Я недовго була єдиною дитиною в родині. Всього чотири роки. Я навіть не встигла цього зрозуміти. Одного разу у мами раптом з’явився живіт. Він ріс і ворушився. Був великий і круглий. Мама пропонувала мені його помацати, а я боялася. Мама ще злилася чомусь…
А потім настала осінь. Бабуся вбрала мене в бордовий костюмчик зі слоненям на нагрудній кишеньці і повезла кудись на автобусі. Потім ми з нею довго кудись йшли-йшли-йшли, поки не дійшли до великого будинку. Я подумала, що ми до когось в гості їдемо.
Бабуся часто брала мене з собою в гості… Але в будинок ми так і не зайшли. Бабуся встала під вікнами, невпевнено подивилася на вікна і крикнула:
— Таня!
Я теж хотіла крикнути, але чомусь засоромилася. Можливо, тому що на мені був хлопчачий костюм? Він мені не подобався.
Через мою коротку стрижку і цей костюм мене постійно приймали за хлопчика. А я дуже хотіла, щоб у мене були довгі коси.
Але мене чомусь завжди коротко стригли і не питали, чого я хочу. А я ще хотіла спідничку з марлі, з пришитими до неї блискучими намистинками, як у Насті з нашої групи, і білі черевички від ковзанів… Я всю зиму просила тата зняти з ковзанів леза і віддати мені черевички. Леза їх тільки псують.
Білі черевички, з великим квадратним каблуком…
Я була б найкрасивішою. А в цьому дурному костюмі мені було незатишно і соромно.
Бабуся ще раз покликала Таню, і раптом схопила мене за плечі, і почала підштовхувати вперед, примовляючи:
— Ти голову-то підніми. Мамку бачиш? О-о-ось вона, у віконце дивиться!
Я підняла голову, але маму не побачила. А бабуся вже знову кричала:
— Танюшо, молочко-то є?
— Ні, мамо, ще не прийшло… — Відповідав звідкись мамин голос. Я намагалася зрозуміти, звідки він лунає, — і не розуміла. Стало дуже прикро.
— Де мама? — Я потягнула бабусю за руку.
— Вона високо, Лідо. — Бабуся чмокнула мене в маківку. — Не витягуй шию, не побачиш. А на руки мене тебе взяти важко.
— Навіщо ми тут? — Я насупилася.
— Твою сестричку приїхали провідати. — Бабуся посміхнулася, але якось сумно, тільки губами.
— Це магазин? — Я уважно ще раз подивилася на будинок. Мені казали, що сестричку мені куплять у магазині. Дивні люди: навіть мене не покликали, щоб я теж вибрала…
— Можна і так сказати. — Бабуся міцно взяла мене за руку, знову підняла голову і крикнула: — Танюшо, я там тобі передачку вже віддала, молочка пий побільше. Поцілуй від нас Марійку!
Так я зрозуміла, що мою нову сестру звуть Марія. Мені це не сподобалося. У мене вже була одна лялька Марія. А я хотіла Джульєтту…
Так у нашому домі з’явився малюк. Марія була неспокійною і весь час плакала. Мені не дозволяли з нею гратися.
А одного разу мама зібрала всі мої речі та іграшки у велику сумку, взяла мене за руку і відвела до бабусі. Я любила гостювати у бабусі. Там завжди було тихо, можна було скільки завгодно дивитися кольоровий телевізор, а дідусь дозволяв мені пускати у ванній мильні бульбашки.
Я бавилася в кімнаті зі своїми іграшками, розсаджуючи ляльок по кутках, і чула, як на кухні бабуся розмовляє з мамою.
— Ти її не любиш, Таня. — Раптом тихо сказала бабуся. Вона сказала дуже тихо, а я чомусь, ось, почула. Ляльку Олю забула посадити на диван і підійшла до дверей.
— Мамо, не кажи дурниць! — Це вже моя мама відповідає бабусі. — Мені просто важко відразу з двома. Марії тільки місяць, я втомилася як собака. А тут ще Лідка під ногами плутається… І ти сама обіцяла мені допомагати!
— А навіщо другу народжувала? — Ще тихіше запитала бабуся.
— Славик хлопчика хотів! — Якось відчайдушно вигукнула мама, і раптом схлипнула: — Ну, нехай вона у тебе місяць поживе, га? Я хоч перепочину. Її речі та іграшки я привезла. Ось гроші на неї.
Щось зашелестіло і задзвеніло.
