Аліса відчула недобре, щойно переступила поріг ресторану.
Щось тут було не так – надто вже безлюдно для п’ятничного вечора, надто приглушене світло, надто старанно посміхається метрдотель.
Максим, утім, тримався як зазвичай – тільки пальці, що стиснули її долоню, трохи тремтіли.
– Ваш столик, – метрдотель відсунув стілець, і Аліса завмерла на порозі невеликої vip-кімнати.
Сотні свічок мерехтіли в напівтемряві, відкидаючи химерні тіні на білосніжну скатертину. У центрі столу височіла ваза з темно-бордовими трояндами – її улюбленими. Звідкись лилася тиха музика.
– Макс, – видихнула Аліса, – що відбувається?
Замість відповіді він опустився на одне коліно. У його тремтячих пальцях блиснула каблучка.
– Алісо Борисівно, – урочисто вимовив він, – я довго думав, як зробити цей момент особливим. Але потім зрозумів – неважливо де і як. Важливо тільки одне – ти згодна стати моєю дружиною?
Вона дивилася на його схвильоване обличчя, на вперте пасмо, що впало на лоб, на боязку усмішку – і відчувала, як серце заповнює невимовна ніжність.
– Так, – прошепотіла вона. – Звичайно, так!
Каблучка ковзнула на палець. Аліса притулилася до Максима, вдихаючи рідний запах його одеколону, і подумала – ось воно, щастя. Просте і ясне, як сонячний день.
Але вже за тиждень їхня безтурботність дала першу тріщину.
– Як це – самі? – обурено запитувала Ольга Олексіївна, нервово поправляючи ідеальну укладку. – Ні, так не піде! Весілля – справа серйозна, тут потрібен досвід, жіноча мудрість. Ось, я вже пригледіла чудовий ресторан…
– Мамо, – м’яко перебив її Максим, – ми вдячні за допомогу, але хочемо все організувати самі.
– Самі? – Ольга Олексіївна сплеснула руками. – Та що ви розумієте! Ось у Вірочки, моєї племінниці…
Аліса мовчки спостерігала, як майбутня свекруха ходить вітальнею їхньої квартири.
Ольга Олексіївна говорила без угаву – про традиції, про пристойність, про те, як важливо “не вдарити обличчям у бруд перед людьми”.
При цьому вона раз у раз кидала швидкі, оцінювальні погляди на обстановку – немов прикидала, що тут потрібно переробити.
– Мамо, – знову спробував вклинитися Максим, – ми вже вибрали ресторан. “Біла лілія”, знаєш такий?
Ольга Олексіївна поморщилася, ніби від зубного болю.
– “Біла Лілія”? Ні-ні, тільки “Лагуна”! Там такі люстри, така сервіровка! І керуючий – мій старий знайомий…
– Мамо, – у голосі Максима задзвенів метал, – ми платимо за весілля самі. І будемо святкувати там, де хочемо.
Ольга Олексіївна зупинилася на півслові. Піджала губи, підняла підборіддя:
– Що ж, воля ваша. Тільки не кажіть потім, що я не попереджала.
Вона пішла, залишивши після себе шлейф дорогих парфумів і відчуття грози, що насувається.
– Вибач, – винувато посміхнувся Максим, обіймаючи Алісу. – Вона трохи… захоплива.
Аліса промовчала. Внутрішній голос нашіптував – це тільки початок.
Так і виявилося.
Наступні тижні перетворилися на нескінченну низку суперечок, натяків і завуальованих претензій. Ольга Олексіївна примудрялася знайти ваду в усьому – від квіткових композицій до розстановки столів.
– Рожеві півонії? – хитала вона головою. – У вересні? Ні, тільки білі кали! І арку потрібно іншу, більш урочисту. А музиканти… Боже мій, ви що, всерйоз хочете цю самодіяльність? У мене є прекрасний квартет із консерваторії…
Аліса трималася з останніх сил. Виручала тільки підтримка матері – спокійної, розважливої Марії Львівни.
– Не бери в голову, – казала вона, коли донька, виснажена черговим раундом “весільних баталій”, приїжджала до неї поплакатися. – Ти наречена, тобі вирішувати. А майбутній свекрусі просто не хочеться визнавати, що син виріс.
Але справжня буря вибухнула через торт.
– Ні, ви тільки подивіться! – Ольга Олексіївна потрясала буклетом кондитерської. – Три яруси? А де цукрові троянди? Де фігурки нареченого і нареченої?
– Мамо, – втомлено промовив Максим, – ми хочемо простий, елегантний торт. Без помпезності.
– Простий? – у голосі Ольги Олексіївни задзвеніли сльози. – Ти хочеш зганьбити матір перед усім містом? Щоб люди шепотілися – ось, мовляв, син головного архітектора, а торт як у їдальні!
Аліса не витримала:
– Ольго Олексіївно, давайте начистоту. Це наше весілля. Не ваше.
У кімнаті повисла дзвінка тиша.
Ольга Олексіївна зблідла, потім почервоніла, потім різко піднялася:
– Що ж, – процідила вона, – бачу, я тут зайва. Робіть що хочете!
Вона вискочила з квартири, грюкнувши дверима так, що затремтіло скло.
– Ну ось, – зітхнув Максим, – образилася.
Аліса промовчала. На душі було сумно. А через два дні грянув грім.
