Микола не мав бути на цій вулиці. Взагалі-то спочатку він їхав, не стримуючи радості, до кохання всього свого життя — Анжелки. І уявляв, як вона кинеться йому на шию, як зрадіють діти. Не рідні йому по кр.ві, але він так їх любив.
Прожили разом 5 років. Він працював по вахтах. Хотілося, щоб у Анжелки все було. Платили багато, гроші всі відсилав їй. Але цього разу захворів колега, Юрчик. Микола зголосився супроводжувати його. Накупив хлопцям подарунків і поїхав. На місяць раніше терміну.
Вийшло як у поганому анекдоті. Він відкриває двері, Анжелка обіймає незнайомого чоловіка. Ну а далі — німа сцена. І її крики про те, що це не чужа людина — батько дітей. І нехай Микола катиться туди, звідки приїхав. Бо любов усього життя Анжелки повернулася.
Про те, що ця сама любов часто її ж і мучила, пропиваючи останнє, Анжелка, мабуть, забула. І хлопчаки дивилися на нього скоса, ті, кого він уже вважав своїми.
– Іди геть. Справжній тато приїхав. Ти нам не потрібен, — тільки це він і почув від них.
Микола навіть гостинці з машини вивантажити не встиг. Вийшов і поїхав, куди очі дивляться.
Проїхав годину. Загальмував у незнайомому дворику. Зупинився, машинально погладив Білка на сидінні поруч — білого тюленя, іграшку, смішну, маленьку, подаровану ще мамою. Він, дорослий чоловік, трохи соромився, що Білок лежить у машині.
Але коли брав його на руки, немов розчинялися двері в дитинство – і огортав аромат маминих фіалкових парфумів, і навколо був чарівний райдужний світ, де батон із цукром, секретики зі скелець, закопані в пісок. Величезне вселенське щастя дитинства.
Микола вийшов з машини, від хвилювання не вистачало повітря. Анжелка стала рятувальним кругом після відходу мами. Він тоді відчував себе шматком м’яса, який пропустили через м’ясорубку. Вийшов фарш.
І цьому фаршу треба жити далі. А хотілося вити вголос і кинутися туди, за нею, впасти на ту саму кришку, яка закрила найрідніше і найулюбленіше обличчя на землі. Маму можна було врятувати.
Але… Поставили не той діагноз, втрачено дорогоцінний час. Якби він знав, що потрібна термінова операція, якби його друг дитинства Костя, найкращий хірург області, був у місті, якби…
Йому потрібно було жити заради когось. Але він був єдиним сином у мами. З далекими родичами контакту не було. Батько покинув їх дуже давно, мама не розповідала чому, а він і не питав. Що з ним, чи живий він, теж не знав.
Сам не помітив, як дійшов до лавки. І раптом почув розмову:
– Напевно, з майонезом було б смачніше.
– А може, з кетчупом?
– Так, з кетчупом теж. У тебе ще є копійки? Може, ще на одну вистачить?
– Ні, немає.
– Ну тоді це і все. Смачно, правда?
– Дуже!
Зрозуміло, діти їдять чіпси. Він пройшов повз лавочку і раптом обернувся. Двоє хлопчиків, років восьми. У руках локшина швидкого приготування, а не чіпси.
Перший — рудий кучерявий, на блідому личку веснянки, немов шматочки кориці, розчинені в тарілочці. Другий — кучерявий, чорноокий. Шортики, стоптані сандалі, вицвілі футболки. Подивилися на нього. Недитячий погляд, сумний.
Йому б далі пройти, але ніби невідома сила посадила його на цю саму лавочку.
– Нічого, якщо я тут посиджу, хлопці? – глухо запитав Микола.
Хлопчики дружно кивнули. Вони продовжували їсти свою локшину. І захлинаючись розповідали один одному про бажання, гра так у них називалася, як він пізніше з’ясував.
– Ось я б хотів шоколадної пасти. І батон з пекарні. Щоб намазати, хрусткий, солоденький, смачний!
– А ще котика. Хочеш котика, Стас? Котик, котик, пухкенький животик. Ми б з тобою росли, і наші котики теж росли.
– А змія, змія хочеш? Щоб бігати, і він в небі, так?
– Дідусь би одужав. От би грошей знайти, а то мама каже, все дорого, на ліки майже вже немає, він осліпне.
