Сьогодні був довгоочікуваний вихідний — день, який Павло подумки обвів у календарі червоним маркером ще в понеділок. Він заздалегідь склав план на цей день: заварити міцну каву, закутатися в м’який плед, увімкнути на телевізорі добірку старих добрих фільмів і час від часу відкладати пульт, щоб зануритися в товсту книгу, яку давно хотів дочитати.
На вулиці повітря було пронизане вогкістю, а з сірого неба валив перший мокрий сніг — не пухнастий і святковий, а важкий, липкий, що миттєво перетворювався на брудно-сіру кашу під ногами. Вітер раз у раз кидав снігові пластівці в скло, малюючи на них химерні розводи.
Павло із задоволенням подумав, що сьогодні у нього є законний привід не виходити з дому. Навіть у магазин за продуктами — а полиці вже помітно спорожніли після робочого тижня — йти зовсім не хотілося.
Думка про те, щоб натягнути промоклі черевики, одягти куртку, що пропускає вітер, і пробиратися по слизьких тротуарах, викликала майже фізичну огиду. Ні, сьогодні він мав повне право на ледачий, затишний день у чотирьох стінах.
Він тільки-но вмостився в улюбленому кріслі, розклав поруч книги (про всяк випадок взяв три — щоб було з чого вибрати), увімкнув телевізор на приглушену гучність і поставив турку з кавою на плиту, як раптом тишу порушив різкий дзвін мобільного телефону.
Павло невдоволено скривився:
— Кому я знадобився так рано?! — пробурмотів він, простягаючи руку до телефону.
— Алло? — сонно пробурмотів він у трубку.
— Олено? Це ти? Алло! — пролунав на тому кінці тремтячий, явно старечий голос.
Павло намагався зібратися з думками, але так і не зміг згадати ніякої Олени поруч із собою
— Ні, ніякої Олени тут немає. Ви помилилися номером! — відповів він і, вимкнувши дзвінок, попрямував на кухню, щоб врятувати каву, яка ледь не втекла. Аромат свіжозвареного напою трохи згладив роздратування від незапланованого дзвінка.
Але не встиг він зробити перший ковток, як телефон знову ожив. Той самий незнайомий номер.
— Олено?! — знову пролунав у слухавці схвильований жіночий голос.
Павло зітхнув, стискаючи в руці гарячу чашку:
— Та ні, бабусю. Мене Павло звати! І у мене немає вашої Олени, я живу зовсім один! Тож вибачте… — він уже збирався завершити розмову, але стареньку, схоже, це не зупинило.
— Як це — один? І не нудно тобі одному жити? — в голосі пролунала така щира турбота, що Павло на мить завмер.
Було ясно: жінці не стільки потрібна була конкретна людина, скільки можливість просто поговорити.
Він поставив кухоль на стільницю і провів рукою по скуйовдженому після сну волоссю. З одного боку, хотілося скоріше повернутися до своїх планів на вихідний. З іншого — в цьому безпорадному голосі було щось, від чого всередині щось стиснулося.
— Бабусю, у вас зараз гроші на телефоні закінчаться, так і не додзвонитеся до своєї Олени. Гаразд, я зараз передзвоню, щось придумаємо, щоб ви нарешті набрали правильний номер, — сказав він, несподівано для самого себе приймаючи рішення допомогти.
Не чекаючи відповіді, Павло завершив дзвінок і відразу набрав номер, що висвітився на екрані кілька хвилин тому. У трубці пролунали довгі гудки.
— Це Павло, якому ви дзвоните в пошуках Олени. Давайте розбиратися з номером, за яким ви дзвоните, — сказав Павло, ставлячи чашку з гарячою кавою на прохолодне підвіконня.
За склом розгорталася тиха зимова картина: мокрі сніжинки повільно кружляли в повітрі, осідаючи на гілках голих дерев і на поки що не розчищених тротуарах.
Машини, припарковані вздовж вулиці, потроху вкривалися білуватим покривалом, а рідкісні перехожі, кутаючись у шарфи і піднімаючи коміри, поспішали у своїх справах, залишаючи на снігу нерівні ланцюжки слідів.
