслано, всі випробування – вони одні на двох. Кільце на палець одягнув. значить, відповідальність. І так споконвіку було!”. Таким він був. Правильним.
Он, у моєї сусідки дочка. Втретє одружена. Каже, що на її вік мужиків вистачить. Це неправильно. Будь-які труднощі переборні, якщо разом. Глянула вона на зятя і сказала, що він «золота людина», бо кохає і підтримує її дочку.
“Золота людина” сиділа і відчувала, що в неї не тільки обличчя червоне, але навіть вуха. І коли Валя прийшла з магазину, пробурчав, що справи в гаражі й туди спішно ретирувалися. Віка дзвонила. Телефон розривався, але Михайло слухавку не брав. Він думав. Ні, не те щоб совість прокинулася.
Але за живе слово зачепили. Чи зміг би він, також? Якби Валя не могла бачити? Як той далекий дід? Пам’ять все підсовувала різні картинки минулого. Ось він тяжко хворіє. Грошей немає. І Валя по знайомим шукає їх. Влаштовується на підробіток. Читає йому вголос. Підбадьорює.
Коли одного разу він мало не зірвався зі скелі, ризикуючи собою, тягла його нагору. Скільки їх було, таких моментів? Додому Михайло за північ повернувся. Усі вже спали. І все думав, чи сказала дружина його матері, що цей тиждень у їхньому житті – останній?
Але побачивши вранці млинці та гору сирників, які радісна Ольга Іванівна на стіл виставляла, зрозумів – ні. Його дружина весь тиждень була в самому, що не є прекрасному настрої. Жартувала, сміялася. У легковажному сарафанчику і з хвостиком, нагадала йому дівчисько, в яке він закохався.
Та й сам Мишко вирішив ужитися в роль. Та так, що вже забув, що грає. І в останній день перебування Ольги Іванівни у них щиро притис до себе дружину, закопавшись обличчям у її волосся. А вранці Валя із завмиранням серця чекала, як Мишко візьме сумки і піде в нове життя.
Тільки Мишко не поспішав. Він вирішив, що ще тиждень поживе із дружиною, хоч її мама й поїхала. Так би мовити, добре діло зробить. Так він заспокоював себе. І Віці пояснив. Лише тиждень переріс на другий. І місяць уже минув. Валя мовчала. Мишко теж.
Одного разу за вечерею він раптом підвів на неї очі і сказав, що не хоче йти, і попросив пробачення, а Валя взяла та вибачила. Скільки їй подруга Катя біля скроні пальцем не крутила і не говорила про гордість. Побачила я Валю на початку травня. З візком. Точніше, із двома – близнюки – Паша і Саша.
