Михайло переїхав до своєї нової однокімнатної квартири. Що ж, це, звісно, не ті розкішні апартаменти, що раніше, але після розлучення кращого варіанту знайти не вдалося. А свого чотирилапого друга Барса, безпородну вівчарку, довелося забрати з собою. Дружині він був не потрібен.
У них не склалося. Красива, самодостатня Ольга вирішила, що їй краще жити одній, а їхній шлюб був помилкою. І від Барса завжди хотіла позбутися, вони не любили одне одного, а коли одружилися три роки тому, він був ще цуценям, відданим і ласкавим.
І ось тепер вони вдвох переїхали в цей будинок на сьомий поверх. І все б добре, але Михайлу скоро до лікарні. Нічого страшного, просто серце треба підлікувати, воно дало збій на нервовому ґрунті.
Весь цей розлучний процес із поділом майна дався йому нелегко. А серце завжди було його слабким місцем.
Тепер потрібно починати нове життя у свої не повні сорок років. У незнайомому районі на околиці міста, у маленькій квартирі, та ще й ліфт, як на зло, не працює вже третій день. Але гуляти з Барсом треба, від цього нікуди не дінешся.
Вони спустилися вниз, Барс, як завжди, випередив його і стрімголов вилетів із під’їзду. Тут пролунав обурений крик, і коли Михайло вийшов на вулицю, побачив жінку, яка збирала яблука з землі.
— Це ваш пес?! — закричала вона. — Таких треба на повідку водити! Він мене мало не збив з ніг, я аж пакет упустила.
Михайло з вибаченнями допоміг зібрати яблука. Жінка незадоволено глянула на нього і, не сказавши більше ні слова, зникла в під’їзді.
Чоловік сів на лавочку і засумував. Що робити з Барсом, він не знав. Колишня дружина категорично відмовилася доглянути за ним на час його госпіталізації, тому він відтягував це, хоча лікар наполягав: поки є місце, лягайте, Михайле Івановичу.
І що ж робити? Не можна ж викликати маму з Ужгорода. Після прогулянки вони знову увійшли в під’їзд, і він тихо, зупиняючись на кожному поверсі, почав підніматися до себе, постійно кричачи на Барса, щоб той не біг, як оскаженілий, а слухняно йшов поруч. Це виходило погано.
І тут знову зустріч з тією самою жінкою. Вона вийшла з квартири поверхом нижче і обігнала його, бадьоро піднімаючись сходами. Напевно, заходила до когось у гості.
– Чого це ви повзете? Молодий такий, а за собакою не встигаєте. Спортом треба займатися.
– Вас забув спитати, – відповів Михайло, задихаючись, і почув у відповідь: «розумник, теж мені».
Ну що за люди?! Чому обов’язково треба так безцеремонно поводитися? Він нарешті піднявся на свій поверх і побачив її, що заходила у двері навпроти. Ще й сусідка по сходовій клітці. Оце вже везіння!
Барс сидів біля дверей і виляв хвостом. Жінка обернулася, оглянула їх і сказала:
– Мене звати Ніна.
– Дуже радий, – відповів Михайло і увійшов з Барсом до квартири.
Він уже розвантажував сумку з собачим кормом, щоб нагодувати свого улюбленця, як у дверях пролунав дзвінок. Він нікого не чекав, тому відкрив неохоче, чи не страховики? Але у дверях стояла Ніна. Вона тримала миску з якимись кістками чи м’ясними обрізками.
– Ось, вашому псу принесла. Суп варила. Хороші кісточки, цукрові. Візьмете?
Михайло розгубився, а жінка вже протиснулася повз нього, а на запах м’яса примчав Барс. Миска одразу опинилася у нього під носом, і він із насолодою взявся до трапези.
– У мене теж був песик, але пішов минулого року. Скільки років вашому?
Так і розговорилися. Хоча великого бажання спілкуватися з нахабною сусідкою у Михайла не було. Але тут його раптом осяяло:
– Послухайте, Ніно. Мені треба буде відлучитися на п’ять днів. Не приглянете за Барсом? Я вже шукав, куди його віддати, але поки не знайшов. А я вам заплачу.
– Не треба, заради Бога. Я й так пригляну. У відрядження їдете? З такою роботою не варто тримати собак. А дружина де ж?
Вона говорила без зупинки, і Михайло не міг дочекатися, коли вона нарешті піде. Але найголовніше, що він влаштував Барса.
Через три дні питання було вирішено, він зібрався до лікарні, а Ніна прийшла вранці, заявивши, що ключі від квартири їй не потрібні, бо вона не звикла нишпорити по чужих кутках.
— У мене житиме. А ти чого такий блідий, сусіде? Синці під очима. Яке тобі відрядження? Чи до лікарні зібрався?
