Свекруха, яку я шанобливо називаю Любов Михайлівною, вигукує, розчиняючи двері:
– Ну, моя красуне, заходь!
Вона стоїть переді мною в трусах, у вицвілій, витягнутій футболці. Її голі ноги, горбисті, повні, викликають у пам’яті рубенсівську алегорію Землі. Така ж повнокровна, пишнотіла, горда і красива своєю впевненістю в собі.
Без тіні збентеження вона каже:
– Не звертай уваги на мій неохайний вигляд. Мені душно. Я недавно з Михайлом з саду приїхала, розсаду там посадили.
Їй шістдесят, і всі свої комплекси вона вже пережила. Михайло – її бойфренд, чоловік її покійної подруги Люськи, некрасивий, нижчий за Любов Михайлівну, але вона цілком задоволена їхнім союзом.
– Яка ж, виявляється, все-таки Люська була щаслива! – ділилася зі мною свекруха в перші тижні її роману з Михайлом. – Адже він справжнє золото! Все зробить, і в саду допоможе, і по дому, і на машині мене возить. Не красень тільки, та не це головне…
Мій Костя був вилитий Ален Делон, та й Георгій був гарний… І що? Тільки дітей від них і народила: Сергія та Сашка. А решту все сама: і дітей виростила, і квартиру однокімнатну купила, і в квартиру теж… Хороші люди, звичайно, допомогли, не без цього… А чоловікам теж спасибі… за дітей.
Я проходжу в невелику кімнату. Свекруха все ще міцними руками обхоплює мої плечі і крутить мене в сторони.
– Дай-но я на тебе помилуюся! Гарна…Як лялька! А блузка-то у тебе яка ошатна! Нова?
– Нова, – посміхаюся я.
Із задоволенням подарувала б їй цю блузку, але розумію, що свекруха на себе її не натягне, і все-таки обережно пропоную:
– Може, приміряєте?..
– Та ти що, – сміється вона, – я її порву! Це ти у нас худенька, одні цицьки стирчать, вже не знаю, на чому вони там тримаються, на кістках, чи що?
Я збентежено бурмочу про те, що не така вже я і худа…
Мені для неї нічого не шкода, свекруха – моя старша подружка, і, як годиться справжньому другові, вона завжди на моєму боці, хоча мої приятельки, яких я знаю зі школи, твердять:
– Наївна ти! Хіба свекруха може бажати добра? Це ж історія з розряду казок про дружбу вовка з овечкою! Вона до твоєї квартири, зарплати та іншого благополуччя ставиться добре, а не до тебе.
Її Сергію у тебе, як у теплому гніздечку, солодко. А так, уяви, повернувся б він до матусі в однокімнатну! Як їй тебе не любити?
Це звучить переконливо, але я оптимістично заперечую:
– Не все в цьому світі будується на розрахунку! І Сергій теж непогано заробляє…
– Ну розповідай, як там Сергій, як діти? – запитує Любов Михайлівна, зручно влаштовуючись у кріслі з оббивкою, що рветься і вицвіла від часу.
Набряклими пальцями, в які в’їлася садова земля, свекруха дістає тютюновий виріб і смачно затягується, злегка відкинувши кучеряву голову і напівприкривши темні очі.
Її обличчя, щойно відкрите і ясне, змінюється: в ньому з’являється загадковість і відстороненість, немов з ароматним димом зсередини піднімається невідома таємниця.
Так буває з водною поверхнею: дивишся, все гладко, кожен камінчик внизу видно, але раптом налітає вітер, і пружна брижа стискає воду дрібною сіткою, а внизу клубочиться піщана каламуть, і вже не знаєш, що там на глибині: прекрасна Атлантида чи причаїлося лохнеське чудовисько.
На підлозі кімнати лежить зношений килим, під стелею висить люстра з пластмасовими підвісками, що імітують кришталь, полірована стінка демонструє фарфор радянських часів і книги. На підвіконні товпляться горщики з розсадою, запах якої змішується з димом.
