– Світлано Євгенівно, скажіть, у вас все добре вдома?
Дзвінок вчительки сина застав Свєту зненацька.
– Не зовсім. – Вона зніяковіла. І вже стривожено запитала. – Олено Вікторівно, щось сталося? У Михайла неприємності в школі?
– Ні, ні. Просто сьогодні на екскурсії я звернула увагу на одну річ… Екскурсовод завела дітей до храму. І поки всі слухали, Михайло щось запитав у однієї бабусі, відійшов до ікони і довго стояв.
Він не просто дивився. Він просив про щось або розповідав, розумієте. Я не підійшла, щоб не заважати…
– Ми з чоловіком збираємося розлучитися. – Немов пірнувши в холодну воду, повідомила Свєта. – Можливо, це якось пов’язано. А в школі? У школі він поводиться, як завжди?
– У школі все добре. Михайло не відволікається, працює на уроках, та й оцінки гіршими не стали. Світлано Євгенівно, ви поговоріть з ним. Не треба робити вигляд, що проблеми не існує.
– Добре, Олено Вікторівно, я поговорю. Дякую, що подзвонили.
Світлана засмучено відклала телефон. Як поговорити з Михайлом? Адже якщо він нічого їй не розповів, значить, не хотів, щоб хтось знав. Вона увійшла до кімнати сина. Хлопчик розфарбовував картинки в журналі коміксів.
– Михайле, як у тебе справи?
– Нормально, мамо.
– А в школі? Ти ні з ким не сварився?
Михайло відклав олівець і здивовано подивився на Світлану.
– Ні. Не сварився. Мамо, ти чого?
– Нічого, синку, малюй.
Вона вийшла і сіла за кухонний стіл. Олексій сьогодні, швидше за все, вже не з’явиться. Може, і добре. Коли вона виходила заміж за веселого симпатичного хлопця, хіба могла знати, яке життя її чекає.
Спочатку все було чудово. В молодості властиво бачити тільки хороше, особливо закоханій молодості. Друзі, галасливі компанії, сплави на байдарках, пісні біля багаття під гітару.
А потім народився Михайло. І виявилося, що крім розваг, все інше молодому батькові не дуже-то й потрібно. Його швидко заїла буденність.
Працювати довго на одному місці терпіння не вистачало, і він раз у раз звільнявся.
Світлана часто залишалася з маленьким сином одна, без підтримки, без грошей. І якби не їхні з Олексієм батьки, невідомо, як би все склалося.
Мама Світлани вмовляла дочку потерпіти. Мовляв, у кожній родині бувають кризи. Все налагодиться. Свекруха просто мовчки допомагала продуктами і грошима. Напевно, було соромно за сина. Світлана розуміла і була вдячна їй за цю мовчазну підтримку.
Потім, коли Михайло трохи підріс, а Світлана вийшла на роботу в своє агентство нерухомості, чоловік і зовсім розслабився.
Перерви між змінами роботи ставали все довшими. Від нього почало пахнути міцним. Помітивши це, батько Олексія, серйозно поговорив із сином і влаштував його водієм у фірму одного зі своїх знайомих.
Допомогло, але не надовго. Одного разу, зірвавшись, чоловік Свєти розбив службову машину.
Знову звільнення. Михайло пішов тоді в перший клас.
– Льоша, поживемо окремо. – Попросила Світлана. Мама більше не вмовляла її потерпіти.
– Як хочеш. – Він знизав плечима. І пішов жити до батьків.
Син, здавалося, поставився до цього спокійно. Олексій приїжджав у вихідні, забирав хлопчика на прогулянки, в гості до бабусі з дідусем. У звичайні ж дні Михайло ніколи не питав про тата.
У школі про їхні сімейні проблеми теж ніхто не знав. Олексій іноді з’являвся на шкільних святах, навіть на збори сходив пару разів.
Словом, справляв враження середньостатистичного глави сім’ї, вічно зайнятого на роботі. Вони вже звикли до такого способу життя, як раптом пішла з життя свекруха. Свєта навіть не знала, що мама Льоши хворіла.
– Світланко. – Олексій прийшов після похорону. – Мені так важко. Я усвідомив, як швидкоплинне життя. Я зрозумів, що дорожче за вас з Михайлом у мене нікого немає. Я дуже тебе прошу, не проганяй мене. Обіцяю, цього разу все буде інакше.
І вона знову повірила. Рівно до того дня, коли Олексій повернувся не в дусі, відштовхнув Михайла, який вибіг його зустріти, а потім підняв руку на неї. Перший і останній раз.
– Я подаю документи на розлучення. Все, Льошо, досить. Треба було розлучитися ще тоді, відразу.
– Як хочеш. – Знову вимовив він.
– Речі забери.
– Заберу. Завтра.
Але валіза так і залишилася стояти біля дверей. Треба прибрати її, щоб не заважала під ногами.
Вона попрямувала в коридор, знову заглянувши по дорозі в кімнату сина. Михайло стояв біля вікна. Світлана підійшла ззаду, обійняла його.
– Мамо, поклади мені завтра бутербродів побільше. У школі зараз погано годують.
– Добре, покладу. Михайле, а що ти про екскурсію нічого не розповів. Сподобалося тобі?
– Сподобалося.
– Де були?
– Пам’ятники дивилися різні, в музеї були, в храмі…
– Навіть в храмі?
– Так. Там красиво. Ікон багато.
– А ще що?
