Рита закохалася ще в дитинстві. Це було зовсім дитяче ніжне закохання, коли друг старшого брата здається майже легендарним героєм казки чи фантастичного фільму.
Славко якраз підходив під цей романтичний образ, коли став часто приходити до свого товариша Борьки додому. Він і не помічав захоплених поглядів одинадцятирічної веснянкуватої та блакитноокої Рити, яка стежила за їхньою грою в шашки чи шахи.
А як вона раділа, коли й їй випадала партія в шашки зі Славком! Тут вона вже могла відкрито дивитися на нього в очікуванні ходу, а не ховати очі від страху бути викритою у симпатії.
Спеціально для цього вона й умовила брата навчити її добре грати в шашки. І коли одного разу дівчинка обігравала Славка, а в кінці гри раптом поступилася, піддалася, зробивши безглуздий хід, він раптом сказав, побачивши її нарочито здивовані очі:
– Ох, дурепа…
І розсміявся, а потім пішов.
Більше вони в шашки не грали, і Рита ховалася від приятеля брата, лише підслуховуючи їхні розмови зі своєї кімнати.
А незабаром Борис і його друг пішли в армію. Рита писала листи і братові, і надсилала рідкісні святкові листівки Славку, особливо ретельно виводячи кожну букву, щоб було красиво.
Коли хлопці повернулися додому, відслуживши, Риті вже йшов чотирнадцятий рік, і вона ставала милою симпатичною дівчиною.
Її закоханість не минула. Вона захопилася тим, як Славко подорослішав. Він став ще красивішим і мужнішим, і Риту охопив смуток: хлопець, як і раніше, вважав її малечею, дівчинкою, і не приділяв їй належної уваги.
А погулявши три місяці, Славко одружився зі своєю однокласницею. Створив сім’ю і брат Рити, поїхавши до сусіднього міста.
Сестричка переживала. Вона сумувала за братом, і їй не вистачало дзвінкого сміху та жартів Слави, до яких вона так звикла в дитинстві.
Мати дівчинки помітила смуток дочки і, дізнавшись причину, заспокоювала:
– Тобі ще так рано думати про хлопців! Потрібно вчитися, здобувати професію, щоб стати самостійною особистістю, здатною заробляти і самостійно влаштовувати своє життя. Покладайся тільки на себе, тоді і в шлюбі буде легше, – міркувала мама.
Мати Рити давно розлучилася, тож дівчинка навіть погано пам’ятала батька.
Рита закінчила школу й поїхала до сусіднього містечка, де стала студенткою медичного училища, так їй хотілося бути медсестрою.
За студентські роки вона не була обділена увагою хлопців, любила ходити на танці, брала участь у художній самодіяльності, але закохатися не змогла ні в одного зі своїх шанувальників.
Вона завжди мимоволі порівнювала хлопців із мужнім і веселим Славком, який так і залишався для неї еталоном справжнього чоловіка…
Але коли Рита повернулася до рідного міста і почала працювати в місцевій лікарні, потрапила в робочий колектив, їй було чому повчитися у колег, і спочатку вона навіть не ходила гуляти з подругами та на танці, повністю поринула в роботу.
Славко відійшов у минуле, вона згадувала про нього тепер рідко, лише як про свою дитячу прихильність. Крім того, події в родині дівчини затьмарили всі минулі печалі.
У Рити пішла з життя улюблена бабуся, і ось уже минув рік, як дівчина жила у дідуся, намагаючись підтримати його. Вона і готувала йому їжу, і лікувала, і стежила за його режимом, і господарювала в їхньому приватному будинку, наводячи чистоту, щоб сімдесятип’ятирічному Івану Єгоровичу не було так самотньо після втрати дружини.
Але коли дід трохи оговтався, то почав жаліти свою онуку:
– Що ти зі мною возишся, мила? – говорив він, вибачаючись, – я ж не вми…ю. А ти молода, саме час влаштовувати особисте життя. Погуляй, сходи в кіно з кимось.
