Маринка їхала щаслива, в трамваї номер вісім.
Тепер вона завжди буде бачити тата, ура!
Мама сказала, що тато переїхав до їхнього міста, в бабусину квартиру, Маринка це почула випадково. Бабусі не стало давно, квартира стояла порожня.
Маринка погано пам’ятає бабусю, вона бачила її від сили разів п’ять, бабуся не любила Маринку, діти це відчувають.
Маринка пише татові листи, докладно розповідаючи, як у них з мамою справи, чим вони займаються.
Тато з ними не живе, вони з мамою розлучилися, коли Маринці було вісім, зараз їй чотирнадцять.
Маринка не бачила тата довгих шість років.
Вона надсилала йому свої фотографії, відправляла, де вона з мамою, де одна, де з тіткою Галею, маминою сестрою, і її донькою Тетяною, двоюрідною сестрою Марини.
Маринка писала про те, що на річці скресла крига, а в парку повно старого опалого листя.
Ще вона писала про повзика, який жив у старій лазні в їхньому дачному саду, Маринка любила туди їздити, адже там все нагадувало про той час, коли тато був поруч. Правда, він багато працював, не міг проводити з Мариною весь час, але цього вистачало.
Вони любили спостерігати за повзиком, а ще тато набирав повну бочку води, вона за день нагрівалася, і він купав там Маринку.
Мама хотіла викинути цю стару і іржаву бочку, адже їм привезли величезне колесо від трактора і вкопали, тепер там можна купатися всім, Маринці, мамі і… татові.
Але Маринка не дає викидати стару, проржавілу бочку, вона все чекає тата, дівчинці здається, що ця бочка якось пов’язує її з татом, поки вона стоїть у них у дворі, у дівчинки є надія, що тато повернеться.
Маринка писала про спекотне літо, про те, як вона їздила в табір, як тренери, поклавши їх спати, бенкетували у своєму будиночку, а вони з друзями тікали на річку і там купалися в теплій нічній воді.
Маринка писала про свої успіхи, про те, що її хвалить вчителька, Тамара Максимівна, про те, що Люда сказала, що вони найкращі подруги…
А ще про Вітю Кучеренко, який проводжав її додому після кіно, куди вони ходили всім класом, і біля під’їзду поцілував її в щоку, Маринка потім довго не могла заснути.
Навіть мамі про це Маринка не сказала, а татові написала.
Тато не відповів, жодного разу.
Він дуже зайнятий, Маринка це знає, а ще вона точно знає, що тато читає її листи, у них такий особливий зв’язок, як у тата з донькою.
Листи вона писала на адресу бабусі, така була домовленість, Маринка точно пам’ятає, вона тоді сильно захворіла, тато приїхав, і Марина запитала про листи, він сказав, щоб вона писала на адресу бабусі…
Ось Марина і пише, бабусі немає, а вона пише. Мабуть, якось тато їх забирає.
В кінці кожного листа Маринка малює сердечко і підписується не інакше як, твоя улюблена дочка Марина.
Тато надсилав рідкісні подарунки, Маринка досі їх зберігає, ляльку, зайця, м’ячик і ведмедика. Вона ніколи не розлучиться з цими речами, це їй надіслав тато.
Вчора вона почула розмову мами з тіткою Галею, мама сказала, що тато Марини повернувся в місто і буде жити в квартирі бабусі.
Маринка не спала всю ніч, вона знала адресу бабусі, дівчинка відпросилася з останніх двох уроків, збрехавши своїй улюбленій Тамарі Максимівні, що у неї розболілася голова і її відпустили додому, Маринка була вся червона і її трясло від того, що вона задумала.
А задумала вона приїхати до тата, ось він здивується.
Купивши маленький тортик з зекономлених грошей, Маринка влетіла в трамвай, а зараз вона їде щаслива.
Ось потрібна зупинка, Маринка швидко знайшла бабусин, тепер татів будинок, сьомий під’їзд, восьмий поверх…
Дівчинка злетіла вгору стрілою, ось двері, тато ще не встиг їх поміняти, дівчинка завагалася, набрала повні груди повітря і натиснула на кнопку дзвінка.