– А що ще. Свічки горять. Поводилися нормально, нас попередили…
«Не скаже». – Зрозуміла Свєта.
– Лягай спати, Михайле. Вже пізно. На добраніч!
– На добраніч, мамо.
Вранці вона нарізала бутербродів, поклала ковбаси побільше. Хлопчик росте. За останній рік, он, як витягнувся.
Останній показ у неї був в обід. Зраділа, що можна прийти додому раніше, вона заскочила в магазин. Спекти до повернення Михайла нічого не встигне, а побалувати сина чимось смачним хотілося. Вибрала коробочку з еклерами.Михайло їх любить.
Почувши, що грюкнули двері, Світлана вийшла з кухні.
-Михайле! А я сьогодні раніше.
Але син у сльозах пробіг до своєї кімнати. Кинув у кут рюкзак. Туди ж кинув куртку. Потім, розстібнувши ґудзики, зірвав з шиї і кинув на підлогу свій маленький срібний хрестик.
– Михайле!
– Неправда! Неправда все! – Плакав син, сховавши обличчя в старому ведмеді, який з давніх часів сидів у нього на ліжку.
– Михайле, синку. – Світлана намагалася заспокоїти хлопчика. Але Михайло плакав нестримно.
Вона підняла хрестик і дбайливо поклала його на полицю. Пішла на кухню по воду. Простягнула чашку синові. Він, спустошений і пригнічений, покірно випив.
– Розповіси?
– Там с-собака. – Почав Михайло, і на очі його знову навернулися сльози. – І цуценята. Я ходив. Годував. І сьогодні пішов. А їх …
І він, не витримавши, знову розплакався.
– Собака. Цуценята… Михайле, про що ти просив там, у храмі?
Хлопчик був надто вражений горем, що звалилося на нього, щоб здивуватися її несподіваному запитанню.
– Я їх годував. – Схлипуючи, зізнався він. – А потім одна жінка сказала, що їх все одно скоро знищать. Там, у храмі, бабуся показала мені ікону Миколая Чудотворця. Сказала: проси його. Я просив, щоб не чіпали… Думав… А це все неправда!
– Нелюди. – Прошепотіла Світлана. І майже жалісно запитала. – Всіх …?
– Я тільки собаку бачив. – Гірко промовив Михайло. – Вона лежала там. І кров. Я втік.
– Михайле, то, може, цуценята залишилися самі?
Син підвів на неї повні сліз очі.
– Підемо подивимося, синку.
Він нерішуче підвівся.
– А якщо…
– Скажи де, я сама подивлюся.
– Ти не знайдеш. Там між будинками. Це треба знати…
За кілька десятків метрів до потрібного місця Михайло нерішуче зупинився.
– А раптом вона лежить там? – Тихо запитав він.
– Почекай тут.
Світлана пройшла трохи вперед. На землі були помітні підсохлі і присипані пилом бурі плями.
– Теж бачила? – Старенька, що проходила повз, кивнула на те місце, де колись лежала собака. – Ось паскудники! І кому тваринка заважала?
– Цуценят теж? – Запитала Світлана.
– Відвезли. І цуценят, і маму. Ці, як їх, які рятують їх…
– Але ж вона лежала тут! – Підійшовши, Михайло дивився на бабусю здивованими очима.
– Лежала, бідолашна. – Охоче підтвердила та. – А ці, які за цуценятами приїхали, сказали, дихає. І забрали всіх.
Вона забігла далі. А Михайло підійшов до великого розлогого куща.
– Ось тут вони були. Він присів навпочіпки. – Мамо, вибач, я свої бутерброди їм віддавав.
Раптом кущ заворушився і з-за задньої стіни металевого гаража, мабуть, почувши знайомий голос, вибралося маленьке незграбне цуценя.
– Чорниш! – Захоплено вигукнув Михайло. – Мамо, це Чорниш! Він був найменший.
– Не був, Михайле. Є. Ти поклич, спробуй. Раптом хтось ще сховався.
– Ні. – Син похитав головою. – Чорниш найбоягузливіший. Він завжди останній виходить. Інші давно б уже вибігли. Мамо, а куди його?
– Додому, Михайле. Тут його залишати точно не можна.
Вимите і нагодоване цуценя солодко спало у Михайла на колінах.
– Чому ти відразу мені нічого не розповів?
– Не хотів тебе напружувати. – Михайло серйозно подивився на маму. – Тобі і так з татом важко. Мамо, а ти звідки дізналася про храм?
– Олена Вікторівна бачила, як ти стояв біля ікони. Я думала, ти просив, щоб ми з татом не розлучалися.
– Ні. – Збентежився Михайло. – Я тоді про це навіть не думав. Це погано, так? Мамо, коли ви з татом жили окремо, було краще.
– Тобто, ти не засмутився?
– Не засмутився. До речі, а валізи тата в коморі вже немає. Ой, потримай.
Він обережно переклав їй на руки спляче цуценя. І діставши з полиці хрестик, обережно надів його.
– Мамо, а ми Чорниша собі назавжди залишимо?
– Назавжди. Тільки доглядати за ним будеш сам.
– Так. Мамо, а ти відвезеш мене туди, де ми на екскурсії були? – Запитав серйозно.
– Відвезу. Подякувати хочеш?
– Так. А ще… Вибачитися треба.
Він витягнув хрестик, потримав у руці і сховав назад під майку.
Спеціально для сайту Stories
