– Найкращі шматочки – чоловікові! – підскакувала Тетяна за сімейним сніданком, на який, без прикрас, напросилася сама.
Прийшла без попереднього дзвінка.
Вона підскакувала і верещала від цієї кричущої несправедливості, що шматки стейка з лосося невістка розкладає по тарілках всім: і дітям, і навіть собі.
У Павла затремтіло око, коли він переклав порцію стейка зі своєї тарілки в тарілку дружини, він наївся і одним, а у Міли шматочки якісь мізерні попалися, а мама цей стейк перехопила виделкою.
– Павло, жінки взагалі можуть обходитися без м’яса, а вже, якщо риба їй і потрібна, то не така дорога. Купив би для неї щось простіше.
Затремтіли обидва ока.
Павло пам’ятав, як вітчим ховав під ванною ковбасу.
Тоді для них навіть мандаринки були делікатесом. Мама і він працювали на підприємстві, де вже багато місяців не виплачували зарплату. Годувалися з городу, та обмінювали на продукти те, що представляло хоч якусь цінність.
Брр, згадаєш – здригнешся. У вітчима ще були підробітки, де його “кидали” на гроші, так він говорив мамі, а сам купував ковбасу з сиром і їв, коли всі йшли. Незважаючи на те, що мама і так віддавала йому все м’ясо, яке було рідкісним гостем в їх холодильнику!
– Найкращі шматочки – чоловікові, він – годувальник, йому сили потрібні!
Від цього девізу Павла досі нудить.
– Мамо, як рибка?
– Нормальна…
– Тоді їж! – сказав Павло.
Поки вона їсть, вона мовчить.
Тетяна прожувала і знову взялася до улюбленої справи: до нотацій.
– Міла, ти мене, досвідчену тітку, слухай, обов’язково слухай і запам’ятовуй: чоловіки цінують турботу. Щоб сорочки були випрасувані, щоб м’ясо підсмажила за найкращим рецептом.
Коли він знає, що ти сама не їси, але йому віддаси все, то тоді він тебе і любить, і доживе з тобою до платинового весілля. Буде у вас дуже довге сімейне життя.
Довге, але, мабуть, не дуже щасливе. У Павла були зворотні поняття про шлюб. Найкраще – дружині і дітям. Тим, хто беззахисний, тому треба найкраще віддавати, про них і піклуватися.
У формуванні таких переконань і дитяча травма позначилася.
– Мамо, не хочу зачепити твої жіночі почуття, але щось я не пригадую, коли вітчим був у нас годувальником? Пилосос, який заковтував все, що знаходив.
– Не наговорюй на нього! Про покійних взагалі або добре, або нічого.
– Угу, крім правди. Ти продовження виразу знаєш? – запитав Павло.
Змусити маму переглянути свої погляди неможливо.
Коли Павла привів маму до «заначки» вітчима, щоб вона на власні очі побачила, як той ховає продукти, вона… не повірила. Ні, це не він. Продукти, мабуть, тут ховали колишні господарі квартири. Ті, які продали цю квартиру шість років тому. Якісна ковбаса. Добре збереглася.
Мама Павлу так жодного разу і не повірила. Або брехала, що не вірить. Щоб такий чудовий чоловік не пішов.
Маму вже не переробиш, але Павло жити так, як мама з вітчимом, ніколи не хотів.
Він для своєї дружини опора, а не тягар.
– Правда в тому, що він був справжнім чоловіком! – кинула вона на сина гнівний погляд. – Ні матрацом, ні підкаблучником, а справжнім чоловіком! Як сказав, так і буде. І ніхто йому не заперечував.
– А в чому полягає суть цього справжнього чоловіка? У тому, що він об’їдав нас?
– Він зі мною до старості дожив! Не як твій батько.
О, це слабке місце. Батька Павла, як мама сама говорила, вона “впустила”, хоча в ньому теж хорошого було мало, тому за його вітчима трималася все життя, поступалася і прощала, щоб не розлучитися.
Але не так давно овдовіла. Вона все підбиває Павла на те, що треба вітчиму встановити мармуровий пам’ятник, з портретом у повний зріст, з глибокодумною цитатою, з огорожею і мармуровою лавочкою. Мовляв, такому чоловікові гранітний економ-варіант не підійде. Павло вважав, що той взагалі нічого не заслуговував.