-Коля, я відкрию, – пролунав жіночий голос. -Вам кого?
На порозі стояла жінка, маленька блондинка з хімією на короткому волоссі, з великими синіми очима і маленьким, нафарбованим яскраво-червоною помадою ротом.
Вона зробила губи букою О і дивилася з подивом на Маринку з тортиком. Зростом вони були однакові, чи то Маринка занадто висока, чи то блондинка маленька.
-Я до та… до Миколи Федоровича…
-Коля, тут до тебе, – блондинка підняла вгору ниточки – брови, – якась юна панянка… з тортиком.
-Яка панянка, з яким тортом, -тато вийшов з однією поголеною щокою і рушником на плечі, Маринка пам’ятає це, він завжди так робив, в ті рідкісні дні, коли ночував вдома.
Дівчинка стояла, відкривши очі, і дивилася на тата в заціпенінні, як же їй хотілося стрибнути на шию татові і кричати, кричати від захвату.
-Привіт, тату, – тихо прошепотіла дівчинка.
-Марина…
-Тато? – запитала блондинка, і її брови знову злетіли до самого верху чола, – тато?
-Я тобі все поясню, люба…
-Тобі доведеться дуже постаратися, – сказала блондинка і пішла вглиб квартири.
-Тату, – шепоче Марина, – тату, я така рада, я так сумувала за тобою…
Тато мовчить, він ніби не радий? Або так здається?
-Проходь, – тато незручно обіймає свою вже таку дорослу дочку, – як ти виросла, Марино.
Марина проходить у квартиру, вони йдуть на кухню, вона ставить тортик на стіл і дивиться, не відриваючись від тата, як він ставить чайник, як сідає за стіл.
-Тату, – каже Марина, – тату, я така рада… Я так сумувала, добре хоч листи виручали, тату… А тепер не треба писати, тепер я сама буду тобі все розповідати.
Вони п’ють чай, тато дивиться на Марину і тихо посміхається.
– Гаразд, тату, я побіжу, а то мама сваритиме.
Марина встала, несміливо притиснулася до тата і, попрощавшись, побігла.
Вона прийшла через тиждень, потім ще, і ще.
Тато завжди ніяковів, ну звичайно, вона така доросла. Маринка весело базікала, сидячи на кухні у тата і його другої дружини, Нонни.
Цього разу їй відкрив тато, він якось винувато дивився на Маринку.
-Тату, а підемо погуляємо в парку – запропонувала вона, пам’ятаєш, як раніше?
Тато зрадів, схопив куртку і почав її натягувати, не потрапляючи в рукави.
-Куди зібрався, – вийшла з кімнати Нонна.
-Ми прогуляємося з Мариночкою…
-Тобто ти їй не сказав?
-Нонна, я…
-Добре, – Нонна прослизнула між татом і встала перед обличчям Марини.
– Припини сюди тягатися, зрозуміла?
-Нонна!
-Він тобі не тато, ясно? Запитай у своєї мами, де твій тато, більше, щоб ноги твої тут не було, знайшлася…донечко.
-Нонна, що ти таке…
Нонна, висловивши все, розвернулася і пішла, Маринка ошелешено дивиться на тата.
-Марина я… Марина…
-Тату… це правда? Це ж неправда, тату… Ти ж мій тато… Мій рідний і улюблений тато… Тату…
Тато стояв, опустивши голову і мовчав.
Марина повільно позадкувала, а потім побігла вниз, стримуючи ридання.
Вона залетіла додому, коли мама і тітка Галя пили чай.
-О, вихор з бурею, Маринка з…- почала жартома мама.
-Хто мій батько? Де він? Чому Микола Федорович не мій тато? Хто я? У чому справа взагалі?
-Марина, заспокойся.
– Заспокоїться, заспокоїться? – Марина заплакала і втекла в кімнату.
Мама тихо присіла до неї на ліжко, погладила по голові.
– Вибач, донечко.
– Іди…
– Вислухай… прошу.
– Я сказала іди.
А потім піднявши від подушки заплакане обличчя, викрикнула в обличчя матері.
– А може ти мені теж не мати, може я взагалі дитина з дитбудинку, підкидьок?
