Дзвінок серед ночі не обіцяє нічого хорошого. Це Галина засвоїла, коли ще чоловік був живий. Часто вночі йому дзвонили і викликали на роботу.
Він працював оперуповноваженим. Його не стало, коли їхньому синові було шість років. Зараз Данилу двадцять вісім.
На екрані мобільника висвітилося ім’я сина. Серце тривожно забилося, сон як рукою зняло.
– Так, синку, – хрипким від сну голосом відповіла Галина.
– Мамо. Розбудив? Вибач, – голос Данила звучав збуджено.
– У Аллочки знову напад? – стурбовано запитала Галина.
– Так. Ми в лікарні. Я вирішив продати квартиру і машину. Інших варіантів немає. У тебе можна пожити?
– Звичайно. Тільки як ми в однокімнатній квартирі вчотирьох? Почекай, не поспішай. Треба все зважити. А фонди?
– Часу немає. Ось тому і дзвоню тобі. Напад такий був, що я думав… Лікар сказав, що через тиждень буде пізно робити операцію.
– Почекай, синку. У мене інша пропозиція. Давайте продамо мою квартиру. Вона в центрі, за вартістю вийде, як ваша двокімнатна, якщо не дорожче, – поспішно і плутано озвучила Галина свою думку.
У телефоні запала тиша.
– Алло, Данило, ти тут?
– Мамо, ми з Настею згодні. Ти тоді жити до нас переїдеш. Так, правда, краще. Впораєшся? Тільки швидко треба продати.
– Я постараюся, – пообіцяла Галина.
Спати не хотілося. Та й не заснути. Єдина онука страждає. Треба все обдумати, зважити. Галина встала, накинула халат і пішла ставити чайник.
***
Після закінчення інституту Данило влаштувався на хорошу роботу. Галина пишалася розумним і красивим сином. Від дівчат відбою не було.
– Тільки не поспішай одружуватися. Стань на ноги, – вмовляла Галина його.
Але хто слухає мам? Данило закохався, став розсіяним, задумливим, вечорами пропадав десь, а то й ночувати не приходив.
– Коли познайомиш мене з своєю дівчиною? – одного разу запитала Галина.
Через три дні син привів додому Настю. Худенька, під прозорою блідою шкірою маленького личка синіють ниточки вен, але величезні сірі очі дивляться зухвало.
Галина ахнула, помітивши випираючий живіт Насті.
Розписалися, посиділи всі разом вдома з тортом і пляшкою сухого. Ось і все весілля.
Коли Данило був на роботі, Настя з кімнати майже не виходила. Галина якось попросила її допомогти ліпити пельмені. Хотіла, так би мовити, ближче познайомитися, налагодити стосунки. Настя зайшла на кухню, окинула на столі тісто своїми величезними очима.
– На кухні ви господиня. – І пішла в їхню з Данилом кімнату.
Налагодити стосунки не вийшло. Настя заходила на кухню тільки поїсти, навіть посуд не мила. Галина висловила це синові.
– Мамо, не чіпай її. Вона соромиться, до того ж при надії, – захищав дружину Данило.
Галині Настя не подобалася. І її не влаштовувала роль прислуги у сина і його дружини. Ні, їй не важко готувати, ходити в магазин, прибирати. Що ще робити на пенсії? Але у сина своя сім’я. І дружина повинна бути господинею. А коли дитина з’явиться?
Вирішила, що жити разом з молодими і не втручатися в їхнє життя у неї не вийде. Вона розміняла свою трикімнатну квартиру, що залишилася їй від батьків, на дві. Сама в’їхала в однокімнатну, а в двокімнатну квартиру в новобудові поїхали син з дружиною. Нехай живуть, як хочуть.
Через тиждень після переїзду Настя народила слабеньку дівчинку. А в чотири роки у Алли виявили складну ваду серця.
