Баба Анна сиділа на лавочці біля старенького будинку, у якому прожила все своє життя. Тільки тепер він належав чужим людям, а вона жила з ними на їхню милість. Як до цього дійшло, Анна не розуміла. Начебто прожила праведне життя, нікому зла не бажала, єдиного сина виростила. Тільки син виявився не таким, яким вона його виховувала…
Сиділа бабуся і згадувала, розкладала своє життя на окремі частини, а по щоках текли гіркі сльози…
Спогади почалися з моменту весілля зі своїм коханим Іваном. Через рік у них народився синочок Павло. Пізніше ще народилися двійнята – хлопчик і дівчинка.
Але дітки були слабенькими, і тижня не прожили. А незабаром і Іван пішов з життя від апен.ициту – лікарі вчасно не розпізнали причину нападу, почався пери.оніт, а там вже було пізно…
Довго сумувала Анна за чоловіком, але сльозами горю не допоможеш, життя тривало. Тільки більше заміж не вийшла, хоча були залицяльники. Боялася Анна, що її Павлуші з вітчимом буде важко, тому повністю присвятила себе турботі та вихованню сина.
А син виріс і обрав свій шлях – подалі від матері, у місті. Там здобув професію, там же одружився і став жити далі.
А Анна залишилася сама у своєму невеличкому будиночку, який ще Іван побудував, щойно одружилися. Так і дожила в ньому до глибокої старості.
Павло іноді відвідував свою стареньку матір – дров нарубає, води принесе, ще чимось допоможе. Але з кожним роком Анні все важче й важче було вести господарство самотужки. Тримала лише козу й курей, але й за ними треба було доглядати.
Одного разу Павло приїхав із незнайомим чоловіком.
– Привіт, мамо, – привітався синок.
– Привіт, Павлушо.
– Це мій приятель – Євген, познайомтеся, – продовжував син. – Він хоче подивитися твій будиночок, щоб купити. А тобі вистачить тут жити самій, поїдеш до мене в місто.
Баба Анна від несподіванки сіла там, де стояла.
– Не переймайся, мамо. Моя дружина не проти. Ми там про тебе подбаємо, будеш сита, в теплі й з онуками допоможеш. Вони вже чекають на тебе, весь час питають, коли бабуся Анна до нас приїде.
Вийшло так, що за Анну все вирішили. Що їй робити, старенькій? Господарство вести сама вже не може, тож хоч за онуками догляне.
****
Ось так і продали будинок баби Анни – швидко і без клопоту.
Перед від’їздом старенька довго прощалася з будинком. Оглянула кожен його куточок, який навіював спогади про минуле. Коли вийшла на город, за хлів, її зустріла повна тиша, від чого ще сильніше стиснулося серце.
Зовсім недавно там мукала корова, хрюкали свині, бекала коза і бігали кури. Тепер там була порожнеча.
Повертаючись з городу, взяла жменю землі, на якій працювала і вдень, і вночі.
Важко було бабі Анні прощатися з рідними місцями, селом, де народилася і прожила все своє життя. Сусіди всі плакали, коли прощалися з Анною, обіцяли молитися за її благополучне життя на новому місці.
В останній раз вона поглянула на будинок і пішла до машини сина. Що поробиш? Така вона, гірка старість…
Спочатку жити у сина було добре. Особливих турбот не було – у квартирі ні печі, ні худоби, все автоматизовано і під боком. Баба Анна гралася з онуками, дивилася телевізор.
Незабаром на гроші від проданого будинку син купив автомобіль. Баба Анна спробувала йому заперечити, що не годиться так швидко розкидатися коштами, але син перервав її на півслові, давши зрозуміти, що для неї ця тема закрита – нема чого їй, старій, гроші рахувати, живе в теплій квартирі на всьому готовому і цього має бути достатньо!
Відтоді баба Анна цю тему не порушувала, тільки образа на різкі слова сина сховалася десь у глибині душі.
Ще вона помітила, що з купівлею автомобіля ставлення сина та невістки до неї одразу змінилося, а онуки стали не такими слухняними й привітними, якими були раніше.
