– Мамо, нам треба поговорити, – Ольга нервово смикала край скатертини, намагаючись не дивитися матері в очі. Її серце билося як божевільне, а в горлі пересохло від хвилювання.
Надія відірвалася від миття посуду, витираючи мильні руки об фартух. Вона одразу відчула недобре — материнське серце не обдуриш.
– Що трапилося, доню? — спитала вона, сідаючи навпроти. В очах майнув неспокій.
Ольга глибоко зітхнула, збираючись із духом. “Давай же, просто скажи це”, – подумки підбадьорювала вона себе.
– Розумієш… Загалом… Господи, та як сказати це ,– Оля м’ялася, важко зітхала, і раптом несподівано навіть для себе випалила на одному подиху:
– Я вирішила, що буде краще, якщо ти не прийдеш на моє весілля.
Надія трохи повернула голову вбік, проморгалася, і, не вірячи своїм вухам, перепитала:
– Зовсім не приходити?
– Мамо, вибач, так, ну так треба, просто … – намагалася зібрати думки воєдино Оля.
Надія повернулася, щоб підвестися, сперлася на стіл і зачепила тарілку з печівом, що стояла біля самого краю. Тарілка з гуркотом розлетілася по підлозі, а печіво закотилися під старенький кутовий диван. Уламки валялися по всій кухні, але ніхто навіть не ворухнувся, щоб їх прибрати.
– Навіть і що сказати не знаю, дочко… — тільки й спромоглася видавити Надія. Її обличчя зблідло, а в очах застиг вираз невіри та болю. Вона могла чекати чого завгодно, але не те, що рідна дочка попросить не приходити на своє весілля.
Ольга відчула, як до горла підступає ком. Але відступати було запізно.
– Ну, розумієш, там буде стільки важливих людей… Батьки Ігоря, його бізнес-партнери… Я просто боюся, що ти почуватимешся не у своїй тарілці. І… ну… — Ольга зам’ялася, не в змозі закінчити фразу.
– І осоромлю тебе? — тихо скінчила за неї Надія. Її голос тремтів від ледь стримуваних емоцій.
– Мамо, не пересмикуй! — гаркнула Ольга. — Я просто хочу, щоби все пройшло ідеально. Ти ж розумієш, наскільки це важливо для мене?
Надія мовчки дивилася на дочку, відчуваючи, як щось обривається всередині. Все її життя промайнуло перед очима – їй було всього 18, коли вона дізналася про дитину.
Батько Ольги втік, тільки-но почувши новину. Батьки відвернулися, не вибачивши ганьби, бо в селі, звідки родом була Надія, навперебій почали судити про те, що Краснова з дитиною без батька.
Вона згадала, як з дитиною під серцем поїхала в місто, влаштувалася на фабрику, як пішла в декрет. Згадала безсонні ночі біля дитячого ліжечка, коли доводилося вставати кожні пару годин, щоб годувати дитину. Згадала ті виснажливі зміни на фабриці, куди вона вийшла знову, щойно Олі виповнилося півроку — грошей катастрофічно не вистачало. Постійна економію на всьому, включаючи їжу, щоб купити дочці нову сукню чи іграшку.
Надія згадала, як одного разу Ольга, тоді ще зовсім маленька, спитала: “Мамо, а чому ми такі бідні? Чому я не маю гарних речей, як у інших дівчаток?”. І як у неї розривалося серце від неможливості дати дитині все, що вона хоче і заслуговує.
І ось тепер ця дівчинка, заради якої вона була готова на все, соромиться її. Біль та образа захлиснули Надію з головою.
– Розумію, — нарешті промовила вона, і її голос звучав глухо, наче здалеку. — Звісно, розумію. Не хвилюйся, я не прийду.
– Правда? – Видихнула Ольга, не помічаючи стану матері. – Мамо, дякую! Ти найкраща! — вона схопилася і цмокнула Надію в щоку. — Гаразд, я побігла,в мене ще примірка сукні. Бувай! Я подзвоню!
Вхідні двері зачинилися, а Надія все стояла посеред кухні, дивлячись на уламки розбитої тарілки. Дивно, але саме вони зараз здавались їй її життям — таким ж розбитим вщент.
Вона повільно опустилася на підлогу і вже не стримуючись, розплакалася, даючи вихід всьому болю і розпачу, що накопичился за ці роки.