Лікарі порадили прооперувати її в Ізраїлі. Там швидше, хоч і дорожче. Звернулися до благодійних фондів, але Аллі ставало все гірше, напади частішали. Часу на збір грошей не залишилося.
***
Галина ледве дочекалася ранку, щоб почати діяти. Дзвонила, призначала зустрічі з ріелторами. Все закрутилося в шаленому ритмі.
Квартиру Галина продала швидко з частиною меблів. Решту роздала і розпродала майже задарма друзям і знайомим. Через три дні відвезла пухкий пакет грошей синові.
Галина не хотіла обтяжувати сина і невістку. Настя у себе в квартирі господиня. Терпляче мовчати, стримувати себе Галина не звикла, не зможе, не такий характер.
Вона зателефонувала своїй шкільній подрузі Ірці, попросилася пожити у неї.
– Галю, я б залюбки, ти ж знаєш. Але у мене тільки особисте життя почало налагоджуватися. Вадим до мене переїхав жити, – винувато сказала подруга.
– Гаразд, не переживай, придумаю щось, – відповіла Галина і хотіла вимкнути телефон, як Іра закричала в трубку:
– Зачекай! Галю, у мене є будинок у селі. Хотіла продати, та руки не дійшли. Він, звичайно, не дуже, але жити можна. У п’ятнадцяти хвилинах їзди від міста на автобусі. Приїжджай за ключами.
Коли таксі зупинилося біля зламаного паркану і почорнілого будинку, Галина подумала, що помилилася адресою. Як тут можна жити? Паркан впав, одне вікно розбите, дранка на даху місцями відсутня, двері похилилися…
Таксист вивантажив з багажника її валізу і сумки, і поїхав. Галина зітхнула і пішла в будинок. Поставила речі посеред хати і вперше за останні дні заплакала. Але який сенс ридати? Не захотіла з сином жити, так ось.
Галина оглянула будинок, знайшла в коморі дивом вцілілі від мишачих зубів простенькі паперові шпалери. Але спочатку потрібно залатати дах.
У селі були різні будинки: великі і кам’яні за високими парканами, і підлатані дерев’яні. Більшість господарів приїжджали сюди на літо і на вихідні. Але хтось жив у селі цілий рік.
У маленькому магазинчику, куди Галина прийшла за продуктами, запитала у продавчині, хто в селі міг би полагодити дах, вставити скло у вікно і взагалі…
– Та Тимофійович, хто ж іще, – охоче порадила балакуча продавчиня Люба. – Він у нас майстер на всі руки. Через три будинки від вашого живе. У нього паркан зелений. Ось він іде. – Люба показала у вікно на високого чоловіка, що йшов повз у великих гумових чоботях, у капелюсі, насунутому на чоло.
Галина схопила сумку і кинулася наздоганяти його.
– Тимофійовичу, зачекайте! – крикнула вона, задихаючись від бігу.
Він зупинився і обернувся до неї. Галина думала побачити старого, але підійшовши ближче, зрозуміла, що він її ровесник або трохи старший за неї.
Тимофійович мовчки чекав. Від його пильного гострого погляду Галина зніяковіла, поспішно і плутано почала пояснювати своє прохання.
– За годину зайду, – кинув Тимофійович і пішов далі.
Галина, розгублено подивилася йому вслід і попленталася додому. Тимофійович прийшов через дві години. Виміряв вікно, заліз на горище, заглянув у сарай і, не кажучи ні слова, попрямував до виходу.
– Куди ви? А дах як же? – злякано окликнула його Галина.
– За матеріалом, – кинув Тимофійович, не озираючись. – Завтра дахом займуся.
Галина зрозуміла, що з похмурим і небалакучим чоловіком буде важко. Та нічого, аби тільки підлатав будинок. Кінець вересня, дощі, вночі бувають заморозки.
Вранці вона прокинулася від шуму кроків над головою. Спочатку злякалася, потім здогадалася, що Тимофійович заліз на дах. Заважати не стала, хоча цікавість розпирала. Він стукав по даху до пізнього вечора. Потім, не заходячи в будинок, пішов до себе.
