Такого галасу в родині Пархоменків не було чути з самого будівництва будинку. А збудований добротний дерев’яний будинок ще батьком Єгора Миколайовича, відомого в селі механізатора, господарського і характерного чоловіка, як називали односельці.
– Ти куди дивилася? Ти де була, коли Нінка хвостом по районах крутила?
– По яких районах, тату? У райцентр їздила…
– Мовчи! Ще голос подаєш… ! – Єгор тупнув ногою, і навіть дружина Клавдія здригнулася.
– Вгамуйся, Єгор, чого вже тепер…
– Ага, тепер чого… Все, ти, – трясучи вказівним пальцем перед самим носом дружини, продовжував Єгор кричати на весь будинок: – твоя робота, не доглянула дівку… сором який на мою сиву голову. – Єгор, нарешті, видихнувся, як злива після бурі, і, грюкнувши стільцем, сів, поклавши руки на стіл.
– Кольки немає, старший брат не дозволив би на Нінку полізти, заступився б…
Клавдія, почувши про старшого сина, завила, відвернувшись і сховавшись у рушнику, що висів на цвяшку.
Старший син Микола пішов з життя ще десять років тому, і у Пархоменків залишилася тільки молодша Нінка, на яку Єгор покладав надії… а які надії, він і сам достеменно не знав.
– Як ти кажеш, його прізвище? – переставши плакати, запитала Клавдія.
Ніна, тихо схлипуючи, пробурмотіла:
– Лаврисевич… Володя.
– Тьху ти, і прізвище з першого разу не вимовити, – буркнув Єгор. – Ну і де його тепер шукати?
– Вони поїхали. Кажуть, поїхали в місто, – сказала дочка.
– А він знав?
– Я сказала.
– І що? – грізно піднявши брови, запитав батько.
– Не повірив.
– Догралася… що тобі не вірять… розпусниця…
– Та не муч її, – заступилася Клавдія, – дівчині ж народжувати доведеться, чого ти їй нерви псуєш…
Єгор підвівся, зняв з вішака старенький пом’ятий піджачок і махнувши худорлявою рукою, сказав:
– Робіть що хочете, сором один з вами… нагуляла на стороні…
*****
Клавдія з Ніною їздили потім до райцентру, але про Лаврисевичів нічого нового не дізналися. Як сказав Єгор: «втік ваш Лаврисевич».
Ніна притихла і майже не виходила з дому, щоб цікаві погляди односельців не стосувалися її. Клавдія теж мовчала, уникала розмов про дочку. Ну, а Єгор – так у нього взагалі нічого не дізнаєшся, одним поглядом міг зупинити. Нахмурить брови на худорлявому обличчі, погляне з такою суворістю, що співрозмовник відразу замовкне.
Незважаючи на його невисокий зріст і худорлявість, він відрізнявся і фізичною силою, і сильним характером. Дочку Нінку з того дня не чіпав, але і ласкавим словом не обдаровував. Образився.
Не такого майбутнього він хотів для дочки.
До народження онуки Єгор поставився байдуже.
Клавдія, пов’язавши святкову світлу хустку, сіла за стіл навпроти чоловіка.
– Єгор, ну так треба ж записати дитину народжену…
– Записуйте… я тут при чому? Сама нагуляла, сама нехай і записує.
– Так прізвище треба… по батькові… а цього, хай йому грець, і близько немає… та й не визнав же відразу, ще коли Ніна при надії була, а зараз і тим більше…
– Ну, кажи, чого треба? – з роздратуванням запитав Єгор.
– Ну, так на нас – на Пархоменків доведеться записати… та й по батькові треба… доведеться твоє по батькові взяти…
– Ганьба, – буркнув Єгор, – беріть, раз забула, що спочатку заміж виходять, а потім дітей народжують.
Дівчинка народилася міцною, здоровою і крикливою. Спочатку було так: не давала спати.
Нахилялася над донькою Ніна, Клавдія воркувала над онукою, заспокоюючи її… і тільки Єгор байдуже виходив з дому, знайшовши для цього причину.
– Єгор, доглянь за дитиною, а я до Марії збігаю за дріжджами.
– І чого я буду за нею дивитися? Я нічого в цьому не розумію.
– А то ти Нінку не няньчив… забув чи що? Вже три місяці… підійди хоч. Нінка в лікарню поїхала, побудь тут…
– Ну і ти там з Марією язиком не ляскай, а то не дочекаєшся тебе…
Клавдія, зрадівши, що Єгор залишається з онукою вдома, швидко почала одягатися.
– Я швиденько…
За вікном вже з’явилося перше осіннє листя, але було тепло, як це зазвичай буває на початку осені. Єгор, глянув у вікно і схвально хмикнув, радіючи погоді, яка, як на замовлення, для прибирання городу. Його думки про господарство перервав плач дівчинки.