– Надю, ти чого така похмура сьогодні? – Віра, напарниця Надії з ательє, стурбовано подивилася на подругу. — Що сталося?
Надія лише рукою махнула, не відриваючись від шиття. Її рухи були різкими, нервовими, наче вона зганяла на тканині всю свою образу.
Але Віра не відставала:
– Та кинь ти, колись давай. Скільки років уже знайомі, я ж бачу щось негаразд. На тобі немає обличчя!
Надія зітхнула, відкладаючи убік спідницю.
– Та з Олькою посварилися. Уявляєш, заміж виходить, а мене на весілля не кличе. Соромиться, — її голос тремтів від образи та гіркоти. Так і заявила -” Мамо, не приходь на моє весілля, я тебе соромлюся”, – поставила перед фактом , уявляєш?
– Чого?! — Віра від обурення почала говорити голосніше, ніж звичайно. — Як вона може? Ти ж заради неї все життя…
– Отак, може, — гірко посміхнулася Надія. — Каже, я буду там не до місця. Мовляв, там усі такі важливі персони будуть, а я… — вона безпорадно розвела руками, окидаючи поглядом свій потертий халат.
– Ну знаєш що, — рішуче заявила Віра, — нема чого тут сидіти і киснути. Поїхали після зміни в торговий центр!
– Навіщо? – Здивувалася Надія.
– Як навіщо? Обновки тобі купувати! Якщо донька вважає, що ти недостатньо хороша для її весілля, доведемо їй протилежне!
– Та ну, Віро, які обновки… — Надія махнула рукою. — Грошей зайвих немає, Ольці на весілля відкладаю, та й навіщо мені… Я вже своє віджила, куди мені на заході сонця вже оновлюватися – з гіркотою та ноткою відчаю посміхнулася вона.
– Віджила вона! Та зараз! Тобі п’ятдесят із копійками, яке віджила! Ти ще гарна молода жінка! — палко заперечила Віра. — І нема чого тут прибіднятися. І знаєш що? Я у вівторок йду на курси по вечірніх сукнях, мене наша Олегівна відправила, поговори з нею, може вона і тебе відправить, а що – ти швачка розумна, я думаю, вона не відмовить! Дивись, і сама собі вбрання на весілля пошиєш!
– На яке весілля? — сумно посміхнулася Надія. — Мене ж не запросили, забула?
– А це ми ще подивимося! – підморгнула Віра. – Головне – почати змінюватися. А там, дивися, і твоя дочка порозумнішає.
Надія замислилась. Може, подруга права? Може, настав час почати жити для себе, а не тільки для доньки?
Наступні півтора місяці пролетіли, як у тумані. Надія й сама не помітила, як втягнулася у кругообіг змін. Вечорами вона поспішала на курси, а у вихідні Віра тягала її по магазинах та салонах краси.
– Ні, це не твій колір, — рішуче заявила Віра, відбираючи у Надії сіру блузку. — Ти в нас тепер яскрава жінка, ніяких більше сумних кольорів!
Надія тільки зітхала, але підкорялася. Потай їй подобалися ці зміни, хоч вона й боялася в цьому зізнатися навіть собі. Щоразу, дивлячись у дзеркало, вона бачила, як поступово зникає затюкана життям жінка, поступаючись місцем впевненій у собі дамі.
Якось увечері, повертаючись із курсів, Надія зіткнулася у дверях із симпатичним чоловіком середніх років.
– Ой, вибачте! – Вигукнули вони одночасно, а потім розсміялися.
– Ви, мабуть, також на курси? — спитав чоловік. Його карі очі світилися добротою та інтересом. — Мене звуть Сергій, я тут викладаю літературу.
– Надія, — представилася вона, відчуваючи, як зрадливо червоніють щоки. — А я на курси з шиття ходжу.
– О, як цікаво! — пожвавішав Сергій. — Знаєте, я завжди захоплювався людьми, які вміють робити щось своїми руками. Це справжнє мистецтво!
Вони розмовляли, і Надія сама не помітила, як пролетів вечір. Сергій виявився цікавим співрозмовником — начитаним, із чудовим почуттям гумору. Розлучатися зовсім не хотілося.
– А давайте якось сходимо в кафе? — несподівано для себе запропонувала Надія. І тут же злякалася своєї сміливості: — Тобто якщо ви не зайняті, звичайно…
– Із задоволенням! — усміхнувся Сергій. — Я якраз знаю одне затишне містечко неподалік.