Я думаю, що Любові Михайлівні дуже пасує палити, вона втомлено по-котячому граціозна, і її син, мій улюблений Сергій, дивно на неї схожий.
Сергій у мене другий чоловік, діти ж мої від першого шлюбу, але свекруха завжди ними цікавиться і зазвичай набиває мені в сумку всякі смаколики, твердячи: «Візьми, це дітям. А ось ще й компот, а це малинове варення, не дай Боже, хтось із дітлахів захворіє».
– Ну що, ця коза більше не дзвонить? – несподівано запитує свекруха, піднімаючи на мене очі і задоволено примружуючись.
– Тетяна, чи що? – запитую я, згадавши про недавню напасть.
А напасть ця – наступна: до Сергія прив’язалася його співробітниця настільки, що стала дзвонити додому. Більше за все мене виводило з рівноваги те, що їй всього двадцять три роки проти моїх тридцяти восьми.
Після того як Тетяна зателефонувала вночі і нахабно попросила передати, що «чекає Сергія в кафе, („він знає, де“, – додала вона)», я впала в істерику.
Наступного дня подруги співчутливо дивилися на мене і похоронними голосами промовляли: «Проти нового покоління не попреш! Нахабні, як акули… А що? Сергій – хороший хлопець, за нього можна битися…»
Свекруха ж похитала головою і розсудливо сказала: «Ну подумай сама, навіщо Сергію ця зелена курка?»
І зараз на її питання про Тетяну я обережно відповідаю:
– Так, вже два тижні її не чую…
– І не почуєш. – Її все ще повні губи задоволено морщаться. – Адже до чого дійшла ця нахаба: мені зателефонувала! Нібито їй терміново потрібен Сергій, а вона його знайти не може…
Я її такими словами обклала! – Свекруха майстер вибудовувати ланцюги міцних слів.
– Сказала, що у Сергія дружина і двоє дітей, і він ніколи їх не кине! І ще пригрозила, що прийду на роботу, і так її при всіх охарактеризую, що вона полетить у своє село, забувши труси і документи. Вона ж із села, я все дізналася. Міською вирішила стати!
Свекруха гасить черговий недопалок у скляній попільничці і підводиться.
– А давай-но я тебе нагодую! Ти ж голодна, по очах видно. До мене тут в гості приходив Ілля Миколайович, міцний напій приніс, сьомгу. Ми з тобою зараз і поїмо , щоб Михайло не побачив. Я йому про Іллю Миколайовича нічого не кажу, щоб не ревнував… Ходімо на кухню.
Ілля Миколайович – її старий бойфренд. У нього сім’я і діти, і Любов Михайлівна не наполягала, щоб він їх залишив.
«Навіщо мені це потрібно? – знизувала плечима вона, ділячись зі мною цією історією. – Мені і так було добре».
Їхні стосунки тривали близько десяти років. А зараз він нездоровий. «Не до кохання йому, – каже свекруха. – Але в гості заходить поговорити, на мене подивитися».
Кухня у свекрухи крихітна. На маленькому кострубатому столику з’являється напій, маслянисто-блискуча рожева сьомга з кружечками лимона, котлети із золотистою цибулею.
– А напій хороший, – оцінюю я, – вірменський, п’ять зірок.
– Ще б пак! – задоволено відповідає свекруха. – Ілля Миколайович погане не принесе! І жодного разу з порожніми руками він не приходив! А вже як ми з ним у ресторанах відпочивали!
Я схаменулася і дістаю з пакета куплений мною для свекрухи виноград і дорогі цукерки. Я теж не приходжу до неї з порожніми руками.
– В Америку я їду, у відрядження, – повідомляю я і не знаю, чого більше в моєму голосі: радості чи тривоги.
– Ого, – щиро дивується свекруха. – Далеко-то як! Я далі Ужгорода, нікуди не їздила. Зате ту поїздку я не забуду…
Вона, чомусь засумувавши, розливає запашний напій по маленьких чарках.
– У мене був коханий чоловік, – каже вона, – Вітюша.
– Це той полковник? – згадую я одну з її сердечних історій.
