Варі ледь виповнилося шістнадцять, коли пішла з життя мама. Батько років сім тому поїхав на заробітки до міста, та так і зник там. Ні звісток від нього, ні грошей. Майже всі в селі взяли участь у похороні, допомагали, хто чим міг.
Тітка Марія, хрещена Варі, часто заходила до неї, підказувала, що і як робити. Якось закінчила школу, влаштували її працювати на пошту в сусідньому селі.
Варя – дівчина міцна, про таких кажуть – кров з молоком. Обличчя кругле, рум’яне, ніс картоплею але зате очі сірі, променисті. Товста русява коса.
Найкрасивішим хлопцем у селі вважався Микола. Два роки, як прийшов з армії, відбою від дівчат не було. Навіть міські дівчата, які приїжджали на літо, не залишали його без уваги. Йому б не водієм працювати в селі, а в голлівудських бойовиках зніматися. Хлопець не нагулявся, не поспішав собі наречену вибирати.
А тут прийшла тітка Марія до нього попросила допомогти Варі полагодити паркан, який почав завалюватися. Без чоловічої сили в селі жити важко. З городом Варя справлялася, а от з будинком сама ніяк.
Без довгих розмов погодився. Прийшов, подивився і почав командувати: то принеси, туди збігай, дай, подай. Варя безвідмовно приносила, що просив.
Тільки щоки червоніли ще більше, та коса за спиною металася з боку в бік. Втомився хлопець, нагодувала його борщем наваристим, та чаєм міцним напоїла. А сама дивилася, як білими міцними зубами чорний хліб кусає.
Три дні робив паркан Микола, а на четвертий просто так прийшов, в гості. Нагодувала Варя його вечерею, слово за слово, залишився він ночувати у неї. Та так і став ходити. Йшов перед світанком, щоб ніхто не бачив. Тільки не сховаєш нічого в селі.
– Ой, дівко, даремно його пригощаєш, не одружиться. А якщо одружиться, то тільки намучишся з ним. Як літо настане, понаїдуть міські красуні, що робитимеш? Згориш від ревнощів. Не такого тобі треба хлопця, – виговорювала їй тітка Марія.
Тільки хіба закохана молодь слухає мудрих старих?
Потім зрозуміла, що чекає дитину. Спочатку думала, що застудилася або отруїлася. Слабкість, нудота накочувалася. А потім, як обухом по голові, прийшло усвідомлення, що дитина в ній від бешкетника і красеня Кольки.
Грішною справою хотіла повідомити, рано ще їй дитину заводити. Раптом подумала, що так навіть краще. Не одна жити буде. Мати її виростила, і вона впорається. Від батька користі теж не дуже багато було, тільки вживав. А люди поговорять і заспокояться.
Навесні шубу зняла, тут і побачили всі в селі живіт, що випирав. Головою качають, мовляв, лиха біда з дівкою трапилася. Микола, звичайно, зайшов дізнатися, що робити вона збирається.
– А що ж іще? Народжувати. Ти не переживай, сама підніму дитину. Живи, як жив.
Пішов Колька. Сама вирішила. Настало літо, приїхали дівчата красуні міські. Миколі не до Варі стало.
А вона потихеньку порається в городі, та тітка Марія приходить допомогти полоти. Нахилятися з животом важко. Води з колодязя по піввідра тягає. Живіт великий, баби в селі козака їй пророкують.
– Кого Бог дасть, – віджартовувалася Варя.
В середині вересня прокинулася вранці від різкого болю, немов живіт навпіл розрізали. Але біль швидко вщух. Але потім знову повернувся. Побігла до тітки Марії. Та відразу по переляканих очах все зрозуміла.
– Що, вже? Сиди, я зараз. – І вискочила з хати.
Побігла до Миколи. У нього вантажівка біля будинку стоїть. Дачники вже з машинами роз’їхалися. А той, як на зло, напередодні сильно погуляв. Розбудила його тітка Марія. Колька дивиться очманіло, не розуміє, що сталося, куди їхати треба. А коли зрозумів, закричав:
– Так десять кілометрів до лікарні! Поки за лікарем, поки назад, вона вже народить. Відразу повезу! Збирай її.
– Та як на вантажівці? Розтрусиш всю, народить по дорозі, – заголосила жінка.
– Тоді з нами поїдеш, про всяк випадок, – сказав, як відрізав.
Два кілометри по розбитій дорозі їхав обережно. Тільки одну канаву об’їде, як відразу в іншу потрапляє. Тітка Марія в кузові на мішку сидить. Як до асфальту дісталися, так швидше поїхали.