– Моя мама весь час плаче. Як тато пішов з життя, плаче й плаче. Сказала, що працювати поки не може.
– Стас, а хочеш цукерок?
– Ага. Тільки б я Світлані половину відніс. Ми давно цукерок не їли, з Нового року.
Микола мовчки прислухався. Це як, давно не їли цукерок? Втім, хлопчаки одягнені так собі. І ця їхня розмова, занадто доросла, чи що.
Він переживає через Анжелку, хай їй…. Дріб’язкове, порівняно з ними. Так не повинно бути, щоб проблеми дорослих тягарем лягали на дитячі плечі. Щоб у них був і повітряний змій, і цукерки, і щоб дідусь незнайомого хлопчика на ім’я Стас одужав, і щоб мама другого перестала плакати. Де ви, добрі чарівники? Гей, ви тут так потрібні!
У цей момент до лавки підійшла худенька темноволоса жінка. Обійняла кучерявого хлопчика. Він притиснувся до неї. Мама, значить.
Миколі слід було йти далі. Може, поринути в жалість до себе. Може, згадати Анжелку.
Тільки раптом закрутився вихор спогадів. І відчайдушно, аж до того, що хотілося скластися навпіл, йому раптом захотілося до своєї мами. Вдихнути запах фіалкових парфумів і зрозуміти – не один, потрібен.
– Синочку мій рідний! Кожен день я починала зі слів: «А що я сьогодні зробила, щоб зробити світ кращим?» – згадалися Миколі її слова.
Тоді він не розумів їхнього значення. А зараз раптом зрозумів.
Встав, повернувся до молодої жінки.
– Можна вас… На п’ять хвилин?
Вони відійшли вбік. І він плутано пояснив, що приїхав у гості, начебто до своєї родини, а там… не склалося. А в машині у нього іграшки, їжа, багато пакетів зі смаколиками.
– Не подумайте, я не шахрай, нічого такого. Звичайна нещасна заплутана доросла людина. Як вас звати? – запитав він жінку.
– Варя.
– Ви, Варенька, тримайтеся. Гірко це, без рідних людей жити. Я все без мами мучуся, хоча сам уже десять разів мав би стати татом. Поки що своїх дітей немає, ось така штука.
Думав, що сім’я є, але якось не так вийшло. Ваш чоловік у кращому світі. Але синочок-то поруч. Вибачте, я їхню розмову підслухав. У другого хлопчика дід хворіє?
Варя мовчки кивнула.
– Не йдіть, будь ласка. Я зараз підгоню машину. Можна вас і дітей пригостити? Не думайте нічого поганого, я від щирого серця, візьміть, прошу! – видихнув Микола.
Жінка нерішуче кивнула. Було видно, що їй дуже хочеться повірити в щось хороше і добре, але коли навколо повно брехні, обману і злоби, це часом так складно…
Микола майже побіг до машини. Під’їхав. Думав, що вони пішли. Але вона, як і раніше, стояла на місці. І хлопчаки дивилися на нього з цікавістю.
А він уже діставав пакети, відчайдушно жестикулюючи, щось говорив.
— Куди нести? — лише запитав він.
— Мамо, а це нам? А хто цей дядько? Він наш дядько? — шепотом запитав темноволосий хлопчик.
— Це… просто добрий дядько, Петре.
А потім Микола піднімав пакети в квартиру. І діти з захопленням дивилися на цукерки та торт, ковбасу, сир, курку-гриль, піцу, фрукти, іграшки та інше. Все те, що він привіз Анжелці та її синам. Незнайома до цього моменту Варя ледь не плакала.
– Послухайте. Я ось що. Я хочу допомогти. Вам і родині ось цього хлопчика, якого звати Стас. Він розповідав, що дідусеві там не вистачає на ліки. У мене є можливість, не відмовляйтеся. Не повинні діти ось так… по-дорослому. Варя, номер свій скажіть, — плутано вимовив Микола.
Молода жінка стояла розгублена, трохи почервонівши. Їй здавалося, що все це відбувається не з нею. Ця кухня, заставлена пакетами з їжею, веселий Петро з другом, які щось захоплено наминали.
Не можна довіряти. Навколо багато шахраїв і поганих людей. Так вона завжди повторювала собі. Хто він, цей Микола. Що йому треба? Стільки всього пишуть і по телевізору показують. Може, якийсь шахрай?
