У дитинстві батьки завжди говорили мені, що в моєму житті буде ще багато хлопчиків, тож не варто через них якось переживати. Хто ж міг знати, що я вийду заміж за свого колишнього однокласника? Але буває й таке. Тепер у нас двоє дітей, і ми все ще не можемо одне без одного існувати.
Ні я, ні чоловік ніколи не шкодували про своє найголовніше і найважливіше рішення в житті, але не варто думати, що нам обом просто пощастило. Ні, це зовсім не так. Раніше в нас був період, коли грошей абсолютно не вистачало. Тож нам довелося зібрати всю волю в кулак і виїхати удвох на заробітки.
В іншу країну. Доньок залишили на дідуся з бабусею. Добре хоч одразу вдалося влаштуватися на роботу, тож гроші на життя і на дітей ми стали висилати батькам чоловіка одразу ж. Через це між нами не виникало жодних конфліктів. Взаємна повага здатна на багато що.
Насамперед ми купили двокімнатну квартиру. Удвох виходило заробляти більше й економити на багатьох речах. Тож потрібна сума набралася досить швидко, а потім у чоловіка виникла ідея: якщо вже ми тут, залишитися якомога довше і заробити на власний будинок.
Адже в рідній країні перспективи в нас були досить туманні, а так буде куди приїхати. На той час ми непогано зачепилися і навіть могли час від часу брати відпустку, щоб побачитися з дітьми. Час був такий, що і це вважалося благом. Діти росли, батьки чоловіка їх нормально виховували.
Тож я була задоволена. А то, буває, інколи можна почути такі історії, коли син чи донька взагалі геть забувають своїх старих і вимагають від них лише грошей і подарунків. Я вважаю таке ставлення огидним, якщо чесно. І ось, через сім років, будинок був побудований.
Ми чесно висилали гроші майстру, який стежив за всіма роботами. І ще нам вдалося залишити деяку суму на майбутнє. До цієї прекрасної новини додавалося бонусом ще й те, що старша дочка збиралася заміж. Без зайвих урочистостей, адже краще заощадити.
Загалом, ми поверталися додому в передчутті. Новий дім, за півроку донька виходить заміж, та ще й є гроші, щоб кілька років почуватися нормальними людьми, не оббиваючи пороги роботодавців. А як складеться далі, подивимося потім.
За місяць два, коли ми вже прийшли до тями, відпочили, звикли до нового великого будинку, прийшла пора знайомитися зі сватами. Зятя ми вже бачили, прекрасний хлопець, спортсмен. Було видно, що батьки виховали його розумною і надійною людиною. Це добре.
Ми купили м’яса для шашликів, закусок, гарно обставили двір, щоб гості почувалися затишно. І в призначений час вони прибули. На жаль, після смачного обіду і легких, ні до чого не зобов’язуючих фраз, бесіда набула зовсім іншої форми.
Наші майбутні родичі чомусь подумали, що будинок ми будували для своєї старшої доньки. Щоб вона вийшла заміж і жила там разом із їхнім сином. Уявляєте? А ми, тобто я, чоловік і молодша дочка, за цим хитрим планом мали б тулитися всі разом у двокімнатній квартирі, що залишилася.
Ні, там, звісно, ремонт чудовий. Але з якого дива нам взагалі там жити? Вона давно вже здається в оренду, і з неї нам щомісяця “капає” непогана сума, яку не соромно витратити на якісь свої цілі, а будинок ми будували під себе. Він чудово підійшов би навіть для нас п’ятьох. Свати як води в рот набрали.
Сказали тільки, що тепер навіть не знають, чи дарувати їм автомобіль молодій сім’ї на весілля. На що ми відповіли, що це вирішувати тільки їм. Все одно в доньки прав навіть немає, і вони добре про це знають. Розмова з приємної бесіди перейшла в режим досить гострих і образливих шпильок.
Добре хоч закінчилося все більш менш нормально – свати подякували за прийом і поїхали до себе. А я от думаю, ну на що вони розраховували? На те, що ми найкращі роки нашого життя просто візьмемо і витратимо заради їхнього сина?
І що нам тоді молодшій доньці треба буде запропонувати, квартиру? А самі, мабуть, муситимемо переїхати на вокзал… Інколи я геть не розумію логіки й рамок пристойності інших людей. І як їм тільки вдається малювати подібну картину світу в себе в голові?
