У нас у дворі живе Наталка. Вона трохи дивна. І всі її знають. І ставляться до неї відповідно: зневажають, але дорожать нею, бо поруч із нею так приємно почуватися кращою людиною, а іноді навіть і – добрішою. Це якщо хлопчаки почнуть чіплятися до неї і дражнити, а ти візьмеш, та й прикрикнеш на них.
І одразу відчуєш, що зробив добру справу. І навіть нібито вищим став. І стрункішим. І такий ось, трохи щасливий, підеш собі далі, а хлопчаки тільки вдали, що злякалися тебе і відстали. Коли ти ховаєшся за рогом, вони з ще більшим азартом почнуть до неї чіплятися.
Будуть їй пики корчити і, якщо доросліше, то лаються на неї важкими, як цеглина, лайливими словами. Вона майже одразу починає плакати. Плаче тихо і витирає сльози рукою, розмазуючи їх по вилицях і щоках, низько при цьому опустивши голову сама йде далі.
І якщо вже зовсім несила стануть їх образи або навіть кинуть в неї каменем або палицею, від яких вона і не ухиляється, вона тільки скаже:
— Навіщо ви мене мучите? Відпустіть, будь ласка, діточки, адже ви ж добрі. Мені мама казала, що всі діти – ангели, а ангели не можуть бити людину… Відпустіть, мене мама вдома чекає.
Мама її справді чекала. Справді, вдома. Вона вже років зо три як зовсім не ходила і все лежала в кутку своєї кімнати на першому поверсі і через вікно дивилася на стовбур клена, що ріс навпроти. І все їй здавалося, що вона живе біля підніжжя цього дерева.
Тільки завдяки Наталці й жила, бо пенсія в неї маленька, а Наталка, крім своєї пенсії по інвалідності, ще й заробляла: рано-вранці вставала і в усіх навколишніх будинках чистила сміттєпроводи, за що в місцевому ЖЕКу їй платили зарплату. Ходила завжди Наталка із закутаною в хустку головою.
І хустка була завжди темною. Тільки залежно від пори року вона була то теплою, то не дуже, то зовсім ні. Вона часто була в церкві. І коли одного разу, в якесь із храмових свят, ми там з нею зустрілися, дочекалася мене біля храму і заговорила перша:
— Здрастуйте. А я вас знаю. Ви у нашому будинку живете, у першому під’їзді. Я вас часто бачу, як ви ходите на роботу.
Дивною була така безпосередність у дорослої людині. На вигляд їй було вже за тридцять, але очі, великі й широко розкриті, були такі чисті, що можна було навіть назвати їх майже гарними. Хто має такі очі поганого зробити не може. А тому я відповів і продовжив розмову з нею.
І по дорозі до нашого будинку вона мені про себе все розповіла. Про те, що тато її штовхнув, вона впала і головою об стіл вдарилася. Після цього захворіла, а потім все ніяк не могла в школі вивчити алфавіт. За це її до спеціальної школи і перевели.
Вона все одно потім сама його вивчила, бо книжки любила та читати їх хотіла. А після того, як тато пішов від них, мама захворіла, що її хотіли забрати і помістити в будинок інвалідів, але Наталя не віддала, бо голова їй болить, тільки коли вона довго читає або шиє для храму покрови всяке й ризи допомагає розшивати.
— Я дуже люблю читати, – продовжувала вона. – У мене й свої книжки є. Яка найулюбленіша? А так не буває, щоб одна книга – найулюбленіша. Адже людина щохвилини свого життя різна: вранці – одна, а надвечір, коли втомиться, то зовсім інша. Тому вранці одна книга рідніша, після обіду, коли хочеться прилягти десь у тиші, – інша. Надвечір – третя.
Коли вона дізналася, що я багато їжджу по світу і побачив уже чимало країн, вона захоплено склала руки, притиснувши їх до грудей, і тільки видихнула, а очі при цьому стали ще гарнішими:
— Розкажіть мені, розкажіть, який він, океан!
І я почав розповідати, сам не помітивши, як захопився. Особливо вона уважно слухала, коли йшлося про екзотичні країни – Марокко, Туніс. А коли я розповів їй, як танцюють танець вогню в Індії, прямо на березі океану, тримаючи на голові палаючу чашу, то ніби відблиски того полум’я вирували у неї на обличчі, а на обличчі були радість, здивування і безмірне дитяче щастя.
— Ти щось хочеш спитати у мене, Наталко? – Сказав я, помітивши її невизначений жест рукою.
— Хотіла б, тільки перебити вас боялася… А скажіть, Сіамська затока, яка вона?
Я не зовсім зрозумів питання, тому дивився на неї і мовчав.
— Ну, вона правда «світла»? Вода в ній… – помовчала мить і, не знайшовши найкращого слова, продовжила. – Вода в ній «світлошкіра»? Адже це так тайців назвали кхмери, жителі сусідньої Камбоджі, коли ті припливли на своїх довгих солом’яних човнах з Китаю, і місцеві жителі, які вийшли їх зустрічати з квітковими гірляндами та зі зброєю, на всякий випадок.
Вони побачили, що у людей, що виходили на берег затоки, шкіра світліша, ніж у них. Вони підносили свої руки до рук майбутніх тайців, з’єднували їх у лікті та порівнювали колір шкіри. І захоплено цокали язиками при цьому. Камбоджійці щиро вірять, що відколи прибульці оселилися на цих берегах, то вода в затоці змінила колір – світлішою і шовковішою стала, бо торкалася шкіри тайців…
Тепер я слухав Наталю, затамувавши подих і боячись злякати натхнення, з яким вона розповідала мені про те, що знала з книжок та своїх снів.
— А коли ви наступного разу поїдете? І куди? – спитала вона, коли додивилася своє чудове марення.
— Тепер лише влітку. Швидше за все, знову кудись на схід.
– Знаєте що? А давайте я дам вам грошей, я багато зібрала, цілих шість тисяч! І тоді ви швидше поїдете туди, а потім мені все докладно розкажете. Я сама хотіла поїхати, але не можу я маму одну залишити. Їй без мене буде важко. А ви так розповідали, що мені здалося, ніби я це сама бачила, на власні очі.
Навіть — ні… Ваші очі кращі, бо своїми я б так… уважно і правильно все одно не розглянула б. І вам, не мені, дивитися на світ треба, бо ж ви книжки пишете, а їх читає багато людей. Значить, вони теж бачать Грецію та Ізраїль, Мексику та Шрі-Ланку на ваші очі.
Розійшлися ми вже друзями. Як виявилось, розійшлися — назавжди… Через кілька днів я дізнався, що в квартирі Наталки сталося горе…