Варя раптом злякано поглянула на нього. Ні, вона помиляється. Їй здалося, що з блакитних очей Миколи ллється незбагненне світло. Чи може людина з такими очима бути поганою?
Вона автоматично продиктувала номер. Микола кивнув і пішов.
Сів у машину. І зробив переказ. Потім ще раз. Сумно посміхнувся.
— Ти здурів. Віддати стільки грошей незнайомим людям? — так би присвиснув його товариш Юрчик.
Але раптом у пам’яті знову з’явився образ мами. Її ласкава рука на його щоці. Колись, піднімаючись вгору по небесних сходах, він нарешті вигукне їй найголовніші слова: «Щастя – це ти, мамо».
Автомобіль повільно покотився вулицями.
А в тісній квартирі плакала молода жінка Варя. Дивилася на екран. І не могла повірити.
– Стас… Сходи до своїх. Поклич маму і Світланку. Біжи, малюк. Скажи, що у нас нарешті хороші новини! – промовила вона.
Того вечора, коли дві жінки сиділи, обійнявшись, Варя раптом запитала маму Стаса, Ірину.
– Іра, а ти віриш у дива?
– До сьогоднішнього дня не вірила. Точніше, я знала, що вони є. Але думала, що не для таких, як ми. Тепер і на ліки гроші будуть, і в санаторій відправимо, на все вистачить.
Розкажи, Варя, яким він був, цей Микола? І звідки він узявся? Чи бачили ви коли-небудь, щоб незнайомим людям просто так віддавали стільки грошей, — похитала вона головою.
– Його до нас прислали! — раптом пролунало збоку.
Жінки обернулися. Стас стояв у дверному отворі.
– Хто прислав, синку? Ти що таке говориш? — здивувалася Ірина.
– Дідусь… — відповів хлопчик.
– Дідусь? Наш? Та ти що, вони ж навіть не знайомі, не вигадуй, — відмахнулася Ірина.
– Ходімо. Покажу. Ходімо! — Стас тягнув матір і сусідку до себе в квартиру.
Там усередині на ліжку спав його дід. Тихенько пройшли повз.
– Не наш, інший, ось цей дідусь! Він святий. Наш дід сказав! – дитина вказала в куток.
Варя скрикнула. Ірина притиснула руку до губ.
Зі стіни уважно й лагідно дивився на них з ікони Микола Чудотворець…
– Ти вчора знову плакала, мамо. І казала, що нам ні на що не вистачає грошей. І роботи немає. І все погано. Тоді я пішов сюди. Попросив, щоб до нас прийшла допомога.
Нехай дідусь одужає. Нехай буде їжа. У нас і у Петра з тіткою Варею. Він нам допоміг, так, мамочко? Дід часто повторює, що це святий. Він допомагає дуже багатьом людям, — прошепотів Стас.
А Варя згадала, як Микола на прощання кинув:
— Ніби якась сила привела мене сюди. Знаєш, Варя, я взагалі не мав тут опинитися. Мій день був розпланований зовсім інакше. Але я радий, що все так вийшло.
Мама завжди вчила, що, якщо у тебе є їжа – поділися з тим, хто голодний. Якщо у тебе щось добре – треба цю радість передати іншому. Тоді баланс щастя буде збережено.
Вона вважала, що всі ми приходимо на землю для того, щоб нести світло, любов і добро. Обов’язково треба допомагати ближньому, завжди, протягом усього життя, інакше не можна.
Я після її відходу багато чого зрозумів. Усі ми тут у школі, школі світобудови. Переходимо з класу в клас, будучи дорослими. Складаємо уроки. За своїми справами, і отримаємо потім. Ви ось запитали, чи не шкода мені грошей? На старих і дітей, ні, не шкода.
Якщо на них можна купити чиєсь здоров’я та посмішки, нітрохи не шкода! Думаю, мама зараз вперше радіє там, нагорі, за мене.
Дивний сьогодні день. Тільки от якби кожен простягнув руку тому, хто впав, стало б краще, як вважаєте? І котиків дітям візьміть, котики — це класно!
Перед сном, вперше за багато днів заспокоївшись, Варя взяла телефон. Довго думала. І написала:
– Приїжджайте! Якщо хочете. Ми всі будемо на вас чекати. Я і Петро. Стас і Світлана, Ірина та її батько. Приїжджайте… І дякуємо вам за те, що ви є. Ви подарували нам диво, Миколо!