— Так, до лікарні. Потрібно підлікуватися.
Вона клацнула язиком, забрала Барса, мішок з кормом і пішла. Михайло з полегшенням зітхнув, а в голові промайнули дві думки: «Немає лиха без добра, і світ не без добрих людей».
Слава Богу, з його серцем все виявилося не так уже й погано. Невелика аритмія, звідси слабкість, задишка. Все на нервовому ґрунті. Обстежили, призначили лікування, до кінця тижня обіцяли виписати. Михайло трохи заспокоївся, як раптом почув гучний голос у коридорі:
– Де сьома палата?
І тут у дверях з’явилася Ніна. Побачивши його, підійшла і радісно сказала:
– Ледве знайшла! Ні прізвища не знаю, ні в яку лікарню потрапив. Довелося через ЖЕК дізнатися. Ось, принесла тобі.
І вона почала вивантажувати на тумбочку термос, пластиковий контейнер, морс, фрукти.
– Давай поїж, а то вони тебе тут голодом заморять. Твій пес у порядку, не хвилюйся. Живий і здоровий.
Михайло ошелешився від її напору, а вона вже простягала йому чашку з ароматним бульйоном.
– Курячий, зранку зварила. Пий, давай.
У лікарні годували справді так собі, що вже там. Тому відмовитися від домашнього він не мав сил.
– А ось котлетки з пюре. Їж.
Михайло, як маленький хлопчик, слухняно пообідав, щиро подякував. Ніна швидко все прибрала, протерла тумбочку вологою серветкою, побажала одужання і вилетіла як вихор.
– Яка турботлива, – сказав літній сусід по палаті. – Знайома? Хороша жінка, відразу видно. З такою не пропадеш.
– Так, – філософськи зауважив Михайло і подумав, що й справді не пропадеш.
Ніна з’явилася в день виписки, привезла його додому на таксі і радісно повідомила, що ліфт уже працює.
– Іди, сусіде, приведи себе до ладу і до мене на обід. Я приготувала до твого повернення.
Але за дверима вже радісно гавкав Барс, відчувши присутність господаря, і Михайло з нетерпінням чекав, коли вона відчинить двері. Вони обійнялися, пес лизнув його своїм теплим, шорстким язиком. І на серці стало легше.
Ніна нагодувала його борщем, запеченою в духовці куркою і відправила його до себе.
– Я вигуляю Барса і приведу. А ти поки що відпочинь.
Увечері вона знову з’явилася на порозі з пиріжками власного приготування. Михайлу чомусь стало радісно, чи то від її турботи, чи то від її присутності. Вони сиділи на кухні й розмовляли, як старі друзі.
Виявилося, що чоловік Ніни давно пішов з життя. Дітей у них не було, і вона залишилася сама. Друзі є, звичайно, але вони сім’ю не замінять. А порядного чоловіка їй більше не знайти.
– Не красуня, сам бачиш. Та й характер бурхливий. А всім треба ніжних та ласкавих. Я ж бібліотекар, багато читаю, люблю співати. Ось послухай.
І вона раптом заспівала. Михайло чекав на все, що завгодно, але тільки не на це. Гарний грудний голос, з переливами, звучав так ніжно, так оксамитово, що він зачаровано слухав.
Обличчя Ніни вкрилося легким рум’янцем і набуло якоїсь одухотвореності. Пружне пасмо волосся завитком лежала вздовж щоки, а очі, темні, як асфальт під час дощу, зволожилися.
«Та вона ж красуня», — всупереч Ніні подумав Михайло і замилувався, слухаючи її чергову пісню.
— Ну все, концерт закінчився, — нарешті сказала вона і підвелася. — Піду я. У мене там кран тече, таз підставила, щоб не затопило, а сантехніка цього не дочекаєшся. Можуть прийти, тільки коли я на роботі.
Вона пішла, а Михайло понишпорив у своїх ще нерозпакованих коробках, знайшов набір інструментів, який купив собі на день народження, і сміливо підійшов до сусідських дверей.
Ніна відчинила, здивовано подивилася на нього, а він сказав:
— Я не сантехнік, Ніно, але кран зможу полагодити, якщо ти не заперечуєш.
Вона не заперечувала і вже п’ятий рік не заперечує, що він, її коханий чоловік, піклується про неї, а вона кохає його так, як і не мріяла.
Вона стежить за його здоров’ям, годує по-людськи, а їхні зіркові ночі, що приносять радість і щастя обом, змінюються раннім ранком, коли Ніна біжить вигулювати Барса, а на столі Михайла вже чекає гарячий сніданок, приготований чарівними руками його коханої жінки.
