— А любити їх нема за що! Теж мені. Ах ти негідник, ну я тобі… — Люда з розмаху провела шваброю по сирій підлозі, зачепивши кросівки хлопчика, що тікав.
Той ледь втримався на ногах, послизнувшись на мокрій підлозі. Світловолосий, з блідим обличчям і світлими очима, він злякано озирнувся на грозу шкільних коридорів — технічку Людмилу, яку учні прозвали Людою-занудою.
— Ти куди мчиш, як очманілий?! — прошипіла вона, блискаючи очима. — Сліпий, чи що? Тільки що підлогу помила!
— Просто… у м-мене… нульовий урок, — від хвилювання Льоша, як завжди, почав заїкатися. — Індивідуальне заняття з математики… з Наталією Вікторівною…
— Плювати я хотіла на твої заняття! — Людмила почервоніла від злості, стискаючи ручку швабри. — Чужу працю топтати — це перша справа? Мати не вчила поважати людей? Ах так, вчитися цьому ніколи! Цифри — ось що головне! — її голос тремтів.
— А совість нині не в ціні! Ми ж прибиральниці — ганчірки! Чого витріщився? Геть звідси!
Льоша, глибоко ображений, часто закліпав світлими віями і рвонув геть.
— Людмило! — владний окрик змусив її здригнутися. Перед невисокою постаттю технічної працівниці постала завуч із суворим, яструбиним поглядом.
— Людмило, скільки можна?! Знову грубіяните дітям! Скарги надходять суцільним потоком!
У темно-карих очах Люди, що потопали в мережі зморшок, промайнув страх. Вона спробувала взяти себе в руки:
— А ви не бачили? Я ж тільки помила…
— Дитина могла не помітити! У неї своїх справ повно! — відрізала завуч. — Не можна так грубити! Робіть зауваження по-людськи. Не змушуйте мене знову тягнути вас до директора.
— Гаразд, Ольго Олексіївно, вибачте, — покірно опустила голову Люда.
— Олександрівна! — поправила та, роздратовано стискаючи губи.
— І вона теж нехай мене вибачить.
— Ви що, знущаєтеся?! Я — Ольга Олександрівна!
— Ой, вибачте, заради Бога! — Люда розвела руками з удаваним переляком.
— Гаразд, — пирхнула завуч і зашаркала підборами по блискучій підлозі в бік кабінету.
Люда знову взялася за швабру. Півгодини — і сюди увірветься галаслива орда, розтопче чистоту, а старшокласники, безсоромні дурні, ще й єхидні колючки на її адресу відпустять.
— Люда-зануда! А он там, у кутку, ваш улюблений смітник не прибрали! Ха-ха! — долинуло з натовпу.
— Що сказав?! Повтори! — Люда грізно трясла шваброю, хоча прекрасно розчула слова довготелесого хлопця.
Старшокласники, хихикаючи, спритно ухилялися від швабри і ховалися в класах. Чіпати їх Люда, звичайно, не наважувалася. Зате на малюках і середніх класах вона відривалася на повну, люто стежачи, щоб ніхто не смів ступити в хол без змінного взуття.
Дві інші технічні працівниці лише покочувалися від сміху, спостерігаючи за неврівноваженою колегою.
Директор періодично викликав Люду на килим, вона клялася виправитися, але все залишалося як і раніше. Знайти заміну на таку копійчану зарплату було нереально, інші ставки були порожні або змінювалися, а Люда була незмінною, хоч і проблемною, ланкою.
Мало хто здогадувався, що вдома у Люди було пекло. Чоловік-ледар вживав і ображав її. Дорослі діти забули про матір, згадуючи її лише тоді, коли потрібні були гроші.
І Люда була рада навіть такій увазі, відкладаючи для них кожну копійку. Вона неймовірно економила: їла м’ясо тільки в шкільних котлетках, які іноді давали кухарі, ходила в магазин за хлібом та найдешевшими крупами. Вода з крана день і ніч капала в підставлений таз (щоб лічильник не накручував), а холодильник частіше стояв вимкненим — економія на електриці та й зберігати там було нічого.
Одяг купувала лише коли старий остаточно перетворювався на лахміття. Морок і злидні в’їлися в її обличчя, вкрите сірими зморшками. І виходу не було — всі потяги давно відійшли. Тому на роботі Люда і зганяла всю накипілу злість на дітях.