— Прибери. — Знову дуже тихо сказала бабуся. — Ми не бідуємо. Дідусеві пенсію платять хорошу. Замовлення дають. Прогодуємо, не бійся.
— Цукерок їй не давайте. — Знову сказала мама, а я заплющила очі. Чому мені не давати цукерок? Я ж добре поводжуся. Хорошим дітям цукерки можна.
— Іди, Таня. Годування пропустиш. — Знову бабуся каже. — Ти хоч дзвони іноді. Дитина сумуватиме.
— Подзвоню. — Мама сказала це, вже виходячи з кухні, а я тихенько відбігла від дверей, щоб ніхто не зрозумів, що я підслуховую.
Мама зайшла в кімнату, поцілувала мене в щоку і сказала:
— Не сумуй, ми з татом у суботу до тебе прийдемо.
Я кивнула, але чомусь не повірила…
Коли мама пішла, до мене підійшла бабуся, сіла на диван і поплескала по ньому, поруч із собою:
— Іди до мене…
Я сіла поруч з бабусею і тихо запитала:
— А мені можна цукерки?
Бабуся чомусь зморщилася, губами так пожувала, відвернулася, рукою по обличчю провела швидко і відповіла:
— Тільки після обіду. Ти що, все чула?
Я повернулася до бабусі спиною і зосереджено почала одягати на ляльку Олю картаті шортики. Бабуся зітхнула:
— Ходімо пиріжків спечемо. З капустою. Допомагатимеш мені тісто місити?
Я відразу відклала Олю і кинулася на кухню. Вдома мама ніколи не пекла пиріжків. А мені подобалося торкатися руками великої теплої білої кулі тіста і слухати, як бабуся каже: «Не тисни на нього так сильно. Тісто — воно ж живе, воно дихає. Йому боляче. Погладь його, помни трохи, поговори з ним. Тісто не любить поспіху».
Весь вечір ми пекли з бабусею пиріжки, а дідусь сидів у кімнаті і складав вірші. Він завжди складає вірші. У нього цілий зошит цих віршів.
Коли вже стемніло, бабуся накрила в кімнаті журнальний столик, принесла туди пиріжки, а я, вимита бабусиними руками, чиста і розмокла, залізла з ногами в крісло і дивилася мультик. Про те, що я образилася на маму, я вже забула. І зараз раптом почала сумувати…
Я тихо пробралася на кухню і сіла біля вікна. Було видно ліхтар і дерева. І доріжку ще. По якій мала прийти в суботу мама. Я чула, як бабуся мене кличе і шукає, і чомусь мовчала, і терлася носом об скло.
Мене знайшов дідусь. Він увійшов на кухню, скриплячи протезом, увімкнув світло і витягнув мене з-під підвіконня. Посадив на стілець і сказав:
— Мама прийде в суботу. Обов’язково прийде. Ти мені віриш?
Я кивнула, але в носі все одно щипало.
— Завтра будемо пускати бульбашки. — Дідусь погладив мене по голові і поцілував у маківку. — А ще я розповім тобі казку. Хочеш?
— Хочу…
— Тоді підемо в ліжечко. Ти ляжеш під ковдрочку, а я з тобою поруч посиджу. Ходімо, ходімо…
І я пішла. І, засинаючи на чистому-чистому простирадлі, що пахло чомусь бузком, я думала про маму і цукерки.
А мама в суботу так і не приїхала…
***
Задзвонив телефон. Я подивилася на визначник і підняла трубку:
— Так, мамо?
— Ти сьогодні о котрій будеш вдома?
Я подивилася на годинник, знизала плечима, ніби це могли бачити на тому кінці трубки, і відповіла:
— Не знаю. До шостої я буду в офісі. Потім у мене буде підробіток. Це до десятої години. Потім заскочу додому, переодягнуся і піду в кафе. У мене сьогодні нічна зміна.
— Постарайся зайти о сьомій. Тут на тебе вдома чекає сюрприз. Неприємний.
Мама завжди вміла тактовно розмовляти з людьми.
— Який? Скажи краще відразу.
— З дитиною все гаразд, вона в садочку. Володя приходив…
Я міцно прикусила губу. Володя пішов від мене чотири місяці тому. Пішов, не залишивши навіть записки. Де він жив — я не знала. Намагалася його шукати, але він добре обрубав усі кінці… А я просто запитати хотіла — чому?
— Що він сказав? Він повернувся? — Руки затремтіли.
— Він приніс позовну заяву і повістку до суду… Він подав на розлучення.
— Чому?! — Інші питання в голову не лізли.