– Та й без нього ми б прекрасно прожили, одним ротом менше, – відповів Павло.
Мама, природно, надулася, посиділа ще трохи, розглядаючи, як невістка їсть рибу, яка їй за статусом не належить, позіхнула, мовляв, “синку, я тобі ж добра бажаю” і відпливла.
Павло не хотів жити в тій парадигмі, в якій його виховували. Що чоловікові – найкращі шматочки. У ній не жила б і Міла, яку якраз виховували зовсім інакше: її батько часом на трьох роботах ґарував, щоб порадувати їх з мамою обновками.
Тому Міла рахувати гроші не звикла. Адже Павло завжди заробить. Вона теж не дармоїдка, до декрету вони були колегами, але зараз, сидячи який рік без роботи, Міла як і раніше себе у витратах не обмежувала.
Декрет і не повинен погіршувати рівень життя так, щоб жінка недоїдала, а чоловік жив, як раніше, але все-таки доходи скоротилися, а їх тепер не двоє, а четверо.
Але Міла не відкладала великі покупки до більш забезпечених часів, та й у відпустку звикла їздити, як мінімум, раз на рік. До речі, відпустка якраз намічалася.
– Міла, ти не слухай маму. У неї свої дивацтва, – сказав Павло.
– Знаю я про всі її дивацтва. Не звикати.
Міла витягала з посудомийної машини чашки.
– Кава чи чай? – запитала вона.
На свекруху Міла дивилася, як на настирливу, але нешкідливу муху. Хоч і дратує, коли у тебе вихоплюють їжу в прямому сенсі з рук, але Міла ставилася до цього, як до природного недоліку. Не буває ідеальних людей.
Якщо у чоловіка немає недоліків, а у Павла вони відсутні, то, значить, у свекрухи їх буде повний комплект. За все треба платити. І Тетяна – це своєрідна плата Міли за чудового Павла.
Тетяна бухтить і бухтить, але невістка до цього не прислухається. Навіщо? Чоловік маму теж не слухає. У їх шлюб їй залізти і розвалити його не вийшло, та й не вийде ніколи. А зациклюватися на її каверзах – це собі тільки нерви мотати.
– Какао, – посміхнувся Павло.
– Моя мама приїде в середу. Щоб перед моїм від’їздом я її хоч проінструктувала, що можна дітям давати, що під забороною, а то минулого разу вона Марію солодким нагодувала.
– О, добре пам’ятаю, як по дерматологах потім її водив. Але твоя хоч цікавиться дітьми, приїжджає і тижнями з ними навіть сидить, а моя…
За дітей, чомусь, Павлу прикро.
До тієї несправедливості, в якій він жив до 20 років, він адаптувався. А дивитися, як вже його діти тягнуться до бабусі, обіймають її своїми дитячими ручками, а вона ці ручки розчіплює і каже “пограйте якось самі”. Хоча мало не вимагала подарувати їй онуків…
– Ну, всі люди різні. Хтось хрестиком вишиває, а хтось – з парашутом стрибає, – філософськи зауважила Міла. – Комусь подобається займатися онуками, а хтось, як твоя мама, вважає за краще провести час наодинці з собою. Добре, що моя завжди може допомогти, а то було б складніше. Що тобі привезти як сувенір?
– Магнітик.
– А реально?
– Привези… напій.
– Добре.
У відпустку Міла їхала з подругою. Свекруха б зомліла, якби про це дізналася. Міла їде у відпустку за рахунок чоловіка, але без чоловіка!
А самого Павла це не лякало. Йому на роботі відпустки ще довго не бачити, він там незамінна шестірня. Коли зламав ногу, ледве відпросився на лікарняний.
Подібна виснажлива робота, звичайно, позначалася на чоловікові не найкращим чином, зате платять пристойно. У 2 рази вище, ніж в середньому по місту.
Міла поїхала в Одесу.