Павло мимоволі замилувався цією спокійною, майже медитативною сценою, але голос у слухавці повернув його до розмови.
— Так ось, синку, ось у мене номер на папірці записаний, — промовила Поліна Степанівна злегка тремтячим голосом, ніби боячись упустити важливу деталь. — Зараз-зараз, знайду…
Павло почув, як на тому кінці дроту зашелестіли папери, потім пролунав полегшений подих:
— Знайшла! Так, слухай: нуль дев’яносто п’ять…
Бабуся почала повільно, по цифрах, диктувати номер. Павло машинально дістав блокнот і ручку, що лежали поруч з телефоном, і почав записувати цифри.
Коли старенька закінчила, він пробіг поглядом по рядках:
— Так, все правильно. У мене номер на «сім» закінчується, а у вашої Олени — на вісім. Число нескінченності, виходить! — не втримався від легкого жарту Павло, радіючи, що нарешті розгадав цю невелику головоломку.
У трубці зависла коротка пауза, а потім Поліна Степанівна зітхнула:
— Так як мені, милий, додзвонитися до Олени? Я ж не знаю, як тут що набирати. Телефон цей новий, онука на день народження подарувала, а я все ніяк не зрозумію…
В її голосі відчувалася така щира розгубленість, що роздратування Павла, яке ледь зародилося, відразу згасло. Він уявив, як старенька сидить одна в квартирі, стискаючи в руках незвичний смартфон, і болісно намагається розібратися в меню — і як при цьому її серце стискається від тривоги за онуку.
— Зараз, зателефоную сам вашій Олені, вона вам передзвонить! — вже м’якше сказав Павло, вирішивши не витрачати час на пояснення.
Він швидко набрав звичний номер, який відрізнявся від його власного лише останньою цифрою на кінці.
***
— Алло! Ви Олена? Вас бабуся вже загубила! Приділіть увагу літній людині, будьте ласкаві! — з ледь стримуваним роздратуванням вимовив Павло в трубку. Він розраховував швидко передати Олені, що її розшукує бабуся, і повернутися до свого затишного вихідного.
Замість очікуваної відповіді пролунав холодний, діловий голос:
— А хто ви для Макаренко Олени Ігорівни? Ви родич? Ми не можемо знайти родичів, — монотонно промовила жінка з реєстратури. — Дівчина без свідомості, потрібна допомога родичів. Ви її чоловік? Під’їжджайте за адресою…
Вона назвала вулицю, номер лікарні та відділення, вимовляючи цифри з такою розміреною чіткістю, що по спині Павла пробіг холодок. Він машинально схопив блокнот і тремтячою рукою записав адресу, відчуваючи, як ранкова розслабленість миттєво зникла.
«Тільки щось серйозне могло привести людину до лікарні… А бабуся навіть не в курсі», — промайнуло в голові.
Не чекаючи подальших питань від співробітниці реєстратури, Павло поспішно пробурмотів:
— Добре, я під’їду, — і натиснув «завершити виклик».
У ту ж секунду в вухах знову пролунав тривожний голос Поліни Степанівни:
— Ну що, додзвонився до онуки, милий? Вона сьогодні мала прийти, а її немає! Не знаю, що й думати! — у кожному складі чулася майже материнська тривога.
Павло завмер, підбираючи слова. Сказати правду відразу — значить обрушити на літню жінку шквал паніки. Але і мовчати не можна було.
— Ні, не взяли трубку, — обережно почав він. — А ви, виходить, бабуся Олени? А батьки у неї є?
Старенька зітхнула так важко, що Павло майже фізично відчув цей смуток крізь відстань:
— Ні, Павле, одна я її виховувала. Вона у мене сирота. Вже рік як окремо живе, але щодня приходить до мене, допомагає! Вона неподалік живе, але я вже до неї по такому снігу не дійду, та й, боюся, не знайду я квартиру, не пам’ятаю вже…
Павло подивився у вікно: сніг падав все густіше, перетворюючи вулиці на біло-сіру кашу. Думка про те, що старенька в її роки спробує пробратися крізь цю стихію, змусила його різко випростатися.