Повертаючись додому, Надія відчувала, як усередині розливається давно забуте тепло. Можливо, життя тільки починається?
– Мамо, ти вдома? — пролунав голос Ольги з передпокою. — Ой, а що це тут? Ремонт?
Надія виглянула з кухні, витираючи руки :
– Доброго дня, доню. Та ось вирішила трохи оновити інтер’єр. А ти як?
Ольга пройшлася по кімнаті, з цікавістю розглядаючи нові шпалери та штори:
– Та ось, вирішила забігти, деякі речі забрати… Слухай, а чудово вийшло! І ти якось… змінилася? — вона пильно подивилася на матір. — Зачіска нова? І схудла чи що?
– Та так, вирішила трохи побалувати себе, — знизала плечима Надія, ніяково поправляючи волосся. – Чаю хочеш?
Вони сиділи на кухні, і Ольга здивовано розглядала матір. Куди поділася жінка, яка завжди втомлена в запраному халаті? Перед нею сиділа доглянута дама з модною стрижкою та в стильному шовковому халаті.
– Мамо, а може, ти таки прийдеш на весілля? — зненацька випалила Ольга. Її голос тремтів від хвилювання. — Я тут подумала… Ну, погано якось вийшло. Я була не права.
Надія спокійно відпила чай, уважно дивлячись на дочку:
– Знаєш, доню, я теж багато думала останнім часом. І зрозуміла, що ти мала рацію — мені справді нема чого робити на твоєму весіллі.
– Мамо? — Ольга розгублено дивилася на матір. — Але ж я…
– Ні-ні, ти не подумай, я не ображаюся, – посміхнулася Надія. — Просто тепер маю своє життя. Ось, до речі, хотіла тобі сказати – я теж виходжу заміж.
– Що?! — Ольга мало не поперхнулася чаєм. – Ти серйозно? За кого?
– За прекрасну людину. Його звуть Сергій, він викладач літератури. Ми познайомилися на курсах.
– На яких курсах? — Ольга остаточно розгубилася. — Мамо, ти що, правда, знайшла собі чоловіка?
– А що тебе так дивує? – спокійно поцікавилася Надія. — Я ще не стара, ти знаєш. І уяви собі, теж маю право на особисте життя.
Ольга мовчала, перетравлюючи почуте. У її очах читалася ціла купа емоцій — здивування, недовіра та страх.
– Мамо, я… я не знаю, що сказати, — нарешті видавила вона. — Я така винна перед тобою. Ти все життя віддала мені, відмовляла собі у всьому, а я…
– Олю, послухай, – Надія взяла дочку за руку. — Я не звинувачую тебе. Так, нам було нелегко. Але знаєш, я ні про що не шкодую. Ти найкраще, що трапилося в моєму житті. Так, було важко. Я пам’ятаю, як ти маленькою питала, чому ми не маємо гарних речей, як у інших. Пам’ятаю, як я плакала ночами, бо не могла купити тобі нову сукню на випускний у дитячому садку. Але знаєш, усе це того варте. Тому що ти виросла чудовою людиною.
Очі Ольги сповнилися сльозами. Вона міцно стиснула руку матері:
– Пробач мені, мамо. Я була такою егоїсткою. Знаєш, адже я з дитинства мріяла вирватися з цієї бідності. Думала, ось вийду заміж за багатого і заживу. А тепер розумію, що мало не втратила найдорожче, що маю.
Надія м’яко посміхнулася:
– Нічого ти не втратила, дурненька. Я завжди буду поруч, хоч би що трапилося. Просто… тепер у мене з’явилося і своє життя також. І знаєш, я цьому рада.
– Розкажи мені про нього, — попросила Ольга, витираючи сльози. – Про Сергія. Який він?
Обличчя Надії осяяло теплою посмішкою:
– О, він дивовижна людина. Знаєш, я і не думала, що в моєму віці можна закохатися як дівчисько. А з ним я почуваюся молодою та красивою. Він розумний, добрий, із чудовим почуттям гумору. І головне — він приймає мене такою, якою я є. З усім моїм минулим, з усіма моїми недоліками.
Ольга уважно слухала матір, і поступово її обличчя світлішало.