Тобі двадцять років, а ти сидиш зі мною вдома, як старенька… Це не годиться.
Він буквально випроваджував Риту на танці, а сам починав наводити порядок у домі та готувати вечерю щодня до повернення онуки з роботи.
Іван Єгорович добре готував, і навіть вмів пекти пироги, чим раніше пишалася бабуся. Рита раділа одужанню діда, його оптимістичному настрою, тепер вона отримувала від нього більше ласки й уваги, ніж від матері, яка нещодавно вийшла вдруге заміж.
– Виходить, що тобі вже й додому не повернутися, — якось серйозно сказав дід за обідом, — дочка влаштувала своє особисте життя, тобі теж треба шукати свою долю.
Час летить. Мені й маленької кімнати вистачить. Якщо набриднемо твоїй родині, зробите для мене окремий вхід із кухонькою. Тож приводь нареченого, розписуйтеся й живіть. Дім – твій.
Рита обійняла дідуся й заспокоїла його, сказавши, що поки не збирається виходити заміж, і їм треба жити без жодних окремих входів.
Так вони й жили майже чотири роки. Рита була повністю занурена в роботу, чергувала ночами в лікарні, втомлювалася, але вдома на неї завжди чекав дідусь, найрідніша й найтурботливіша людина на світі.
Іноді до них у гості приїжджав брат із дружиною та синочком і допомагав дідусеві щось полагодити в будинку чи на подвір’ї.
Приходила й мама. У такі дні родина тепло згадувала минуле, переглядала старі альбоми з фотографіями, і всі бажали, щоб Рита теж влаштувала своє особисте життя.
Дізнатися про те, як поживає Славко, Рита не наважувалася навіть у брата, бо соромилася виказати свій дурний інтерес і щоб не хвилювати матір та дідуся.
Одного разу під час нічної зміни Рити до лікарні привезли молодого чоловіка після автомобільної аварії. Рита відразу ж впізнала Славка. У нього було струс мозку та перелом ребра і ноги.
Серце дівчини забилося. На обличчі у неї була медична маска, і Славко її не впізнав. А колеги потім розповіли Риті, що хлопець був у нетверезому стані і тому не впорався з керуванням на слизькій дорозі. Добре, що ніхто не постраждав, крім нього, а то була б кримінальна справа.
Рита лише наступного робочого дня підійшла до Славка, і він посміхнувся їй, впізнавши сестру свого приятеля. Він розповів, що розлучився з дружиною, яка його кинула і пішла до іншого, тому він і приклався до чарки вкотре, і навіть погано пам’ятає, як сів за кермо…
— Добре, що ніхто не постраждав, і ти відбувся переломами… — зітхнула Рита, — ми тебе вилікуємо, а ти не повинен сумувати. Все владнається… Ти ж чоловік.
Вона потиснула йому руку і пішла. У Славка боліла голова, але він трохи заспокоївся від її ніжного дотику і заснув.
Тепер Рита доглядала за ним. Вона ставила крапельниці та робила уколи, перев’язувала рани, приносила ліки. І щоразу її погляд пестив Славка, а добрі слова заспокоювали та підбадьорювали. З такою ж турботою дівчина ставилася й до решти хворих у палаті.
– Наш ангел скоро прийде, – говорили про Риту пацієнти й посміхалися.
Славко майже місяць пролежав у стаціонарі. За цей час він так звик до Рити, підкорився її ласкавому голосу, що з погляду розумів її настрій і навіть думки.
— Ти знову піклуєшся про мене. І як я зможу віддячити тобі? — шепотів він, коли вона приходила.
– Ти запросиш мене в ресторан. Я так давно там не була. З часів закінчення училища… І ми потанцюємо. Твоя нога витримає випробування. Не можна кульгати. Треба розігрівати м’язи, щоб потім займатися зарядкою, бігати і вільно ходити, — говорила Рита, і промениста посмішка не сходила з її обличчя.