— Твій чоловік, у нього й питай. Від хороших жінок чоловіки не йдуть, я тобі вже казала! А ти все з подружками своїми біля під’їзду стирчала! Чоловік вдома сидить, а вона з дівками базікає!
— Я з дитиною гуляла… Я ж з коляскою у дворі…
— Ось і сиди собі далі з коляскою! А чоловіку потрібна жінка, для якої чоловік важливіший за коляску! За що боролася — на те й напоролася.
— Та пішла ти! — Я не витримала і кинула трубку.
Значить, розлучення. Значить, все. Значить, у Володі тепер нова жінка… За що, Господи, ну за що, га?
Знову задзвонив телефон. Я, не дивлячись на визначник, натиснула на кнопку «Відповідь» і гримнула:
— Що тобі ще треба?!
— Лідо… — У трубці голос бабусі. — Ти до мене зайди після роботи, добре? Я вже все знаю…
— Бабусю… — Я заревіла вголос, не соромлячись.— Бабусю, за що він так?
— Не плач, не треба… Все в житті буває. Все проходить. У тебе дитинка росте. Ну, сама подумай: хіба все так погано? Кому пощастило більше: тобі чи Володі? У Володі нова жінка, до неї треба звикнути. А у тебе твоя кровинка залишилася.
Приходь до мене ввечері. Приходь обов’язково.
На підробіток я того дня так і не пішла. Провалялася у бабусі пластом. Іноді вила, іноді затихала. Бабуся не метушилася. Вона діловито капала в чарочку корвалол, одними губами рахуючи краплі, і сиділа біля мого ліжка, примовляючи:
— Пий, пий. Потім поспи. Ранок вечора мудріший. Не ти перша, не ти остання. Твоя мати двічі була заміжня, твоя тітка теж… А Володя… Що Володя? Знаєш, як люди кажуть? «Першим шматком не наївся — другий поперек горла встане». А дасть Бог, у Володі все добре вийде…
— Бабусю?! — Я ривком сіла на ліжку, краєм ока побачивши в дзеркалі своє опухле червоне обличчя: — Ти йому, козлу такому, ще щастя бажаєш?! Ось спасибі!
— Лягай, лягай… – Бабуся поклала руку на моє плече. – Лягай, і послухай: не бажай Володі зла, не треба. Мабуть, не судилося вам просто разом жити. Буває, Господь половинки плутає… Складеться все у Володі – хороший знак. І ти скоро знайдеш. Тільки не злись, це недобре.
Я з виттям впала на подушку і знову заревіла…
***
Нерви на межі. Плакати вже немає сил. Дихати боляче. Повітря, просочене запахами ліків, роз’їдає легені, і від нього першить у горлі…
— Ліда, принеси судно!
Чую голос мами, що доноситься з бабусиної кімнати, біжу в туалет за судном і мчу з ним до бабусі.
— Не треба, Лідо… — Бабуся лежить обличчям до стіни. Крізь ситцеву нічну сорочку просвічується хребет. Закушую губу і сильно затискаю пальцями ніс.
Щоб не схлипнути.
— Не треба судно. Пробач мене…
— За що, бабусю? — Намагаюся говорити бадьоро, а сама радію, що вона мого обличчя не бачить…
— За те, що роботи тобі додала. Лежу тут колодою, а ти, бідна, мучишся…
— Бабусю… — Я сіла біля ліжка навпочіпки і втупилася носом у бабусину спину. — Хіба ж мені важко? Ти зі мною скільки возилася, скільки пелюшок за мною перепрала? Тепер моя черга.
— Так мені в радість було… — Важко відповіла бабуся і попросила: — Переверни мене, будь ласка.
Кидаю на підлогу судно, воно падає з гуркотом… З великою обережністю починаю перекладати бабусю на інший бік. Їй боляче. Мені теж. Я вже реву, не стримуючись.
У кімнату заходить моя мама. Від неї пахне тютюном і валеріаною.
— Давай, допоможу. А ти йди, відпочинь, якщо хочеш.
Вдячно киваю мамі, і вибігаю на сходи. Біля сміттєпроводу з пластиковим відром стоїть Марія Миколаївна, бабусина сусідка і подружка.
— Ну, як вона? — Марія Миколаївна ставить відро на підлогу і важко спирається на перила.
— Вм..ає…Не можу я більше, Господи… Не можу! Краще б я за неї так мучилася! За що їй це, Марія Миколаївна?