– Мамо, я така рада за тебе, — щиро сказала вона. — Ти заслуговуєш на це щастя найбільше на світі. І знаєш, що? Я хочу, щоб ви обоє прийшли на моє весілля. І начхати, що скажуть батьки Ігоря чи хтось ще. Ти моя мама, і я пишаюся тобою.
Надія відчула, як до горла підступає ком. Вона обійняла дочку, і вони обидві розплакалися, але тепер це були сльози радості та полегшення.
День весілля Ольги видався на рідкість сонячним та теплим. Гості збиралися біля входу до ресторану, жваво перемовляючись.
– Ну, що, всі в зборі? — метушився розпорядник. — Наречений на місці, наречена… А де наречена?
– Я тут, – пролунав голос Ольги. Вона стояла біля входу, прекрасна у своєму білому платті. — Але ж ми не можемо починати. Я чекаю на маму.
– Але ж твоя мама не… — почав Ігор, але осікся під поглядом нареченої.
– Моя мати буде тут, — твердо сказала Ольга. – І ми не почнемо без неї.
– Дякувати Богу, одумалася! -шепнув собі під ніс наречений.
Тяжкі хвилини очікування тяглися нескінченно. І раптом…
– Дивіться! — вигукнув хтось із гостей.
До ресторану під’їжджав елегантний автомобіль. З нього вийшла пара — статний чоловік у строгому костюмі і жінка в приголомшливій вечірній сукні.
– Мамо? — Ольга кинулась назустріч.
Надія, сяюча і прекрасна, обійняла дочку:
– Доброго дня, доню. Вибач, що запізнилися – невеликі затори на дорозі. Познайомся, це Сергій, мій чоловік.
– Чоловік?! — Ольга переводила приголомшений погляд із матері на її супутника. — Але коли ви встигли?
– О, це досить кумедна історія, — усміхнувся Сергій. —Ми вирішили, що одного весілля в сім’ї мало. Тож розписалися вчора. Сподіваюся, ти не проти, що ми вирішили відсвяткувати разом з вами?
Ольга мовчала, не знаючи, що сказати. А потім раптом розплакалася і кинулася матері на шию:
– Мамочко, я така щаслива за тебе! За вас обох.
Ігор, який спостерігав цю сцену, підійшов до нареченої:
– Ольго, може, поясниш, що діється? Хто ці люди?
Ольга гордо взявши матір за руку:
– Це моя мати, Надія. І її чоловік, Сергій. Вони будуть почесними гостями на нашому весіллі.
– Але ж ти казала…
– Я помилялася, – твердо сказала Ольга. — І якщо тобі це не подобається, ми можемо скасувати весілля просто зараз.
– Я тобі так скажу – мені це не може не подобатися! Я тобі від початку казав, що мама на весіллі має бути і це не обговорюється. Але ж ти вперта, скорпіон як ніяк! – засміявся наречений.
Повисла пауза. Всі гості, затамувавши подих, спостерігали за тим, що відбувається. Нарешті, Ігор усміхнувся і простяг руку Надії:
– Ласкаво просимо. Я радий познайомитись з вами… мамо.
Напруга спала, і всі полегшено видихнули. Надія з усмішкою спостерігала, як її дочка, що сяє від щастя, йде під вінець. А поруч стояв Сергій, міцно тримаючи її за руку.
Увечері, коли основні урочистості залишилися позаду, Надія із Сергієм вийшли на терасу подихати свіжим повітрям.
– Знаєш, — задумливо промовила Надія, дивлячись на зоряне небо, — а я ж маю подякувати Олі.
– За що? – здивувався Сергій.
– За те, що спочатку не покликала мене на весілля, — усміхнулася Надія. – Якби не це, я б, напевно, так і залишилася тою похмурою жінкою у запраному халаті. А тепер… — вона з любов’ю подивилася на чоловіка, — тепер в мене є ти. І ціле нове життя попереду.
Сергій обійняв дружину за плечі:
– У нас. У нас попереду ціле нове життя. І, знаєш, мені здається, воно буде чудове.
Вони стояли обнявшись і дивилися на зірки. А внизу, у залі ресторану, тривав весільний банкет. Ольга раз у раз кидала погляди на терасу, де стояли її мама і вітчим, і її серце переповнювала радість.
Вона зрозуміла, що справжнє багатство — це не гроші та статус, а кохання близьких людей. І тепер вона мала все, про що вона могла мріяти.