Коли вони після виписки та одужання Славка пішли до ресторану, він одразу ж запитав її:
– Скажи, чому ти досі не вийшла заміж? Ти ж така… красива, розумна, турботлива. А фахівець – найвищого класу!
– Ну, я не просила мене лестити, – посміхнулася Рита, – до найвищого класу мені ще далеко, але я стараюся і люблю свою роботу. А щоб вийти заміж, треба кохати. Тепер я це точно знаю…
Він замовк. Його серце защеміло від тієї солодкої туги, зігрілося теплом, якого він уже давно не відчував. Чи то це була близькість цієї ніжної дівчини, чи то пристрасне бажання бути коханим по-справжньому, щиро і просто…
Вони танцювали в парі обережно, і Рита, не чекаючи закінчення повільної мелодії, повела його до столу.
– На сьогодні танців достатньо. Тобі ще важко, я знаю, — сказала вона, — і ми зарано святкуємо твоє одужання, я ще буду тебе лікувати, сподіваюся, ти не проти?
— Не проти, звичайно, але тобі доведеться їздити на інший кінець міста… Я даватиму тобі гроші на таксі, — поспішив відповісти Славко.
— Не кидай мене, будь ласка. Я так швидко одужую від твоєї посмішки, Рито…
Її очі наповнилися сльозами, і вона відвернулася, щоб приховати це. А потім вона запропонувала повертатися додому, ресторан був майже біля його дому.
Проводивши Славка, Рита переконалася, що з ним усе гаразд, навіть перевірила його пульс, і вони попрощалися біля його дверей.
— Треба було б навпаки, а тепер ти мене проводжаєш… Як медична працівниця, — посміхнувся Славко, цілуючи Риті руку.
– Встигнемо і навпаки, якщо ти хочеш… — прошепотіла вона і швидко пішла.
Поверталася додому Рита щасливою. Вона не могла приховати від дідуся свого настрою і вперше розповіла йому про Славка, про свою любов, про його розлучення, переживання та аварію.
Іван Єгорович слухав, не перебиваючи, іноді хитав головою, витирав сльозу, а потім, трохи помовчавши, сказав:
– Ну, якщо він оцінив тебе, що треба ще перевірити не поспішаючи, то я даю благословення, онучко. Бачу, що ти кохаєш.
Риті тільки цих слів і треба було. Вона обійняла дідуся і пішла спати. Адже тепер їй потрібно було більше сил: і на роботу, і встигати до Славка…
Славко швидко одужував завдяки чарівним рукам медсестри Рити. Вона робила йому масаж, робила уколи, забезпечувала його натуральними зігріваючими мазями і навіть приносила на вечерю холодець.
За місяць лікування вдома він одужав практично остаточно і вийшов на роботу. А там його не впізнали: колишнє пригнічення змінилося спокійним і впевненим настроєм, навіть почала проявлятися колишня веселість, ніби розлучення й не було…
— Швидко ти оговтався, — дивувалися товариші, — і добре. Так тримати. Жінки вони, ненадійні. А ти молодець…
– Не всі вже такі погані, – посміхався Славко, – є й надійні, й добрі, й розумні, які бажають створити сім’ю.
– Що? – посміхалися колеги .– Вже? Знову? Нове кохання? Та коли ж встиг?
– Поки в..рав. Але це в минулому, — говорив Славко, — і любов не нова, а стара, і найперша, ось тільки не відразу я її розгледів. Ось так-то…
Через пару місяців Рита вже була одружена зі Славком. Після скромного весілля вони стали жити разом із дідом, чому Іван Єгорович був радий. Все-таки улюблена онука під наглядом, а зять виявився нормальним чоловіком: допомагає по господарству, трудяга, балакучий і веселий, а головне – кохає Риточку.
