— Не хочу, — шмигнув носом Сергій, — не хочу більше собаку! Такого, як Сірий, не знайти… — і знову розплакався.
— Гаразд, гаразд. Поплач, чого вже там, — зітхнув дід і погладив онука по голові…
Сергій, сівши на стару колоду, плакав навзрид. Дід підсунув худенького онука і присів поруч. Він погладив його по голові і сказав:
— Поплач, поплач. Що поробиш, термін у них такий короткий. Сірий добре прожив, та тільки прийшов його термін. Мені його теж шкода, та й важко нам буде без собаки. А такого, як Сірий, складно знайти…
Дід зітхнув, змахнув непомітно сльозу, що покотилася.
— Діду, — шморгаючи носом, звернувся до нього онук, — він же мене зі школи зустрів, хвостом виляв, а потім у двір увійшли, він впав і більше не піднявся, — знову заревів хлопчик.
— Та що ж ти будеш робити?! Сергію, ну досить серце рвати, — засмутився Семен Петрович, — ходімо в будинок, треба в кухні прибратися та на вечерю щось зварити. З обіду не ївши, кишки вже закручуються і бурчать.
Сергій жив у діда вже четвертий рік. Коли йому виповнилося п’ять років, мати його на заробітки до столиці поїхала (татуся він і зовсім не знав), а сина дідові залишила:
— Ось, хотів сам за онуком дивитися, тепер надивишся. Їду до столиці на заробітки, буду гроші надсилати, — заявила Алевтина з порога.
Погостювала два дні, та й поїхала додому. До цього Сергій жив у діда, але вихованням займалася мама, не підпускаючи до нього нікого і нікого не слухаючи.
Він, як зрозумів, що мама його у діда одного залишає, заплакав, а робити нічого, треба звикати…
У свої шістдесят три Семен Петрович був ще досить міцним чоловіком. Дружину та матір Альки він поховав три роки тому, з тих пір так і жив із Сірим та онуком.
Алевтина бувала короткими наїздами, а так все більше грошима відкуповувалася від виховання сина.
Пес у нього був рідкісний, помісь вовка і дворняги. Як сусідська Найда примудрилася від вовка загуляти, ніхто не знає. Трьох цуценят принесла, одного і випросив у Миколи Петровича дід Сергія.
Старий Буран пішов в інший світ, а Семен все хотів собаку знову завести, та Наталя, дружина, відмовляла. А коли Алька рідний дім покинула, нудно стало, тоді і погодилася, що собака не завадить.
Сірий виріс у серйозним, розумним псом. Характер у нього був спокійний, але якщо треба, міг сильно наваляти лиходіям всяким та собакам приблудним. Вовча кров давалася взнаки.
Дивно, але з маленьким Сергієм Сірий подружився відразу. Він дозволяв йому все: і за ніс хапати, і кістку з рота виймати, і спати на його теплому боці.
Семен дивувався такій поведінці пса, а Наталія Олексіївна охала та ахала, побоюючись за онука. Однак її тривоги були марними. Сірий не тільки не чіпав Сергія, але й захищав його.
І треба ж такому статися… Начебто й не зовсім старий ще пес, а от взяв і пішов засвіти.
Сергій притиснувся до діда, проливаючи сльози на його сорочку.
— А хочеш, цуценя візьмемо? Он, у Марії Тимофіївни Муха недавно цуценят привела, — запропонував дід, намагаючись заспокоїти онука.
— Не хочу, — шмигнув носом Сергій, — не хочу більше собаку. Такого, як Сірий, не знайти, — і знову розплакався.
— Гаразд, гаразд. Поплач, чого вже там, — дід погладив онука по голові, зітхнув і притиснув до себе міцніше худеньке тільце дев’ятирічного хлопчика.
Вони так і сиділи на колоді, не поспішаючи йти до будинку. Кожен думав про своє. І треба ж такому статися, що в такий тяжкий для них момент на поріг рідного дому заявилася Алевтина.
Вона увійшла у двір з двома валізами в руках, кинула їх на землю, розставила руки і, широко посміхаючись, голосно заявила:
— Сюрприз!
Дід з онуком здригнулися і втупилися в гостю: дід з докором, а онук з ще не минулою печаллю.
— Що? Не раді?! — саркастично запитала Алевтина.
— Та що ж там, раді, куди дінешся, — відповів дід, — тільки печаль у нас. Сірого більше немає.
— Ну, це, він же старий був, час вже, — ляпнула мати Сергія.
— Старий? Час? — розлютився хлопчик, — Сама ти стара!
Алевтина ошелешилася. Дід стиснув плече онука і прошепотів на вухо:
— Охолонь, вона не винна, мати все ж…
Сергію стало трохи соромно, але відразу вибачатися він не став, просто взяв і втік до будинку.
Алевтина підійшла до батька, присіла поруч:
— Вибач, тату! Сильно переживаєш?
— Та вже, вмієш ти ляпнути…, — буркнув батько.
— Ну, я ж не зі зла, по факту, так би мовити, — спробувала виправдатися дочка.