— Диктуйте адресу, я зараз під’їду! — несподівано для себе випалив він, вже рухаючись до шафи.
Руки самі потягнулися до теплих штанів, потім до зимових чобіт. Мозок працював на випередження: «Потрібно взяти документи, гроші, може, воду… Що ще? Треба дізнатися, в якому вона стані!»
Поки він натягував одяг, Поліна Степанівна поспішно продиктувала адресу, повторюючи її двічі, щоб напевно.
— Тільки ти, рідненький, подивися, що з нею! — в голосі бабусі тремтіли сльози. — Якщо що — дзвони мені відразу, я тут сидітиму, чекатиму!
— Обов’язково повідомлю, як що дізнаюся! — кинув Павло, хапаючи ключі від машини і куртку. — Чекайте дзвінка!
Він вибіг на вулицю, де вітер одразу ж кинув йому в обличчя жменю мокрого снігу. Парковка, яка ще вранці здавалася просто засніженою, тепер виглядала як поле бою: більшість машин потонули в кучугурах, а його позашляховик стояв майже на самоті — мабуть, ніхто більше не наважився виїжджати в таку погоду.
Снігу навалило багатенько, і якщо комунальники вже як-не-як прочистили основні магістралі, то парковки були дуже щільно вкриті сніговим покривом, і Павло був першим, кому знадобилося в такий сніжний день виїжджати на машині.
“- Добре, що у мене повний привід і зимова гума, “- подумав молодий чоловік, але все ж попрацював лопатою.
***
Дорога до лікарні перетворилася на справжнє випробування. Сніг, який вранці здавався лише прикрим капризом погоди, до полудня розігрався не на жарт. Дороги перетворилися на калейдоскоп застряглих машин: хтось не впорався з підйомом, хтось забуксував на перехресті, а більшість водіїв з тугою розглядали свої літні шини, що безпорадно ковзали по кризі.
Павло раз у раз зупинявся. То підштовхне бампер застряглого хетчбека, то підкаже водієві, як правильно рушити на слизькому підйомі, то мовчки подасть трос.
Кожен раз, вилазячи з теплого салону, він відчував, як крижаний вітер пробирається під куртку, а мокрий сніг тут же тане на віях. Але думка про те, що десь чекає бабуся, а в лікарні лежить дівчина, якій потрібна допомога, гнала його вперед.
Коли він нарешті дістався до приймального відділення, годинник показував уже третю годину дня. Павло майже бігом подолав останні метри, спіткнувся об поріг, але втримався на ногах — і, задихаючись, кинувся до стійки реєстратури.
— Вітаю! Я до Макаренко Олени! Мені зателефонували, точніше, я зателефонував, точніше… неважливо… Як вона? — слова плуталися в голові, змішуючись із прискореним диханням після поспіху.
Жінка за стійкою, з обличчям, виснаженим після великого напливу пацієнтів, підняла на нього втомлені, але уважні очі. Вона навіть не попросила паспорт — мабуть, з його схвильованого вигляду все було зрозуміло.
— Нічого кримінального з вашою дружиною не сталося, — спокійно промовила вона, злегка пом’якшуючи тон.
— У нас сьогодні знаєте скільки таких після першого снігу? Ваша дружина прийшла до тями, але ми все одно повинні залишити її в стаціонарі на кілька днів, поспостерігати! Диктуйте свій номер!
Ну чого ж ви стоїте? Одягайте бахіли, п’яті двері по коридору. Так, заразом телефон їй віддасте! — кинула вона через плече, вже приймаючи документи від літньої пари.
Павло хотів було пояснити, що він зовсім не чоловік, що тут абсолютно випадково, але слова застрягли в горлі. Він мовчки натягнув бахіли, стиснув у руці пакет з покупками і попрямував вказаним коридором.
Палата виявилася напівпорожньою — друге ліжко стояло заправленим, без слідів перебування пацієнта. Олена лежала на спині, бліда, з легкою пов’язкою на лобі і саднами на щоках. Її очі, широко розкриті і трохи розгублені, дивилися на того, хто увійшов.