Варя корчилася на сусідньому сидінні, губу закусила, щоб не стогнати, та живіт притримувала. Микола враз протверезів. Гляне мигцем на дівчину, а в самого кісточки пальців на кермі біліють. Про своє думає.
Встигли. Залишили Варю в лікарні і поїхали назад. Тітка Марія всю дорогу Кольку лаяла, навіщо дівчині життя зіпсував. Одна, без батьків, сама ще дитина, а він їй турбот додав. Як вона з дитиною одна буде?
Машина ще до села не встигла доїхати, а Варя вже народила здорового міцного хлопчика. Наступного ранку принесли їй годувати його. Не знає, як взяти на руки, як до грудей прикласти.
Дивиться переляканими очима на червоне зморщене личко сина. Закусила знову губу і робить, що їй велять. А у неї самої серце від радості тремтить. Розглядає, дме на лобик, де тонкі волоски стовбурчаться, радіє, дурна.
– Приїдуть за тобою? – запитав суворий літній лікар перед випискою.
Варя плечима знизала, та головою похитала. – Навряд чи.
Зітхнув лікар і пішов. Медсестра загорнула дитину в лікарняну ковдрочку, щоб довезти додому. Наказала, щоб повернула.
– Федір на лікарняній машині тебе довезе до села. Не автобусом же рейсовим тобі з немовлям їхати, – сердито сказала, осудливо.
Варя подякувала їй. Йшла коридором лікарні, опустивши голову, вся червона від збентеження.
Їде Варя в машині, притискає до грудей згорток і хвилюється, як тепер житимуть. Шкода себе і ні в чому невинного сина. Подивилася на зморщене личко сплячого малюка, і серце затопило ніжністю, відігнала від себе важкі думки.
Раптом машина зупинилася. Варя стривожено поглянула на Федора, чоловіка років п’ятдесяти.
– Що?
– Дощі два дні лили. Он, які калюжі, ні проїхати, ні об’їхати. Застрягну. Тут тільки на вантажівці або тракторі можна. Вибач. Недалеко, кілометра два залишилося. Добіжиш? – Він кивнув на дорогу, де як озеро без кінця і краю розлилася величезна калюжа.
Дитина спить на руках. Сидячи і то втомилася тримати. А йти з ним по такій дорозі як? Вилізла Варя обережно, взяла зручніше згорток, і пішла по краю величезної калюжі. Ноги в багнюці грузнуть по щиколотку, того й дивись посковзнеться.
Старі розношені черевики хлюпають. Знати б, у гумових чоботях поїхала до лікарні. Один черевик загруз у багнюці. Варя постояла, думаючи, що робити. Не витягнути з дитиною на руках. Пішла далі в одному черевику.
Коли підійшла до села, почало темніти, ноги вже нічого не відчували від холоду. Сил не залишилося, щоб здивуватися, що світло у вікнах горить. Ступила на ґанок. Ноги замерзли, а сама потом обливалася від напруги. Відчинила двері в хату і завмерла.
Біля стіни стоїть дитяче ліжечко, коляска, а в ній горою складені дитячі речі. За столом Микола поклав голову на руки, спить.
Чи то щось почув, чи то відчув погляд, підняв голову. Варя, червона від сорому, розпатлана, з дитиною на руках ледь стоїть у дверях. Поділ сукні весь мокрий, а ноги по коліна в багнюці, що в чоботях.
Як побачив, що без одного черевика, кинувся до неї, взяв дитину і поклав у ліжечко. Сам до печі, діставати чавунник з гарячою водою. Посадив, допоміг роздягнутися, ноги вимити. Поки дівчина переодягалася за пічкою, на столі вже і картопля стоїть варена, глечик з молоком…
Тут дитина заплакала. Кинулася Варя до неї, на руки взяла, сіла до столу, груди дістала, без сорому годувати почала.
– Як назвала? – хрипким голосом запитав Микола.
– Сергієм. Ти не проти? – Підняла вона на нього свої ясні очі.
У них стільки туги і любові, що защеміло серце Миколи.
– Гарне ім’я. Завтра підемо, зареєструємо хлопця і одразу розпишемося.
– Це не обов’язково… – почала Варя, дивлячись, як малюк смокче груди.
– У мого сина повинен бути батько. Все, нагулявся. Яким чоловіком я буду, не знаю, але сина не кину.
Варя кивнула, не піднімаючи голови.
Через два роки у них народилася дівчинка. Назвали на честь матері Варі Надією.
Неважливо, які помилки ти зробиш на самому початку життя, головне, їх завжди можна виправити…
Спеціально для сайту Stories