— А треба не по факту, а по душі. Коли вже зрозумієш власного сина? Та й як, якщо бачиш його раз на рік за обіцянкою, — зітхнув з гіркотою Семен Петрович.
— Ось, на два тижні приїхала, може вийде, — притулилася плечем до батька Алевтина.
— Ну, ну, спробуй. Тільки ось що я тобі скажу, люди все життя вчаться розуміти одне одного, а ти — два тижні. Смішно!
Вони зітхнули, підхопили валізи і теж пішли в будинок.
Алевтині вистачило розуму не лізти до сина з іграшками, які вона йому привезла зі столиці. Та й хлопчик не поспішав притиснутися до мами, поглядав краєм ока і мовчав…
Вночі, коли дід з онуком заснули, Алевтина довго переверталася, а потім прийшли спогади. Перед очима постала яскрава картинка, як вона, ще маленькою дівчинкою, ображена за щось на маму, ховається в густих кущах смородини, а до неї підходить Буран.
Вона обіймає його за шию, притискається мокрим від сліз обличчям до його боку, потопаючи в густій шерсті. І не важливо, що пахне псиною, зате від цього боку тепло і спокійно. А Буран намагається лизнути її, виляючи хвостом.
Від цих спогадів по тілу жінки прокотилася хвиля ласкавого тепла, вона зітхнула і спокійно заснула, уві сні продовжуючи притискатися до вовняного боку Бурана…
Ранок почався зі звичних зборів Серьожки до школи. Алевтина напекла млинців, син з’їв парочку і, схопивши ранець, помчав на автобус.
Алевтина з батьком сиділи за столом і пили чай.
— Всю худобу вигнав, тату. Навіщо? — запитала вона.
— Та ніколи мені за нею доглядати. Добре хоч з городом встигаю впоратися. Після відходу Наталії здоров’я підводить, важко без неї, — прихльобуючи чай, відповів батько.
— Я тут подумала… Може, Сергію цуценя взяти? — якось боязко запропонувала дочка.
— Хм… Він зараз нікого не прийме, вони ж з Сірим як друзі були. Ні, погана ідея, донько, — зітхнув дід.
Ще трохи посидівши, вони розійшлися по своїх справах: Семен зайнявся чимось у дворі, а Алевтина вирішила прогулятися селом.
Повільно крокуючи знайомою з дитинства вуличкою, вона відзначала зміни, що відбулися тут, поки вона підкорювала столицю.
Єгорченки прибудову до будинку поставили, мабуть, Павло одружився і вирішив своїм господарством обзавестися. А там, у Лавриченків, зовсім все покосилося.
Алевтина пам’ятала, що у Поліни Павлівни було троє синів, всі роз’їхалися. Одна вона залишилася, поховавши чоловіка.
Видно, не дуже-то сини прагнуть мамі допомогти. Втім, не їй їх судити, адже вона теж рідко заглядає до рідного гнізда. Ще й Сергія батькові підкинула.
Жінка зітхнула. Вона й хотіла б жити з сином і батьком, але в селі роботи не було від слова зовсім. Літні селяни не дуже поспішали йти на пенсію, та й ті, хто не виїхав до міста, ровесники Алевтини і старші, теж всі були при справі.
Вона якось ходила в адміністрацію, але їй нічого не запропонували. Може, і справді немає вільних місць, а може не вірили їй, що вона тут оселиться.
Від сумних думок її відволік крик:
— Алька, куди ти лижі настроїла?
Спершись на дверцята хвіртки, стояла Ганна Михайлівна. Вона була хорошою подругою матері Алевтини, часто бувала у них в будинку.
— Вітаю, Ганно Михайлівно! Як справи?
— Живемо потихеньку, і тобі привіт! — відповіла та у своїй манері, — сина приїхала провідати?
— Так, тільки зустріч не вдалася. У них Сірий пішов з життя, Сергій сильно переживає. А тут я з посмішкою, ех… — махнула рукою Аля.
— Оце так,це горе для хлопця. Він же за ним хвостиком ходив, зустрічав, проводжав, — сказала Анна Михайлівна.
— Хотіла йому цуценя у когось взяти, та батько сказав, що не варто, що не прийме його Сергій, — поділилася Аля.
— Це точно…
Анна Михайлівна хотіла відійти від хвіртки, але спіткнулася і розсердилася:
— Сірий, знову ти тут, нумо марш додому! Ось же невгамовний …
Аля глянула вниз: під ногами сусідки вилося пухнасте сіре кошеня. Щось клацнуло у неї в голові, вона схопила подругу матері за руку і попросила:
— Тітонько Анно, віддайте мені кошеня, будь ласка.
І стільки було в її очах болю, надії, що Анна Михайлівна замислилася:
— Навіть не знаю… Ні, так-то Манька чотирьох принесла, трьох забрали, а це найбільше сподобалося, вирішила залишити. Воно ж, бачиш, яке, як та собачка, за ногами виється, проходу не дає. І мале ж ще, а вже зі мною в магазин бігає.
Аля завмерла. В очах почали збиратися сльози. Сама не знаючи чому, але вона була впевнена, що Сергію потрібен саме цей кошеня.