Галина вийшла на подвір’я, відійшла подалі і подивилася на дах. Всі дірки були акуратно залатані.
Наступного дня зранку йшов дощ. Тимофійович прийшов пізніше, дав Галині виспатися. Він вставив скло у вікно, поправив похилені двері. Все робив мовчки, ґрунтовно, не поспішаючи. Через три дні підняв паркан.
А потім до будинку під’їхала вантажівка, і молодий водій скинув біля паркану колоди. Галина вибігла, стала питати.
– Це що таке?
– Дрова це, господине, – привітно крикнув їй молодий водій.
Наступного дня Тимофійович пиляв колоди посеред двору. Галина вийшла з будинку і якийсь час спостерігала за його роботою. Під запраною сорочкою випиналися м’язи рук і спини.
Раптом він зупинився і подивився на Галину.
– Вставай в пару, швидше справа піде, – сказав він.
Галина хотіла обуритися, але передумала. Взялася за інший кінець пилки.
– Не смикай, плавно тягни, – скомандував Тимофійович.
– Що за самоуправство? Ви навіть не запитали мене, потрібні мені дрова чи ні. Може, у мене немає грошей на них? Може, я завтра поїду?
– Якби хотіла, давно поїхала б. А ти нові шпалери зібралася клеїти, дах попросила полагодити. Дров у тебе мало, не вистачить на зиму, замерзнеш, – продовжуючи пиляти, сказав Тимофійович.
Галина замовкла, розмірковуючи, як запитати про гроші.
– Не бійся, не пограбую. Дрова давно замовив. Частину тобі відвантажив, – сказав незворушний Тимофійович, немов почув її думки.
Почався дощ. Роботу довелося призупинити. Тимофійович накинув куртку і пішов додому. Але наступного дня він не прийшов. Не з’явився і на третій. Галина занепокоїлася, пішла до нього.
Обережно увійшла в просторий міцний будинок. Тимофійович лежав у ліжку під двома ватними ковдрами. Вона доторкнулася до його чола – гаряче.
Галина збігала додому, принесла парацетамол. Зігріла на плиті чайник. Коли Тимофійович прокинувся, змусила випити таблетки і випити чаю.
Вона заглянула в його холодильник, знайшла курку. Через дві години принесла каструлю з бульйоном, загорнуту в ковдру. Тимофійович прийняв допомогу без заперечень, ніби так і треба.
Галині здалося, що він не здивувався, побачивши її у себе в будинку. Через три дні він знову пиляв і рубав дрова. Галина складала їх у сарай під дахом.
– Все. Якщо що, звертайся, – сказав він, одягаючи куртку і збираючись йти.
– А гроші? Скільки я вам винна? Ви так і не сказали, – запитала Галина.
– А ми в розрахунку. – Тимофійович не йшов, дивився на Галину.
Під його поглядом вона здригнулася.
– Що, від чоловіка втекла? – раптом запитав він.
– З чого ви взяли? Чоловіка не стало давно. Я квартиру продала. Гроші на лікування онуки були потрібні.
– Вилікувала?
– Що?
– Онуку вилікувала?
– Так. Їй в Ізраїлі зробили операцію на серці. Син дзвонив, сказав, що скоро повернуться.
Галина й сама не знала, чому все розповіла цьому похмурому і небагатослівному чоловікові.
– Квартиру, значить, продала, а жити в будинок Ірки приїхала.
– А ви її знаєте? – здригнулася Галина.
– Знаю. В одному селі росли. Я навіть закоханий у неї був. А вона за міського заміж вийшла.
– А ви? Чому на ній не одружилися?
– Не встиг, – просто відповів Тимофійович.
