Автомобіль зупинився на спеціальній стоянці біля офісу. Водій відчинив двері перед солідною дамою, мимоволі милуючись її незвичайною для її віку стрункою фігурою. Поглянувши жінці в очі, він мимоволі вимовив:
— Маргарита Миколаївна, ви сьогодні як ніколи прекрасні.
– Вадиме, це стандартна фраза чи я справді чудово виглядаю?
– Ви завжди чудово виглядаєте.
– Дякую! – жінка окинула поглядом могутню постать свого водія-охоронця й попрямувала до офісу.
Усі співробітники вітали дружину шефа. В очах чоловіків світилося захоплення, в очах жінок — відверта заздрість. Ледь вона встигла сісти за стіл у своєму кабінеті, як з’явилася чашечка справжньої бразильської кави, що випромінювала неймовірний аромат.
— Вероніка, які у нас плани на сьогодні? — запитала Маргарита, посміхнувшись молодій секретарці в строгому темному костюмі.
— Сьогодні прийом відвідувачів, — Вероніка поклала перед грізною начальницею папку.
Маргарита Миколаївна почала уважно розглядати списки людей, які в тій чи іншій мірі потребували спонсорської допомоги.
Вона завжди допомагала чоловікові в бізнесі. Зараз у них було все: статки, що вимірювалися шестизначною цифрою у твердій валюті, магазини та склади, розкидані по всій області, але всім цим керував чоловік. Вона займалася благодійністю.
У коридорі на неї чекали прості люди зі своїми проблемами та бідами. Всім одразу вона допомогти не могла, тому ретельно переглядала список.
Обличчя жінки не виказувало жодних емоцій. Вона відзначила п’ять прізвищ — звичайна норма — і передала список секретарці.
Та вийшла в коридор, повідомила відвідувачам рішення начальниці. Не було невдоволення, Маргарита Миколаївна була суворою, але справедливою жінкою, і всі вірили, що колись настане і їхня черга.
Повернувшись, Вероніка прибрала зі столу посуд і викликала першого відвідувача.
До кабінету увійшов літній чоловік із зовнішністю вчителя.
— Байраченко Віктор Геннадійович, директор школи номер сорок вісім, — відвідувача одразу ж представили.
Директор почав розповідати про обдарованих учнів своєї школи, яким необхідно потрапити на зліт юних хіміків, і про те, які там величезні організаційні внески. А Маргарита Миколаївна подумки перенеслася у своє далеке дитинство, у перший клас.
***
Вона завжди була розумною дівчинкою, сміливо можна сказати, найрозумнішою в класі. І красивою, але слово «най» навіть тоді не могла поставити при описі своєї краси.
Найкрасивішою була Кет, її найкраща подруга. У тому першому класі вони поклялися дружити вічно, ніколи не зраджувати одна одну і виручати з будь-якої біди. Як це зараз наївно звучить! Але тоді вони думали про це серйозно і на все життя.
Так воно й було. Навіть з хлопцями бил.ся разом, але це тривало не більше півроку в першому класі. Все частіше й частіше в очах однокласників-хлопців починала світитися ніжність.
До другого півріччя на їхні парти почали падати любовні записки, які вони читали разом після уроків.
На Восьме березня отримували найбільше подарунків. З кожним роком ці подарунки ставали дорожчими і численнішими, але й їх подруги ділили порівну. Вони були справжніми подругами.
***
— Я все зрозуміла, — посміхнулася Маргарита чоловікові, повернувшись у сьогодення. — Юні таланти повинні продовжувати свій розвиток. Ми оплатимо вашим «хімікам» поїздку разом із двома супроводжуючими.
Тож, Вікторе Геннадійовичу, подавайте заявку. У мого бухгалтера отримаєте необхідну суму. Бажаю вашим учням гідно представити наше місто на цьому зльоті, а вам успіхів у пошуках юних талантів.
– Дякую, Маргарита Миколаївна! Ми не підведемо! — обличчя цього немолодого чоловіка просто сяяло від щастя.
Наступним був похмурий чоловік, директор дитячого будинку, він був частим гостем, і, привітавшись, почав розповідати про своїх вихованців та їхні потреби, а спонсор — згадувати своє дитинство.
***
Хлопці у нас почали з’являтися з п’ятого-шостого класу, ми з подругою часто їх міняли. Розлучалися без жодного жалю, розуміючи, що справжня любов чекає десь там, попереду. Скільки цих хлопців було до випускного вечора? І не згадаєш.