— Будь ласка, — тихо повторила вона.
— Ех, добре, бери вже, поки я добра, — жінка підхопила кошеня і вручила його Алі.
Та притиснула сірого пухнастика до грудей і помчала додому…
*****
Сергій вийшов з автобуса, за звичкою пошукав очима Сірого, зітхнув. Поруч встав Костя:
— Ну, чого ти застиг ,Сірий, ходімо.
— Ага, пішли, — погодився Сергій і, змахнувши зрадницьку сльозу, попрямував до будинку.
У дев’ять років важко розібратися в психологічних тонкощах ситуацій, але Костя, помітивши сльози друга, здогадався. Він наздогнав Сергія і сказав:
— Сергію, ти це, я ж за звичкою, ну, Сірий і Сірий, ти не ображайся, мені теж Сірого шкода.
— Та нічого, я так, не переживай, я розумію, — шмигнув носом хлопчик і потиснув другу руку.
Мама зустріла його у дворі:
— Як справи в школі?
— Все нормально. Через три дні канікули.
— Канікули — це добре. Двійок багато набрав?
— Ні, у мене немає двійок, — сердито буркнув Сергій і, обійшовши маму, пішов у будинок.
Алевтина залишилася стояти у дворі. Діалог із сином не склався. Їй було і боляче, і прикро, і трохи соромно.
З будинку долинув переляканий крик сина і шум від падіння чогось. Вона зірвалася з місця і забігла в кімнату.
На підвіконні, вигнувши спину, шипів Сірий, Сергій тряс сильно подряпану руку, на підлозі валявся пластиковий квітковий горщик, який щедро розсипав землю.
Аля підбігла до сина:
— Дай руку, подивлюся, треба обробити, котячі подряпини довго заживають.
— Це хто? — запитав син.
— Кхм, — поперхнулася Алевтина, — це Сірий.
— Що?! — крикнув син, — Не потрібен мені ще один Сірий!
Хлопчик вирвав руку і сховався у своїй кімнаті.
Аля глибоко вдихнула, видихнула, подивилася на кошеня, яке заспокоїлося, підморгнула йому і прошепотіла:
— Допоможи йому, малий!
На крик і шум з городу прийшов Семен. Оцінивши ситуацію, він вивів дочку за руку з будинку і сердито прошепотів:
— Я тобі казав. Такий собі, психолог доморощений. Віднеси кота Михайлівні!
— Я, може, не найкраща мати, але йому зараз потрібен хтось поруч, але не великий і сильний, а ось такий, маленький і беззахисний, — не менш сердито відповіла дочка.
— Так, беззахисний. Чув, Сергій кричав, а у цього шерсть ще не вляглася. Подряпав?
Дочка кивнула головою.
— Ну, ну, — зітхнув дід.
Аля все-таки залишила кошеня.
Вночі Сергій прокинувся від тяжкості в грудях і якогось дивного звуку. Він відкрив очі і в сірому мареві кімнати побачив кошеня, яке сиділо на ньому, переступало передніми лапами і натхненно муркотіло.
Хлопчик боявся поворухнутися. Руки у нього були під ковдрою, а кошеня сиділо близько до обличчя. Сергій боявся, що отримає цими лапами по обличчю, якщо спробує зігнати сірого малого.
Він дивився на кошеня, а той продовжував свою справу. Так хлопчик і заснув під його муркотіння…
Вранці хлопчик прокинувся і побачив мирно спляче в його ногах кошеня. Він обережно встав і пішов у туалет. Миттєво прокинувшись, Сірий пішов за ним.
Зробивши свої справи, хлопчик вийшов з туалету, кошеня чекало на нього під дверима.
— Мяу, — сказав він.
— Що? Тобі теж треба? А як ти будеш на унітаз? — тихо заговорив Сергій.
Потім до нього дійшло, і він відкрив двері у двір. Постояв, почекав, поки Сірий зробить свої справи, і так вони вдвох повернулися в будинок.
Кошеня не відходило від хлопчика, поки він одягався, снідав, збирав ранець. Ліз то під ноги, то під руки. Мама з дідом мовчки спостерігали за ними, а Сергій тихо бурчав на малого, але так, щоб його не почули:
— Ну, куди ти лізеш, ой, не сунь свого носа в мій ранець… Зараз на хвіст наступлю, розпушив тут… Гей, віддай шнурок…
Минуло два тижні. Алевтина зібралася їхати. Сергій дивився, як вона збирається, потім підійшов і сказав:
— Мамо, дякую за Сірого!
Алька не витримала і заплакала.
— Ну, ти чого, мамо? — злякався Сергій.
— Нічого, синку, просто радію, що ви подружилися.
— З ним не подружишся, як же. Він всюди за мною, як хвостик. Дивний, наче собака.
— Слухай діда, будь розумником. Я постараюся частіше приїжджати, — вона обійняла сина, потім батька, — бережіть себе, мої чоловіки!
Між ніг Сергія протиснулося кошеня.
— Дивись тут за ними, Сірий, — посміхнулася вона пухнастому психологу.
Спеціально для сайту Stories