Він увійшов до кімнати, схилився над ліжечком, яке дочка купила в райцентрі; навіть ім’я Анна, яким назвали онуку, не могло відігріти його серце. Анною звали покійну матір Єгора, яка любила і балувала Ніну до самих дорослих років.
Дівчинка супилася… потім втупилася в Єгора, розглядаючи його.
– Ну і чого тобі треба, нетяма? – тихо запитав він.
Дівчинка знову заплакала.
– Мокра, мабуть, – він перевірив. – Ні, суха… а чого треба?
Взявши брязкальце, струснув його, відволікаючи дитину. Але брязкальце не допомогло. Єгор подивився у вікно.
– І де її носить? – пробурмотів він. – Потім підійшов до ліжечка і обережно взяв дівчинку на руки. Вперше за три місяці після народження взяв онуку.
З дітьми, коли народилися, з Миколою і Ніною, возився і допомагав Клавдії. А тут, як розлютився на дочку, що, будучи незаміжньою, народила, так взагалі не торкався, як там вони з малятком справляються. «Не моя це справа» – так вважав.
І ось тримає онуку на руках, а сам не знає, як її заспокоїти. А вона, ця крихітка, раптом перестала плакати, лежить собі, роздивляється діда…
Єгор і сам притих, сів на диванчик, тримає дитину і, сам того не помічаючи, почав розчулюватися.
– Бач, притихла… добре у діда на руках… Рости, та не хворій… і не плач даремно.
Клавдія так і застала чоловіка з дитиною на руках. Хотіла взяти Анну з його рук, та він сам обережно поклав її в ліжечко.
І з того часу частіше став до онуки підходити. А найбільше Клавдію, та й Ніну, дивувало, що на руках у діда Анна не плакала. Відразу затихала.
*****
На крихітному п’ятачку біля магазину, де любили «обмінятися думкою» сільські пліткарі, почув Єгор одного разу, як Людка випалила: «Ну, так якщо не в шлюбі дитину народила, то значить, позашлюбна дитина… он як у Пархоменків… у них же, виходить, онука позашлюбна…»
Єгор відразу зметикував, про кого йдеться. Не став робити вигляд, що не чув, підійшов впритул до Людки, вона навіть відсахнулася, і тихо так сказав:
– Сама ти… бракована…
– А я чого? – злякалася Людмила грізного вигляду односельця. – Я нічого… це так, для прикладу, кажуть так…
– Пов’яжи хустку на свій ротик, – буркнув незадоволено Єгор і пішов геть.
Розмови в селі вщухли, ніхто вже не звертав уваги на Ніну, яка «в подолі принесла», а Єгор все більше прив’язувався до онуки.
У два рочки вона чіплялася за його руку, коли він сідав, і вилазила до нього на коліна. Але найбільше зворушувало Єгора її лепетання: «діду», – зверталася вона до нього, торкаючись ручками його зморшкуватого обличчя.
– Ось ти, непосида… нумо, швидко спати! – з посмішкою говорив Єгор.
Ніна на той час поїхала до райцентру, там з роботою простіше. А потім повернулася з нареченим. Василь був на п’ять років старший за Ніну, розлучений, але на той час ще бездітний.
– Ми вирішили розписатися, – порадувала вона батьків.
– Ну, то розписуйтеся, – стримано схвалив Єгор. Клавдія змахнула сльозу.
– Правильно, донечко, ми не гірші за інших.
Молоді оселилися в старому будиночку покійної матері Єгора Миколайовича, і поки облаштовувалися, Анна як і раніше жила у дідуся з бабусею.
Ніна забрала дочку. Але при кожному зручному випадку онука бувала у Пархоменків. Та й сама вона тягнулася до них. Василь, чоловік спокійний, але особливої любові до чужої дитини не відчував. І нарешті, дочекався первістка – народився син.
У перший клас Анна пішла від Пархоменків.
– Тату, дитині треба до школи, і у неї, як-не-як, є батьки, я її мати… тож забираю Анну.
– Куди ти її забираєш? Від вас до школи через все село топати. Хто водитиме дівчинку? Василь днями на роботі, ти з хлопцем возишся… ні, нехай у нас залишається поки, тут до школи – вмить добігти. – Єгор, поклавши лікоть на спинку стільця, немов опору знайшов, впевнено сказав:
– Нехай дитина тут живе… так і вам зручніше буде.
– І правда, донько, вам так легше буде, – погодилася Клавдія.
Ніна особливо й не наполягала, до того ж у будь-який час могла до батьків прийти, доньку побачити, та й Анна прибігти може будь-коли. Але найпереконливішим було те, що онучка Анна прив’язалася до діда з бабою. А найбільше до діда.