Забігши до весільного салону на останню примірку сукні, Аліса випадково почула розмову адміністратора з кимось по телефону:
– Так-так, Ольго Олексіївно, ваша сукня буде готова до терміну. Такий чудовий відтінок – світло-кремовий, майже як у нареченої…
В Аліси потемніло в очах. Вона вилетіла з салону, забувши про примірку, і тремтячими пальцями набрала номер матері.
– Мамо, – голос зривався на ридання, – вона спеціально… хоче все зіпсувати… Купила сукню як у нареченої…
– Тихо-тихо, – голос Марії Львівни звучав незвично твердо. – Не плач, дівчинко. Я все владнаю.
– Як? – схлипнула Аліса.
– Просто довірся мені і не переживай ні про що.
У слухавці щось клацнуло – дзвінок перервався.
Аліса стояла посеред вулиці, відчуваючи, як усередині розростається відчай. До весілля залишалося три дні, а вона вже не була впевнена, що хоче цього свята.
Весільний ранок почався з дощу. Аліса стояла біля вікна, дивлячись, як по склу збігають прозорі доріжки, і намагалася вгамувати зрадницьке тремтіння в колінах.За спиною метушилися візажист і перукар, але їхні голоси долинали ніби крізь вату.
– Алісо, та не смикайся ти, – голосила майстриня із зачісок, втретє намагаючись закріпити неслухняний локон. – Ось так, добре…
Аліса слухняно завмерла. У голові крутилася одна думка – яку сукню одягне сьогодні Ольга Олексіївна? Невже справді наважиться?
– Донечко! – у кімнату впорхнула Марія Львівна. – Нумо, дай на тебе подивитися.
Аліса обернулася. Мати застигла на порозі, притиснувши долоні до щік:
– Господи, яка ж ти красуня!
– Мамо, – Аліса спіймала її стривожений погляд, – ти що-небудь… придумала?
Марія Львівна тільки загадково посміхнулася:
– Не хвилюйся. Сьогодні твій день, і ніхто його не зіпсує.
У РАЦСі Аліса майже не пам’ятала себе від хвилювання. Усе злилося в строкату карусель – урочиста музика, суворий голос реєстратора, сяючі очі Максима, спалахи фотокамер.
Каблучка ніяк не хотіла вдягатися – пальці тремтіли, але нарешті ковзнула на місце.
– Оголошую вас чоловіком і дружиною!
Перший поцілунок у новому статусі вийшов змазаним – Аліса весь час відволікалася, виглядаючи в натовпі гостей світло-кремову сукню.
Але Ольги Олексіївни ніде не було видно.
– Вона приїде одразу до ресторану, – шепнув Максим, вгадавши її думки. – Сказала, щось там із зачіскою…
Аліса тільки кивнула. Усередині все стиснулося від передчуття.
У ресторані їх зустріли оплесками.
“Біла Лілія” перевершила всі очікування – білосніжні скатертини, кришталеві люстри, море квітів.
Аліса на мить навіть забула про свої тривоги – так красиво все вийшло. Гості розсаджувалися, офіціанти снували між столами, розносячи ігристе.
Аліса, сидячи поруч із Максимом, машинально відповідала на привітання і раз у раз поглядала у вікно.
І ось – чорний “Мерседес” підкотив до входу. Аліса вчепилася в руку чоловіка:
– Дивись…
З машини велично випливла Ольга Олексіївна. На ній справді була та сама сукня – світло-кремова, розшита стразами, майже не відрізняється від весільної.
– Ось же… – процідив Максим.
Але не встигла Ольга Олексіївна зробити й кількох кроків залою ресторану, як нізвідки з’явився молодий офіціант із тацею.
Він буквально налетів на неї, і темно-бордова рідина виплеснулася на бездоганний світлий шовк.
– Ой, вибачте! – офіціант метушився, розмазуючи плями серветкою. – Я такий незграбний! Це вишневий соус… Господи! Як ніяково!Спеціально для сайту Stories
Ольга Олексіївна застигла стовпом. На її обличчі відбилася така гама почуттів, що Аліса мимоволі відвернулася.
– Я… я зараз повернуся, – прощебетала свекруха.
Вона метнулася назад до машини. Аліса перевела погляд на Марію Львівну – та як ні в чому не бувало поправляла квіти у вазі.
Тільки в куточках губ причаїлася ледве помітна посмішка.
– Знаєш, – раптом вимовив Максим, – я навіть радий, що так вийшло.
Аліса здивовано подивилася на чоловіка.
Він невесело усміхнувся:
– Адже я бачу, як вона поводиться. Усе командує, контролює. Навіть сьогодні не втрималася – вирішила затьмарити всіх.
– Макс…
– Ні, справді. – Він стиснув її пальці. – Я так втомився від цього. Від вічних спроб влізти в моє життя, все вирішити за мене.
Аліса притиснулася до його плеча.За вікном мрячив дрібний дощ, але їй раптом стало напрочуд спокійно.Спеціально для сайту Stories
Ольга Олексіївна так і не повернулася на свято, але молодята танцювали, сміялися, приймали привітання і почувалися абсолютно щасливими.
А сукня свекрухи… що ж, іноді доля сама розставляє все по своїх місцях. Нехай навіть і за допомогою вишневого соусу, офіціанта і матері нареченої…
