Через кілька місяців мені буде 30 років, а от моїй дружині 52 роки. Ми зійшлися, коли мені було 19. Що сказати, я просто закохався у неї. На щастя, тоді вона теж закохалася у мене.
Ми були самотні і нікому нічим не зобов’язані. Тому питання про переїзд до неї було вирішено дуже швидко. Батьки, звичайно, не були дуже раді цьому, але я був настільки захоплений почуттями, що не помічав нічого.
Тепер не впевнений, що вчинив тоді правильно. За рік ми одружилися. А ще через рік у нас з’явилася дитина. Я був щасливий, адже влаштувався на більш-менш пристойну роботу і міг вважатися годувальником сім’ї.
Щоправда, фактично себе таким не відчував. Коли я приходив додому, моє головне завдання було допомогти дружині і погратися з малюком. Усім заправляла вона. З часом я все більше почав помічати різницю між нами.
Справа навіть не у віці, а у темпераменті. Я змінився, вона не особливо. І зараз мені вже не так зручно з нею, як раніше. Щобільше, я почуваюся поруч із нею дитиною. Наче вона моя мати, а не дружина.
Про близькість навіть говорити не доводиться. Хоч вона так само гарна для мене, але її зовнішність вже далеко не така, як була при нашій зустрічі. Та й вона сама не прагне близькості зі мною. Її це ніби не цікавить.
До того ж я почав замислюватися про майбутнє. Через рік мені буде 31, а їй 53. Ще через рік мені буде 32, а їй 54… Така перспектива насторожує. Що буде далі, я не знаю. Дружина, мабуть, відчуває мій настрій.
Тому останнім часом постійно говорить, як мені пощастило з нею і що таку другу більше ніде не зустріну. Не сперечаюся, але від цього не легше. Вона постійно говорить про нашу дитину і що потрібно зберігати сім’ю.
А чи варто зберігати? Я готовий бути батьком, але я не впевнений, що сам рухаюся у правильному напрямку. Я люблю свою дружину, але з її характером мені часом бути вдома просто важко.
Не хочеться погіршувати ситуацію вдома, але я не бачу іншого виходу, окрім розлучення. А ще я не мав досвіду у стосунках до дружини, тому не впевнений у своєму рішенні. Може залишитися з сім’єю? Чи розлучитися?
