Я багатодітна мати-одиначка, і мені не соромно говорити про це відкрито. Так, чоловік кинув мене, коли дізнався, що у нас буде трійня. Було важко, але я впоралася, тому що розуміла, заради чого все це. Своїх дітей я обожнюю.
У них я знайшла своє продовження. І тепер роблю все, щоб вони були щасливі. Зараз їм по шість років. Цього року вони пішли в перший клас. Доводиться ще більше працювати, щоб прогодувати і купити потрібні речі.
Але я не скаржуся, правда. Коли бачу їхні посмішки, вогник у моїй душі розгорається і я продовжую свій шлях. Ми часто любимо гуляти з дітками в парку. Я печу печиво з передбаченнями, а вони роздають його перехожим.
Для них це просто розвага, але мені подобається, як вони спостерігають за реакцією людей. Одного разу під час прогулянки ми зустріли військового. Здалеку я побачила, як він сидить на лавці. Поруч ні душі.
Лише милиці складали йому компанію того погожого дня. І видно, що хлопчина зовсім ще молодий. Мені стало його так шкода, словами не передати. Я покликала до себе доньку і сказала віднести одне печиво хлопцю.
А сама йшла позаду не поспішаючи. Коли дочка підійшла до військового і простягнула йому печиво, він розплився в усмішці, а передбачення і зовсім зворушило його. Я підійшла крадькома і запитала, що ж там написано.
Донечка визирала з-за моєї спини. Усміхнений хлопчина подякував нам. Я запитала, чи можу я присісти на лавку. Незнайомець кивнув, і ми розговорилися. Він розповів, як втратив ногу, але лікарі його врятувати.
Коли він повернувся додому, виявилося, що кохана дівчина його кинула, а він уже купив їй обручку. Мені хотілося підтримати хлопця, і я розповіла йому свою трагічну історію. З того дня ми почали регулярно бачитися.
Я приносила йому домашню їжу, солодощі, а він часто дарував моїм дітям різні дрібні подарунки. Коли похолодало, ми почали зустрічатися в нас удома. Якось я запропонувала йому переїхати до нас тимчасово.
Якось нам вдавалося тулитися в однушці, але на більше я розраховувати не могла. Уся зарплата йшла на оренду, комуналку і продукти. Мені подобалося спілкуватися з ним.
У ньому я бачила свого молодшого брата, якого не стало, коли мені було 20 років. Тому мені хотілося ще більше піклуватися про безногого військового. Я відчувала, що він цього потребує.
Одного разу він сказав, що він збирається переїжджати до столиці. У рідному місті його більше нічого не тримає. На знак подяки він хотів мені щось передати, але що саме, не сказав.
Наступного дня до мого будинку під’їхав якийсь джип. Мені подзвонили і сказали, щоб я вийшла. Мовляв, це від мого знайомого. Загалом, не буду тягнути кота за хвіст.
Мені привезли документи на квартиру, велику трикімнатну квартиру. До них додавався лист від нового друга. Він писав, що ми з дітьми заслуговуємо на краще життя. І що це найменше, що він може для нас зробити.
Я не могла повірити своїм очам. Юрист, який сидів у машині, мені все пояснив, а я й подумати не могла, що в нього є такі гроші. Ми якось мало говорили про це. Виявилося, що він із багатої родини.
Його батьки займаються нерухомістю. Пізніше ми з ними познайомилися і продовжили підтримувати зв’язок. Хлопець теж іноді приїжджає, і ми знову збираємося на чай. Я печу його улюблений яблучний пиріг і роблю печиво з передбаченням.