Павло не сказав їй, що цього року поїздка для них стала накладною. Зарплату йому «заморозили», це антикризові заходи, а ще тоді з лікарняним по доходах просів, все ніяк не вирівняється. Але не відправити дружину у відпустку теж не міг.
Вона днями з дітьми. Світу білого часто не бачить. І подруг у неї майже не залишилося.
Хоч з мамою конфлікту не було, бо вона нічого про ці поїздки просто не знала. У соцмережах Тетяна не сидить, а слухати розповіді онуків їй нестерпно нудно, тому, якщо вони й проговоряться, то вона навіть не зрозуміє, про що йдеться, бо ніколи їх по-нормальному не слухає, завжди краєм вуха.
За цей тиждень відпочила Міла і втомилася її мама. Теща Павла, як тільки її дочка переступила поріг, відразу – на автобус.
– Без тебе було непросто, – трохи роздратовано сказав Павло.
– Павле, а як ти ставишся до того, щоб повторити поїздку?
– Що?
– У моєї двоюрідної сестри путівка пропадає. Вона пропонує мені. А я так мрію побувати в Греції! Павле?
– Вибач, Міла, але зараз я ніяк не можу купити тобі цю путівку, – відповів він.
– Може, візьмемо з заначки на чорний день?
За що Павло стояв до кінця, так це за їх фінансову подушку. Це гроші не на поїздки і задоволення. Це їх гарантії безпеки. Що їм завжди, навіть у крайньому випадку, буде чим заплатити за іпотеку.
– Міла, заначку не віддам. Я на багато що готовий, щоб ти відпочила, але це за межею. Роботу можна втратити в будь-який момент, або захворіти, або ще щось, і у нас грошей навіть на два-три місяці не буде? Ні. Я отримаю премію – і куплю тобі квитки в якийсь санаторій.
– Угу, а твоя мама все-таки домоглася свого. Ти кращі шматочки почав для себе приховувати.
– Ти тільки що повернулася з відпочинку!
– До кінця життя тепер мені будуть цей відпочинок згадувати? Я що, його не заслуговую?
– Заслуговуєш, звичайно, але я не Рокфеллер, щоб оплатити другий поспіль.
– Не було б у нас грошей – я б і не питала. Але ось вони, – вона відкрила книгу з заначкою. – Лежать тут! Лежать без діла. А я на них з’їжджу, і потім ти покладеш сюди свою премію, я покладу свої виплати, і буде у тебе твоя фінансова подушка.
– Якщо я премію сюди покладу, а ти – виплати, на що ми місяць жити будемо?
– На зарплату.
– Ні.
– Тобі просто шкода їх на мене!
Поїздка намічалася грандіозна, напевно, тому Мілі було так непросто від неї відмовитися. Але чоловік їх подушку на розграбування не віддав, та й з дітьми сидіти нікому – мама здоров’я поправляти поїхала. Наситилася спілкуванням з онуками.
Але звинуватила Міла в усьому Павла .
– Скупий!
А Павло на компроміс не пішов.
Зачепило.
Він все в будинок несе, собі нічого не купить зайвий раз, щоб у Міли все було, і він же скупий, бо боїться, що сім’я може втратити свою підстраховку!
Вони не розмовляли до навали свекрухи.
– Чоботи нові, так? – Тетяна, як слідча, все нове помічала відраз. – Розбалував тебе Павло, ох, і розбалував. Мені чоботи не купувалися, поки не зношу ті, що є. Хоч і немодні, і потерті… У ремонт віднесеш, підкладку поставлять, блискавку полагодять – і носиш знову.
А тут чоботи тобі купує мало не кожен сезон. Ще й з останньої колекції, мабуть.
Міла знову приготувала стейки з лосося.
– Знову на всіх? Ти неекономна, – сказала Тетяна, – собі можна і минтай відварити. Я так і варила…
– Мамо, ми нікого їжею не обділяємо, – сказав Павло.- Коли в родині один їсть м’ясо і дорогу рибу, а решта – кашу без солі і масла, це не сім’я, а одна назва.
Тут Міла подумала – а адже Павло все для них робить. Все-все. А вона себе повела, як дитина.
Коли Тетяна пішла, Міла перед чоловіком вибачилася. І гармонія в домі була відновлена.