Він і гойдалку їй зробив. Особливу гойдалку, розфарбувавши різними фарбами. Навіть дітлахи з сусідньої вулиці приходили подивитися і погойдатися. І уроки він теж з нею робив. І ще до школи навчив читати і виводити перші літери.
– Діду, розкажи казку, – просила Анна.
– Ох, і знайшла оповідача, – бурчав Єгор. Але сідав поруч, обіймаючи онуку, немов хотів захистити від усіх вітрів і бід, і починав розповідати.
Ось так, поруч з ним, вона іноді засинала. А якщо не засинала, то говорив своє звичне без будь-якої злості:” Нумо, швидко спати”
Так і залишилася Анна в будинку Пархоменків.
Підростали її молодші брати – Сергій і Юрко, з якими вона гралася. І дід, так само з турботою ставився до онуків, але до Анни – якось особливо. Ніна навіть злилася, що виділяв старшу, яка народилася від Лаврисевича, який її покинув. Адже хлопчики народилися від законного чоловіка.
****
Коли Анна закінчила школу і вступила до медичного училища, в районі з’явився Лаврисевич. Тоді вже Володимир Павлович Лаврисевич, заступник начальника районного відділу внутрішніх справ.
Єгор Миколайович, постарілий, з сивим волоссям, в окулярах, ворушачи губами, читав у місцевій газеті про його призначення. Прізвище це він чув лише один раз, а тут знову з’явилося це прізвище.
– Слухай, Клаво, це не той, випадково, Лаврисевич, що від нашої Ніньки втік тоді?
Клава, за звичкою поправивши хустку, присіла навпроти, склавши «замком» натружені руки.
– Той самий, хай йому грець, – вчора Ніна сказала мені.
– Ага, тобі сказала, а я, як завжди, дізнаюся останнім.
– Не бурчи, Єгор, зайшла розмова, ось і сказала.
Так би й забули вони цю розмову, але дочка Ніна раптом занепокоїлася, почала метушитися, знову повернулася до розмови про Лаврисевича.
– Тату, ви поки Анні не кажіть, – попросила вона, – бачила я днями в райцентрі Володимира… важливий такий став, погладшав…
– Ну, добре, що мені його важливість, – обірвав Єгор, – говори вже.
– Він розлучений. І дітей немає. Ось так. Прожили з дружиною, а дітей немає, виходить, моя Анна – єдина спадкоємиця…
– Що-о-о? – Єгор, як і раніше, нахмурив брови. – Яка спадщина?
– Ну, так від батьків у місті квартира залишилася. Невелика… але житло все-таки, та ще й у місті. Та й у райцентрі у нього теж квартира тепер є…
– Ти чого хочеш? – занепокоївся Єгор.
– Тато, він сам покаявся, пошкодував, що Анну не визнав… пошкодував, що не повірив мені… готовий хоч зараз дочку визнати. Він бачив її… я показувала фотографію… каже, на нього схожа, дуже схожа…
Єгор встав, випростався, наскільки це можливо при його сутулій спині, і, склавши фігуру з трьох пальців, заявив:
– На мою матір Анну Тимофіївну Ганна схожа, а не на нього… пса…
– Ну, тату, тобі не догодиш, людина сама, розумієш…
– А де він був до цього часу? Посаду заробляв? А якби у нього зараз діти були, то про Анну б і не згадав?
– Ну, тату, як знаєш, – Ніна гордо випросталася і зібралася йти, – а Володимир Павлович сам особисто у вихідний приїде. Сюди, до вас приїде.
*****
Володимир, дійсно, приїхав до Пархоменків у неділю. Його, хоч і не нова, але цілком доглянута машина, під’їхала до воріт Пархоменків. Клавдія, вперше побачивши батька онуки Анни, злякалася в перші хвилини, почала запрошувати до столу.
Єгор Миколайович, не здригнувшись, як і раніше, тримався як вартовий на посту, готовий у будь-який момент вказати на двері.
– Вітаю, господарі! – Гучно привітався гість. Вручив квіти, цукерки і коробку з тортом. Клавдія винувато поглянула на свої пироги, до яких якось більше звикли.
Стримано кахикнувши, ніби готуючись до великої промови, Володимир сів за стіл. Анна, світловолоса, сіроока, струнка, в новій блакитній сукні, сіла навпроти.
– Таке ось життя, – почав гість, – в молодості багато помилок, буває, наробиш, поки зрозумієш, де твоя доля. – Він винувато подивився на Анну.
– Не ображайся, Анно, так вийшло, що я твій батько… і дуже-дуже радий цьому. Не у кожного, розумієш, є батьки, а я ось знайшовся… краще пізно, ніж ніколи.
– Це ти до чого? – запитав Єгор Миколайович. – Хочеш сказати, що з’явився і ощасливив дівчинку?
Лаврисевич спробував посміхнутися.
– Та що ви, це я так, як у житті буває. – Він знову подивився на Анну. – Ну, розкажи, Анно, як навчання? Чи подобається тобі майбутня професія?