З дев’ятого класу почали з’являтися й чоловіки. Так, у дев’ятому класі! Прийшли на дискотеку в шортах і майках. Зараз для дівчат це звична справа — приходити так на подібні заходи, а тридцять з гаком років тому це справило ефект, ніби вибухнула бомба.
Якась бабуся-адміністраторка навіть поліцію викликала. Нас дядьки врятували, відвезли на своїй машині. Хоча, які там дядьки, хлопці років двадцяти. Але тоді все здавалося таким романтичним. Ось вони й були нашими першими чоловіками. Розлучилися з ними через пару місяців. Просто набридли одне одному.
А далі почалося веселе життя. У яких тільки перипетіях не побували, але дружба завжди була понад усе.
***
– Як я зрозуміла, Вікторе Петровичу, вам потрібні хороші комп’ютери, а краще ноутбуки, – згадала спонсор про прохача.
– Маргарита Миколаївна, у нас досі є комп’ютери.
– Я все зрозуміла, — вона повернулася до секретарки й з посмішкою на обличчі наказала: — Вероніко, скажи, щоб їм відправили десять ноутбуків з нашого складу, і нехай наш програміст «як слід» все налаштує.
– Дякуємо, Маргарито Миколаївно, від наших дітей — велике спасибі! — зворушено вимовив заступник директора й вийшов.
-Фоменко Жанна Іванівна, — одразу ж представила Вероніка наступну відвідувачку.
Увійшла літня жінка й почала розповідати про свого чоловіка-інваліда. Маргарита Миколаївна займалася благодійністю вже десяток років. Незважаючи на уявну різноманітність, подібні прохання траплялися щотижня, і вона, слухаючи їх, думала про своє:є.
***
У мене не було кращої подруги, ніж Кет. Поки я не познайомилася з Кирилом. Тоді навіть не уявляла, що на світі можуть бути такі красиві хлопці.
Інші чоловіки перестали для мене існувати. Навіть найкращій подрузі його не відразу представила. На випускний вечір прийшла з ним. Для всіх це було сюрпризом.
— Подруго, це вже занадто, ти не представила мені такого хлопця, — вона витріщила на нього свої величезні очі.
– Кирило, – я впевнено тикнула в нього пальцем.
– Кет, – боязко простягнула руку подруга.
Якби вона поводилася як завжди, але вона ловила його у свої любовні тенета, і я це прекрасно бачила, але значення не надала. Ми були подругами, найкращими подругами.
Кет більше до нього того вечора не підходила. Але як вона тоді танцювала! Погляди всіх хлопців були прикуті до неї, але мій Кирило, здавалося, її не помічав. Я навіть не замислювалася, що й цей красень міг майстерно розставляти любовні пастки, і будь-яка, навіть найкрутіша дівчина, неминуче потрапляла в них.
***
На день народження з ночівлею в котеджі нас запросив його друг. Четверо класних хлопців і четверо красивих дівчат, і жодних зобов’язань один перед одним. Хлопцям по двадцять років, дівчатам – по вісімнадцять. Вечірка обіцяла бути незабутньою. Для мене вона виявилася, справді, незабутньою. Тоді я вже не уявляла свого життя без Кирила.
Ми носилися по двору з величезним басейном, поєднуючи смаження шашликів зі стрибками в басейн і обіймами хлопців, приємними, але нічого не значущими.
Ніж, яким я різала м’ясо, був гострим, і я порізала палець. Згадавши, що в одній із кімнат бачила аптечку, кинулася туди. Двері були привідкриті, і не скрипнули, коли я розчинила їх настільки, наскільки це було можливо.
Навіть у вечірніх сутінках було видно, чим вони там займалися. Вони навіть не помітили мене. Хотілося бігти, куди очі дивляться, але я увімкнула світло. Лише кілька секунд у їхніх очах світилася розгубленість. Потім Кет встала і підійшла до мене:
– Вибач, подруго, але він залишиться зі мною!
***
– Як я зрозуміла, вам потрібні гроші на інвалідний візок для чоловіка, – Маргарита насилу переключилася на поточні справи. – Ми зробимо інакше, придбаємо візок, який за всіма параметрами підійде вашому чоловікові, і протягом трьох днів доставимо його вам.
– Дякую, Маргарито Миколаївно! Правду кажуть люди, що ви дуже хороша людина.
– Захарчук Богдан Васильович, – представила секретарка чергового відвідувача, ледь за попереднім зачинилися двері.