Наближення новорічних канікул не обіцяло Люді нічого, крім нескінченних днів ув’язнення з буйним чоловіком. Напередодні свята вона стала зовсім нестерпною.
— Подивись на них! — шипіла вона колегам, спостерігаючи, як після дзвінка учні натовпом валять у хол, збираючись додому.
Вона стояла, схрестивши руки на грудях: колюча, буркотлива і… жалюгідна.
— Вдома матусі чекають, свято готують! Люблять їх, пестять! А ці дурні й не цінують! Егоїсти! Хоч би раз у житті хтось цукерку мені подарував! Чесне слово, дівчата, жодного разу! Жодна людина! Чого посміхаєшся?! Іди звідси! — несподівано гримнула вона на того самого світловолосого Льошу, якого відчитала тиждень тому і вже забула.
Олексій, мимоволі почувши останні слова, здригнувся і шмигнув у роздягальню.
— Мамин синочок! — буркнула собі під ніс Людмила.
В останній перед канікулами день Льоша прийшов до школи трохи раніше. Підійшовши ззаду до Люди, яка натирала підлогу, він невпевнено покликав:
— Людмило… е-е-е… — він запнувся, зрозумівши, що не знає по батькові, — тітонько… вибачте…
Люда голосно цокнула язиком, різко обернулася, готова обрушити на хлопця звичний потік лайки… і завмерла.
Перед нею простягали коробку дорогих шоколадних цукерок. Слова застрягли в горлі. Вона розгублено дивилася на хлопчика.
— Вам… З Новим роком! — випалив Льоша, сунувши коробку в заціпенілі руки Люди. — Бажаю щастя! — І швидко пішов геть.
Він не помітив, що на лавці біля роздягальні сиділа Оля, дівчинка з його класу, яку батьки привозили рано. Побачивши її, він почервонів. Дівчинка підійшла, і вони пішли разом по порожньому коридору.
— Бачила? Тільки нікому, добре?
— Добре.
Через пару кроків вона тихо додала:
— Знаєш, Льошо… це було дуже красиво. Вона просто дуже нещасна, мені завжди так здавалося. Тому й зла.
Після канікул Люда з нетерпінням і легким хвилюванням чекала Льошу перед першим уроком. «Тільки б не переплутати, який він», — подумки молилася вона. «Ага, ось!» — вона підвелася з табуретки.
— Хлопчик! Гей, світленький! Іди сюди!
Льоша йшов з приятелем. Збентежено відійшовши від потоку, він наблизився.
— Тримайся, Льоха! Ми тебе пом’янемо як слід! — крикнув услід друг.
Світло-блакитні очі Льоші зустрілися з колючим поглядом з-під нахмурених брів Людмили.
— На, візьми, — вона незручно сунула йому в долоню шоколадну карамельку. — Цукерку тобі принесла. З’їж на перерві. Як пройшли свята?
– Чудово, до бабусь їздили ,всіх привітали.
— Молодець. Бабусь забувати не можна, — збентеження Люди стало ще помітнішим. Вона невпевнено, але м’яко поплескала його по плечу. — Біжи на урок. Не байдикуй.
Люда окинула коридор владним поглядом. Повз промчали галопом парочка восьмикласників.
— Гей, шибеники! Не бігайте! Кроком ходити не навчилися? Ось так… Молодці, — її голос пролунав голосно, але незвично спокійно.
Люда навіть посміхнулася їм. Хлопці завмерли в подиві. Колеги дивилися на неї, як на привид.
— Людко, це ти? Чи тебе прибульці підмінили? — ахнула одна.
— А! — Люда відмахнулася, але в очах світилося незвичне тепло. — Набридло злюкою ходити. З добром-то і на душі легше. І дітлахи… нічого такі, звичайні. Та й мій чоловік, знаєте, на вихідних втік! До іншої! Ось воно щастя яке, дівчата!
Учні розчинилися в класах. У коридорах запанувала тиша. Люда прислухалася до неї, уявляючи класи, повні дітей, які прийшли за знаннями. Скільки ж серед них ось таких, з незачерствілими, добрими серцями, як у Олексія?
Може, це ще живе в кожному з них… ну це саме, як його… доброта, ось… А доброту, як і чисте серце, ображати не можна. Занадто вже крихкий і безцінний цей скарб.
Спеціально для сайту Stories