-Марина, ну що ти таке говориш?
-Що? Що я говорю? Може ти мене нагуляла сама не знаєш від кого?
Мати сильно вд..а її по щоці.
-Як ти смієш…
Потім вони сиділи разом на ліжку, обійнявшись і плакали до втрати голосу.
Мама розповіла Марині, що рідний батько Марини кинув її при надії, поїхав на заробітки і не повернувся, написав звідти листа, що не приїде, щоб вона не чекала.
Микола, він з дитинства був закоханий в маму Марини, але вона зустрічалася з тим.
Коли Микола Федорович дізнався про те, в якому становищі опинилася майбутня мама Марини, він прийшов до неї і запросив заміж, та відмовила.
Микола Федорович, а тоді просто Микола, ходив і ходив, забирав з пологового будинку Маринку, постійно до них приходив, у всьому допомагав.
-Коля, не ходи, знайди собі дівчину, ну я прошу тебе, – говорила мама, а він все ходив.
Мама і виганяла його, і не пускала, але тут виступила Маринка, вона кричала до посиніння, якщо не бачила “тата”, так вони і жили, мама, яка поставила на собі хрест і не вірила нікому, Маринка і її “тато”.
Мама Миколи Федоровича була проти цієї незрозумілої дружби, вона в усьому звинувачувала маму Маринки.
Просила маму Маринки і погрожувала їй, думала, що це вона тримає її сина. Жодних пояснень, що син її сам, з власної волі ходить, жінка не розуміла.
А потім пригрозила, що натисне на кого слід, і Маринку заберуть до дитячого будинку, знайдуть за що. Мама дуже злякалася і просто на колінах просила Колю зникнути з їхнього життя.
Так тато пішов від мами і Марини, а Маринка захворіла, дуже сильно, тоді тато, незважаючи на заборони, прийшов, ось того дня вони і домовилися про листи. Тато поїхав далеко, три роки тому одружився.
Коли його мама захворіла, вона попросила маму Марини прийти, просила вибачення, говорила, що дуже винна перед нею і сином.
-Тепер нічого не поробиш, – сказала мама Марини, – мені нема за що на вас злитися, ви боролися за сина, кожна мати хоче хорошої долі своїй дитині. Вже нічого не повернути.
-Хто знає, – сказала мама Миколи Федоровича, – хто знає… Не ми ведемо долю, а вона нас…
Ось таку історію розповіла мама Маринці.
-Мамо, а іграшки?
– Це я тобі купувала, коли ти сильно сумувала або хворіла, і ти дивним чином одужувала, як тільки дізнавалася, що це подарунки від тата.
-Мамо… я так чекала його, я так люблю тата…
-Пробач мене, донечко…
*****
Марина попрощалася з дівчатами і пішла в бік дому, її думки були зайняті майбутньою контрольною.
-Маринка, донечко…
Дівчинка обернулася, там стояв тато. Вона мовчки дивилася на його таке рідне обличчя, на те, як він невпевнено наближається до неї.
-Марино, пробач мене…
Дівчинка несміливо зробила крок убік, потім ще й ще…
-Татку, – вона притиснулася до грудей найкращого у світі тата, – татку.
Тепер вони часто бачаться.
-Так, ну скажи мені, донько, що там за Вітя?
-Який Вітя, татку?
-Який поцілував тебе біля під’їзду.
-Ти… ти звідки це знаєш?
-Прочитав у твоєму листі.
-Але…
-Сусідка, бабуся Зоя, після того як нашої бабусі не стало… вона отримувала всі листи і мені віддала, ти пробач мене, донечко.
-Та годі, тату.
Одного разу вони зустріли маму, вона зніяковіла, а Марина запросила тата на чай. Він став бувати все частіше, потім зізнався, що Нонна поїхала від нього, він живе один.
Дітей у тата так і не було, крім Марини.
А якось Марина прийшла додому і застала вдома тата і маму, хвилюючись і заїкаючись, вони сказали, що вирішили одружитися.
Марина сіла і заплакала, від щастя, що переповнювало її, від радості від усього-усього.
Спеціально для сайту Stories