Ним виявився молодий, але дуже кремезний чоловік:
– Я з села, хотілося б…
***
Життя, здавалося, закінчилося. Денис Водяник навчався в нашому класі, звичайний «ботанік». І ось, коли мені було особливо погано, він з’явився на порозі моєї квартири.
– Тобі чого? — я навіть розгубилася.
– Рита, поїдемо зі мною.
– Куди? – цього я взагалі не очікувала, а від нього — тим більше.
– Гроші на перший час у мене є.
– Що ми там робитимемо?
– Будемо працювати, а потім вступимо до інституту, — було видно, що він усе продумав. — Заробимо грошей і відкриємо власну справу.
– Але чому саме зі мною?
– Я кохаю тебе з першого класу і хочу, щоб ти стала моєю дружиною, — тоді я подумала: хіба нормальна людина може запропонувати таке?
– Скільки часу у мене на роздуми? — нормальною я теж ніколи не була.
– П’ять хвилин, — ця відповідь остаточно мене вразила.
Ось ніколи не думала, що наш «ботанік» Денис виявиться таким діловим чоловіком і чудовим чоловіком. Навіть по-справжньому закохалася в нього.
П’ятнадцять років ми з ним ґарували. Потім повернулися додому, з грошима і грандіозними планами. І ось минуло ще п’ятнадцять, і всі плани збулися. Навіть більше, ніж очікували.
***
– Отже, ви хочете отримати кредит для розвитку бізнесу, – Маргарита знову насилу переключилася на робочий режим.
– Дуже хотілося б.
– Але у мене немає гарантій, що ви повернете кредит. І чому у нас, а не в банку?
– Мені від діда залишився великий будинок з господарськими будівлями. Хочу організувати свиноферму. У вас є й продовольчі магазини. Думаю, мій бізнес у майбутньому буде вигідним і для вас.
– Добре, я дам вам кредит, — що-що, а вигоду вона відчула одразу.
Під усмішки жінок колоритний чоловік покинув кабінет.
– Вероніко, поклич останнього відвідувача. Поки я з ним тут буду спілкуватися, візьми Вадима, поїдьте з ним у ресторан, купіть щось, потім все відвезіть додому. Свекруха ввечері збирається в гості. Ти знаєш її смаки.
– Заходьте! – запросила Віка останнього відвідувача і зникла за дверима.
Відвідувачем виявилася худенька жінка в старому, але чисто випраному одязі.
– Катерина Сергіївна Бельчук, – прочитала Маргарита Миколаївна. – Викладіть, будь ласка, своє прохання.
– У мене онук хворіє, у нього рак кр.ві. Лікарі сказали, потрібна операція в Києві, – сльози полилися з очей жінки, і вона заплакала навзрид, потім впала на коліна. – Допоможіть! Дочка сама виховує сина, і мені ніде взяти гроші.
– А ваш чоловік де?
– Він вже не з нами.
– Встаньте! – наказала Маргарита, потім набрала якийсь номер на телефоні. – Ярослав Ілліч? Упізнали. Ви не візьмете до себе одного хлопчика? Можливо, лейкє.емія… Усі витрати я оплачу.
Маргарита поклала слухавку і втомленим голосом промовила:
– Завтра пришлю машину, і вас з онуком відвезуть до обласної онкологічної клініки. Далі, побачимо, – потім посміхнулася. – Заспокойтеся, вашого онука вилікують!
– Дякую! Нехай Бог дарує вам здоров’я!
– Все, йдіть!
Жінка, продовжуючи шепотіти слова подяки, попрямувала до виходу. Вона вже відчинила двері, коли її наздогнав різкий, наче удар батогом, вигук:
– Кет!
Жінка втягнула голову в плечі й повільно обернулася. Всемогутня володарка, знявши окуляри, стояла за столом, а на неї дивилися очі найкращої подруги, яку вона зрадила тоді, в юності.
– Марго!?
Вона зробила крок і, вагаючись, зупинилася, але подруга вже бігла їй назустріч. Вони довго стояли, обійнявшись.
— Пробач мене, Марго! — крізь сльози шепотіла Катерина. — Я зрадила тебе і все життя проклинаю себе за це. Пробач мене, Марго!
– Не плач, Кет! Я ж твоя подруга?
Катерина підняла голову, довго дивилася, немов не вірячи, що до неї повернулася її Марго, і з ніжністю промовила:
– Найкраща подруга!