Родина перестала помічати бабусю. Їм було до неї байдуже – поїла вона чи ні, виспалася як слід, чи не болить щось, чи потрібно щось…
А далі було тільки гірше: мало того, що за стіл могли не покликати, вже й не розмовляли з нею. Могли грубо відповісти або взагалі накричати: не те сказала, не там встала…
Анні стало важко. Якби знала, що незабаром стане нікому не потрібною, нізащо б не погодилася на продаж будинку й від’їзд. Краще піти з життя від холоду й голоду у власному домі, ніж ось так жити пліч-о-пліч із рідним єдиним сином у його розкоші й бути для нього гіршою за чужу людину.
Про свою хатину Анна сумувала щодня. Якби можна було повернутися, без роздумів поїхала б назад у село. Але будинок продано, там живуть чужі люди.
Одного разу вона не витримала і сказала синові:
— Не думала я, Павлушо, що така гірка буде в мене старість і життя у твоєму домі. Виходить, тобі гроші були важливіші й потрібніші, ніж рідна мати. Я йду від тебе, від вас усіх…
Син опустив очі й нічого не відповів, тільки коли Анна, зібравши скромну валізку, переступала через поріг квартири, кинув їй у спину:
— Як поблукаєш по світу, можеш повернутися.
Анна мовчки зачинила двері й уже на сходовому майданчику дала волю сльозам. Їй стало дуже боляче, що син навіть не намагався її зупинити, обійняти й втішити, що знайшов для неї лише такі образливі слова, аби якнайшвидше її випровадити.
Довго баба Анна добиралася до рідного села. Ночувала на вокзалі, їхала автостопом. Весь час її очі були мокрими від сліз.
Заспокоїлася лише тоді, коли побачила свій рідний дім. Нові мешканці його полагодили, пофарбували, і він виглядав майже так само, як тоді, коли вона в’їхала в нього жити зі своїм Іваном.
Про те, що будинок тепер не її, баба Анна не думала. Тихенько прокралася на горище свинарника і вирішила жити там. Головне — у рідних стінах.
Єдине, боялася, що господарі дізнаються і виженуть її, як це зробив рідний син. Тоді їй дійсно нікуди буде йти. Хіба земля під нею розсунеться, і вона кинеться туди.
Недовго Анна ховалася у хліві. Вранці наступного дня сам господар приніс корм для свиней. Висипав їжу, підвів очі й каже:
— Злізайте, бабусю Анно, нам треба поговорити.
Старенька не очікувала, що її так швидко виявлять, і не знала, що робити. У будь-якому разі, треба поговорити з господарями — хай буде, що буде! На все воля Божа.
Те, що вона почула від нового господаря будинку, ніяк не очікувала:
– Бабусю Анно, – звернувся спокійним і добрим голосом Євген, з яким колись познайомив її син Павло. – Ми з дружиною знаємо все про вашу долю. Ваш син зателефонував і попередив, що ви можете з’явитися тут.
Також знаємо, що ви не прижилися в його родині. Подумавши, пропонуємо вам жити з нами, раз вам не знайшлося місця в домі рідного сина. А в сараї зі свинями жити не годиться.
Тим більше, що, по совісті, – це ваш дім. Ви з чоловіком його побудували, зберегли, доглядали протягом багатьох років. Та куточок для справжньої господині завжди знайдеться! Ви зараз зігрійтеся, вмийтеся, а потім нагодуємо вас. У дружини чудовий борщ виходить!
Баба Анна аж ніяк не очікувала такого розвитку подій. Знову вона розплакалася, тільки сльозами вдячності до нових господарів будинку. Виходить, зовсім чужі люди виявили більше жалю і співчуття, ніж єдиний рідний син.
Переступивши поріг будинку, баба Анна ледве трималася на ногах. Тут усе пахло її життям.
Вона розуміла, що через власного сина в рідному домі стала безпритульною. Серце старої матері плакало, а губи благали Бога про пощаду для Павла…
Спеціально для сайту Stories