– Ні, з полковником було не те, – енергійно хитає вона головою. – Це інший… Чому ми з Вітюшею розлучилися, досі не знаю. Напевно, тому, що кохали одне одного дуже. Коли сильно любиш, тоді любов ламаєш… в цілях самозбереження…
Ревнощі голову затуманюють і часом так тебе скручують, що життю не радієш. Від сильної пристрасті, знаєш, легко звихнутися. Посварилися ми, і я вискочила заміж за Георгія, від якого у мене наймолодший Сашко.
А Вітюша… він одружився з сусідкою Риткою. Ми з ним друзями стали. У мене з усіма моїми чоловіками нормальні стосунки.
Зустріла я якось Вітюшу на вулиці, розговорилися про те про се, ремонт, кажу, треба зробити, а я фарбу не можу купити. Дефіцит був… Через два дні він у двері дзвонить.
«Ось, – подав мені банку, – тобі фарба».
«Ой, дякую! – Я чмокнула його в неголену щоку, і раптом стало важко на душі, і я запитала: – Як ти взагалі?»
«Та щось серце болить, – поскаржився він. – Ритка вмовляє лягти в лікарню. А ти… як?..»
«А я в Ужгород їду», – сказала я йому, а навіщо, куди, пояснювати не стала, та він і не запитав.
І ось сиджу я в суботу в ужгородській квартирі, за вікном дощ, я штопаю колготки і раптом чую знайомий голос: «Любаня!..» – Ніхто мене, крім Вітюші, так не називав!
Я підскакую до дверей, а сама дивуюся: звідки він дізнався, де я? Дивлюся в вічко – нікого.
Я знову за роботу. І знову його голос: «Любаня!» Та що ж таке, ось жартівник! Відчинила я двері – ні душі. Сіла на диван, і вже від вікна йде поклик Вітюши. А квартира на четвертому поверсі, але я все одно виглянула – тільки дощ за вікном хвилями ходив.
На третій день я виїжджала з Ужгорода, і ось цю дорогу ніколи не забуду: заливалася сльозами аж до самого Запоріжжя.
Розуміла, що причини немає: їду додому до чоловіка, дітей, здорова, сильна. А сльози лилися нестримно… скільки з мене тоді води вийшло! Люди дивилися на мене як на навіжену, і я швидко придумала пояснення, почала говорити, що зуб болить…
Вийшла з вагона, мене Георгій на платформі зустрів.
«Ти що така виснажена?» – здивувався він.
А я відразу з питанням:
«Як діти?»
«У порядку», – відповів він.
«Нічого не сталося?» – продовжувала випитувати я.
«Нічого… Так, тут твій Вітюша пішов з життя, у суботу…»
«О котрій?» – прошепотіла я.
«Ритка каже, о п’ятій. Поховали вже…»
– Ось і виявилося, що причина для сліз була. І як тільки серце почуло? – закінчує розповідь Любов Михайлівна, її очі волого блиснули, але через мить я бачу, що мені це здалося.
Вона піднімає чарку і пропонує:
– Давай за чоловіків…
Махом, перекидає дорогий напій, трохи поморщившись, заїдає тонкью скибочкою лимона і великими пальцями, без виделки, не по-ресторанному, підхоплює шматочок сьомги, не поспішаючи, відправляючи його в рот. Притиснувши до губ серветку, каже:
– Ти їж, їж, пригощайся. Біточки ось спробуй… Нізащо не вгадаєш, з чого вони! Гаразд, не буду тебе мучити: з вівсянки.
Біточки дуже смачні, але я вже цьому не дивуюся. Пам’ятаю, на моє запитання, як це вона з дурниць примудряється так майстерно готувати, свекруха мені відповіла: «Життя змусило. …»
Сутінки синім димом починають густіти, красиві очі свекрухи здаються чорними.
Я розмірковую про те, як мені пощастило з цією жінкою: проживши складне життя, вона пам’ятає своїх чоловіків. І знає, що не свята. І тому у нас прекрасні стосунки.
Спеціально для сайту Stories