— Ти, Лідо, як побачиш, що уже все — побий стелю шваброю. Кажуть, так душа легше відходить, без мук…
Перша думка — обуритися. І за нею — одразу друга:
— Дякую… Не можу більше дивитися, не можу!
Бабуся лежить на ліжку обличчям до мене і мовчить. Тільки дивиться так… Як обличчя з ікони.
Падаю на коліна і притискаюся щокою до висохлої бабусиної руки:
— Бабусю, не треба… Не треба, будь ласка! Не роби цього! — Сльози котяться градом, ніс заклало.
— Тобі, Лідо, квартира відійде. Дідусь так давно хотів. Не стане мене — зроби тут ремонт, добре? Туалет мені дуже хотілося відремонтувати, плитку покласти, світильник гарний повісити…
— Не треба…
– Під ліжком знайдеш коробочку, в ній бинт еластичний. Як п..ру – ти мені щелепу підв’яжи. А то так і поховають, з відкритим ротом.
— Припини-и-и!
— А в шафі медальйончик лежить. Мені на пам’ятник. Я давно вже замовила. Простеж, щоб його на пам’ятник прикріпили.
Іди додому, Лідо. Мама тут залишиться. А ти йди, відпочинь. Ти така зелена вся…
По стіні повзу до дверей. У кишені дзвонить телефон. Беру трубку і мовчу.
— Чому мовчиш? — Голос Володі. — Алло, кажу!
— Що тобі? — Всхлипую.
— Завтра двадцять восьме, не забудь. Суд, друга година дня. Не запізнюйся.
— Володю… Бабуся по…рає… Будь ласка, перенеси дату розлучення, га? Я зараз просто не можу…
— А я потім не можу. Це ж як ключі від машини, яку ти продав. Начебто, і є вони, а машини вже немає. Все. Так що не чіпляйся за цей штамп, користі тобі від нього?
— Не зараз, Володю … Не можу.
— Можеш. Завтра о другій.
Прибираю трубку в кишеню і сповзаю вниз по стіні…
****?
Все. Ось і позбулися непотрібних ключів. Тепер у Володі все буде добре. А у мене — навряд чи…
— Зупиніть машину. Будь ласка.
Я розплатилася з таксистом і пішла по вулиці пішки. Заходжу в магазинчик біля дороги.
— Пачку … і запальничку.
Погляд пробігає по вітрині, і я питаю:
— А цукерки он ті у вас смачні?
— Які?
— А он ті.
— У нас все смачне, беріть.
— Дайте мені півкіло.
Виходжу на вулицю, і тут же розгортаю фантик. Жадібно їм шоколад. З якимось оскаженінням. І знову йду вперед.
Ось і бабусин будинок. Піднімаюся ліфтом на четвертий поверх, дзвоню у двері.
Відчиняє мама. Не даючи їй нічого сказати — простягаю через поріг долоню, на якій лежить цукерка:
— Я хочу, щоб бабуся її з’їла. Нехай вона її з’їсть. Знаєш, я згадала, як ти мені в дитинстві забороняла їсти цукерки, а бабуся мені все одно їх давала… Я теж хочу дати бабусі цукерку.
Мама мовчить і дивиться на мене. Очі у неї червоні, опухлі.
— Що?! — Я кричу, сама того не помічаючи, і цукерка тремтить на долоні. — Що ти на мене так дивишся?! Я принесла бабусі цукерку!
— Вона по… — Мама сказала це безбарвним голосом і сіла на порозі дверей. Прямо на підлогу. — Десять хвилин тому. Зараз машина приїде…
Наступаю на матір ногою і влітаю в кімнату. Бабусю вже накрили простирадлом. Відкидаю його і починаю засовувати в бабусину руку цукерку.
— Візьми, візьми, ну будь ласка! Я ж ніколи не приносила тобі цукерок! Я не могла запізнитися! Я… Я з Володькою в суді була, ба! Я звідти на таксі їхала! Я тільки в магазин зайшла… Ну, візьми, ручкою візьми, бабусю!
Шоколад тонким черв’яком виліз з-під обгортки і забруднив чисте-чисте простирадло, яке чомусь пахло бузком…
***
Я не люблю цукерки.
Шоколад люблю, торти люблю, тістечка теж, особливо кошики.
А цукерки не їм ніколи.
Мені дарують їх коробками, я приймаю подарунки, посміхаючись, і гаряче дякую, а потім прибираю коробку в шафу. Щоб поставити її гостям, до чаю…
І ніхто з них ніколи не запитав мене, чому я не їм цукерки.
Ніхто.
І ніколи.
Спеціально для сайту Stories