Галина дістала чомусь телефон з кишені. Спробувала увімкнути, але екран не загорівся, зарядка сіла. Поки шукала зарядний пристрій, поки підключала до нього телефон, Тимофійович пішов. Галина ледве дочекалася, коли зможе передзвонити.
– Мамо, ти де? Думав, ти у нас живеш, подзвонив сусідам. Ніяк не міг до тебе додзвонитися, – кричав стривожений син.
– Я у подруги живу. Все добре. Зарядка на телефоні сіла, не помітила. Як Алла?
– Чудово! Вона посміхається, уявляєш? Хочеш з нею поговорити?
Галина почула радісний голосок онуки і розплакалася.
– Ну що ти, мамо? Все позаду, встигли, завдяки тобі.
Через тиждень вони всі повернуться додому. Галина теж зібралася в місто. Прийшла попрощатися з Тимофійовичем.
– Зовсім їдеш чи як? – запитав він похмуро.
– Чи як. Онучку зустріну і повернуся. Скучила за ними. А як вас звати? А то не добре якось по батькові звертатися.
– Я звик. Звати Георгієм. Мама Єгором звала. Так коротше.
Галина побачила сина, онуку. Алла набрала вагу, на щоках з’явився рум’янець.
– Мамо, може, залишишся? – запитав син, дізнавшись, що Галина живе в селі.
– Ні. Не буду вам заважати. Приїжджатиму, тут недалеко. А влітку візьму до себе Аллочку. На свіжому повітрі вона швидко одужає.
– Таксі, може, викликати?
– Не треба, я ж не принцеса, на автобусі доберуся. Їхати-то всього нічого.
Галина поспішала додому. За останній місяць звикла, навіть знайшла задоволення в сільському житті. Тихо, спокійно, що ще потрібно на пенсії? По дорозі на вокзал накупила продуктів.
Увійшла в будинок і здивовано подивилася на букет жовтого листя в півлітровій банці на столі. У будинку тепло, натоплено.
– Єгор… – Здогадалася вона.
Зварила картоплю, пом’яла її з тушонкою. Потім пішла до Єгора і запросила в гості відзначити успішне повернення онуки. Той відмовлявся, але все ж прийшов.
Через місяць приїхала Ірина провідати Галину. Ахнула, побачивши перетворений будинок.
– Тепер я його набагато дорожче продам, – радісно сказала вона.
– Ти хочеш продати будинок? – злякалася Галина.
– Так. Розумієш, ми вирішили з Вадимом розписатися. Я продам будинок, ми купимо машину, – хвалилася Іра. – Не зараз, навесні. Можеш жити поки що.
Але Галина відчувала, що спокійне життя закінчилося. Думала, що робити? Невже доведеться все-таки їхати жити до сина?
Грошей на оренду квартири немає. Тільки-но почали налагоджувати стосунки з Настею. Як би не зіпсувати.
Допоміг Єгор. Дізнався, що Галина хоче їхати, прийшов вмовляти залишитися.
– Ти ж мріяла на літо онуку взяти.
– Та видно не судилося, – зітхнула Галина. – Мені й самій не хочеться. Звикла тут.
– То залишайся. У мене великий міцний будинок. Знаєш, як тут гарно навесні? Я альтанку в городі зроблю. Будемо чай на природі пити. – Єгор замовк.
Мовчала і Галина, не знаючи, що сказати.
– Я… Мені буде погано без тебе. – Єгор дивився, як завжди, прямо, чекаючи відповіді.
– Ти робиш мені пропозицію? – в сум’ятті запитала Галина.
– Так. Вперше в житті.
Галина залишилася в селі. Вона не очікувала, що на старості років стане безсоромно щасливою. А як може бути інакше в селі. Проблеми і нещастя несподівано обернулися щастям. Життя потекло далі, залишивши позаду біди і печалі.
Єгор побудував альтанку. У травні вони з Галиною сиділи в ній, милувалися цвітінням яблунь. До появи полуниці син привіз у село Аллочку…
Спеціально для сайту Stories