– Дуже подобається. Ми з дідом все заздалегідь обговорили, – вона подивилася на Єгора.
– Ну, порадитися – це добре. У тебе ще один порадник тепер є, до мене можеш звертатися, – сказав гість.
Приблизно через годину, Володимир почав поглядати на годинник.
– Прошу вибачення, але у мене робота і у вихідний день. Тому буду коротким. Оскільки Анна – моя дочка, то справедливо буде, як і належить, записати на моє прізвище… ну і по батькові моє взяти, батько все-таки… будеш Лаврисевич Анна Володимирівна. Шкода, що мої батьки не дожили…
– Ну, а що, все правильно, – Клавдія штовхнула ліктем онуку.
– Ви як вважаєте? – Володимир звернувся до Єгора Миколайовича, відразу зрозумівши, що цього старого нічим не проникнеш.
Клавдія приготувалася, що Єгор знову буде противитися, висловить свою категоричну думку. Але Єгор, поглянув на онуку.
– А що, Анно, може це і справедливо буде. Ти подумай, сама вирішуй. А то ж, і справді, не у кожного батьки з’являються… через стільки років.
– Так, Анно, подумай, – зрадів Лаврисевич.
Анна встала, трохи хвилюючись, прибрала русяве пасмо.
– Дякую, Володимире Павловичу, за пропозицію. – Вона підійшла до Єгора Миколайовича, поклала долоню на його плече: – Пархоменко я. Пархоменко Анна Єгорівна. Так і буде.
Єгор від подиву випустив з рук виделку.
– Ти що, онучко, може він має рацію…
– Тихо, діду, тепер я вирішую, – жорстким голосом сказала Анна. – Прізвище міняти я не збираюся… ну, хіба що вийду заміж. А Єгорівною, як записано, так і залишуся. Ну, а якщо Володимир Павлович вважає мене дочкою, ну нехай так і буде, я не проти.
– Це ти її навчив! – З образою сказала Ніна, коли Лаврисевич поїхав. – Людина при посаді, не бідна, спадкоємців немає, а вона… Єгорівною вирішила залишитися…
Анна, вислухавши матір, вийшла на середину кімнати і, тупнувши ногою, твердо сказала:
– Ніхто мене не вчив, це я вирішила! І не збираюся по батькові на квартиру міняти.
***
– Це хто там по коридору ходить? Морозенко, ти ж після інфаркту… швидко, в палату! Лежати і одужувати!
– Анна Єгорівна, я на хвилиночку, – насилу вимовляючи слова, лепетав сивочолий Морозенко.
– В палату, я сказала! Давай, рідний, тобі ще жити треба, – змінивши гнів на ласкавий тон у голосі, сказала старша медсестра.
– Олена, де тебе носить? У тебе хворі, як по площі гуляють.
– Анна Єгорівна, я на хвилинку, – виправдовувалася молоденька медсестра Олена.
– Знаю твою хвилинку… мабуть, благовірний приїжджав…, – беззлобно бурчала старша.
Анні Єгорівні вже п’ятдесят три. Вона багато років працює в районній лікарні старшою медсестрою. І вже багато років минуло з того дня, як приїжджав батько з пропозицією прийняти його прізвище. Вона відмовила тоді. І анітрохи не шкодувала про це.
З батьком вона все одно спілкувалася. І навіть коли він знову одружився і у нього народився син.
І рік тому Володимир Павлович, доживши до похилого віку,поішов з життя у цій же лікарні на руках Анни. Вона і раніше підтримувала його здоров’я, як могла, змушуючи вчасно обстежуватися.
Дідуся Єгора Миколайовича не стало рівно тридцять років тому. Але Анна пам’ятає його досі, разом з чоловіком вони дали молодшому синові ім’я Єгор – на честь дідуся.
– Петрівна, чого засумувала? – Анна вловила невеселий погляд санітарки Галини Петрівни.
– Ой, Анна Єгорівна, та Свєтка моя накоїла… народжувати зібралася… вбила собі в голову, що пора вже… а не заміжня ж… от і вийде позашлюбна дитина.
Анна розсміялася.
– Знайшла про що сумувати! Подивися на мене: я позашлюбною онукою була, – так мене в селі хтось назвав. Тільки дід мій швидко розмови припинив. Ну, і подивися, в чому я постраждала? Та ні в чому. Так що нехай твоя Свєтка народжує, якщо їй хочеться. А всі ці «шлюбні-позашлюбні» – порожні розмови. – Вона завзято підморгнула санітарці і пішла коридором, по-господарськи оглядаючи довірені їй володіння.
І така ж худорлява і сіроока, як і її дід. Та це й не важливо, головне, що в її житті був такий дідусь, рідна душа.
Спеціально для сайту Stories