— Вітаю, я, схоже, до вас, Олено, — почав Павло, намагаючись говорити якомога м’якше. Він поставив пакет на тумбочку і незручно розвів руками.
— Я ось тут фруктів купив, шоколадку, ще серветок одноразових. А ще мені сказали, що є хороша мазь, я теж взяв…
Олена нахмурилася, намагаючись сфокусувати погляд.
— Ви хто? — її голос пролунав тихо, але виразно. — Я вас не пам’ятаю!
В її очах промайнув переляк — не стільки перед незнайомцем, скільки перед власною пам’яттю, яка, здавалося, підвела її в найневідповідніший момент. Павло помітив, як вона стиснула край ковдри, ніби шукаючи опору.
Він зробив крок назад, піднімаючи долоні в заспокійливому жесті.
— Не хвилюйтеся, Олено, ви мене дійсно не знаєте. Я випадково тут опинився.
Ваша бабуся зателефонувала мені сьогодні вранці, дуже нервувала, що ви не прийшли. Я спробував вам додзвонитися, але трубку взяла жінка з реєстратури, вона і повідомила, що ви тут… — він говорив повільно, підбираючи слова, щоб не налякати її ще більше.
— Я просто хотів переконатися, що з вами все гаразд, і передати це.
— Бабуся… зателефонувала? — прошепотіла вона, і в її голосі прозвучала не стільки недовіра, скільки полегшення. — Значить, вона в порядку?
— Так, вона чекає вдома, дуже хвилюється. Я пообіцяв їй зателефонувати, як тільки дізнаюся, що з вами все добре, — Павло злегка посміхнувся, сподіваючись, що це хоч трохи її заспокоїть.
Олена відкинулася на подушку, видихнувши.
– Аа… Точно, бабуся. Їй треба зателефонувати! Заспокоїти! Вона ж у мене зовсім одна, а їй зараз категорично не можна на вулицю: адже ще піде мене шукати? – згадала Олена і почала набирати бабусі.
– Так, бабусю, все нормально. Так, прихворіла, скоро випишуть! Так, ось Павло прийшов до мене мене провідати, так, все приніс, ти краще скажи, що тобі купити, я подружку попрошу, вона принесе.
Так, сама на вулицю не виходь, там страшна ожеледиця і снігу багато, так, а під снігом лід! Давай, бабусю, скоро побачимося, – поклала трубку Олена і якось ніяково посміхнулася Павлу.
– Що лікарі кажуть?
Було видно, що дівчині було не зручно в такому вигляді постати перед хлопцем. Її обличчя було в саднах і синцях від сильного удару.
– Кажуть, що в сорочці народилася: машина на брухт, стовп впав, а у мене лише синці на обличчі і коліно забила, – посміхнулася дівчина: їй було приємно, що незнайомий симпатичний молодий чоловік про неї піклується.
– А давайте я до Вашої бабусі сходжу, мені не складно, – перед виходом з палати запропонував Павло.
-Ви альтруїст? Або волонтер? Або ангел-охоронець, який мене врятував? – вже посміхалася Олена, остаточно прийшовши до тями.
– Ні, Ви мене ще не знаєте, я найбільший егоїст у світі, просто Ви мені сподобалися, ось я… і шукаю привід побачитися з Вами ще раз! – зізнався Павло і почервонів від збентеження і крадькома подивився на Олену, щоб оцінити її реакцію.
Дівчина посміхнулася, їй було приємно, вона й сама не хотіла ось так просто відпускати молодого чоловіка з палати, але не наважувалася про це сказати.
– Так, чоловіче, майте совість! Я ж вас в порушення всіх правил впустила! У мене начальство з хвилини на хвилину нагряне! – до палати увійшла та сама зовні серйозна, але в душі дуже добра жінка, яка сиділа в приймальні.- Прийом з 10 до 14.00. Якщо хворому стане краще, можете в холі побачитися завтра.
– Ну, я тоді до бабусі? – радісно на прощання запитав Павло, а Олена ствердно кивнула.
*******
Через рік Павло з Оленою одружилися, і бабуся була спокійна за онуку: нарешті їй у житті трапився турботливий чоловік, який завжди буде поруч.
Спеціально для сайту Stories
