Валентина і Сашко жили душа в душу майже 10 років, але того вечора відбулася низка знакових подій, які сильно змінили життя подружжя.
З того часу, як у Ольги Іванівни не стало чоловіка, минуло трохи більше року, і жінка відчула себе самотньою. Їй більше не хотілося жити одній у великому заміському будинку, і вона всіма силами хотіла привернути увагу сина і невістки.
– Сашко, любий, мені щось не дуже добре. Виклич мені швидку, — дзвонила Ольга Іванівна, — важко дихаючи і мало не гублячи слухавку.
– Зараз, мамо, 5 хвилин, двері самі зможеш відчинити? Я вже набираю телефон і їду до тебе! — кричав у слухавку схвильований Сашко.
Він вибіг із роботи, сів у машину, не попередивши начальство, і рвонув у передмістя, попутно набираючи телефон екстрених служб.
Сашко мчав із центру міста, де працював, у приміське селище, де жила мама: як на зло всі світлофори горіли червоним. Сашко тиснув педаль газу, наскільки це дозволяли міські дороги, часто проїжджаючи вже на жовті сигнали, що миготіли.
За містом чоловік остаточно підвищив швідкість на своєму старенькому форді .
– Ти дивися, — Петрівно, знову Іванівна дивує: до неї син уже втретє за цей тиждень мотається, а вона йому вистави влаштовує, — обговорювали сусідки Ольгу Іванівну та її сина, — зараз дивись, за 5 хвилин швидка приїде.
– Ти чого мелеш, Петрівно, — докоряла її співрозмовниця, — може людині справді погано, адже вже сьомий десяток.
– Було б погано, вона б потім після від’їзду швидкої та сина на город картоплю полоти не виходила, а то машини роз’їдуться, а Іванівна вже за 10 хвилин на городі — задоволена як травнева троянда, — сміялася над сусідкою Петрівна.
Сашко вбіг у будинок, мало не виламавши вхідних дверей, і, не знімаючи черевики, увійшов до спальні матері.
– Хіба я тебе черевики біля входу знімати не вчила? — уже досить бадьорим і суворим голосом промовила Іванівна, — розглядаючи своє обличчя у дзеркало.
– Ух ти…, фу…, мамо, ти знову мене налякала, — насилу перевів дихання Сашко, побачивши свою матусю, що як звичайно сиділа на ліжку і майстерно фарбуючи губи помадою.
– Я дивлюсь тобі краще стало? Ти коли дзвонила, у тебе зовсім інший голос був…
-Звичайно, поки тебе і цю … – мати кинула поглядом у вікно на швидку, що тільки-но приїхала з міста, – допомогу швидку дочекаєшся, задубієш, а це поки не входить в мої плани.
А як мені лікарів зустрічати? Ось вирішила поки чекаю, марафет навести.
До кімнати зайшли фельдшер швидкої допомоги із медсестрою.
– Ну, тиск трохи вищий за норму, а так все в нормі. У вашому віці, цілком нормальні показники, так що нема про що турбуватися: більше гуляйте, менше на городі час проводьте, – розвів руками фельдшер.
Лікар вийшов на ґанок будинку, де нервово чекав Сашко.
– Майте совість, вже втретє за тиждень нас сюди ганяєте, та в неї показники — в космос летіти можна, — звернувся фельдшер до Сашка і невдоволено зачинив двері машини.
Потім фельдшер прочинив кватирку і покликав Сашка до себе.
– Ви як син більше уваги матері приділяйте, може запропонуйте погостювати в себе, ось видно, що жінці самотньо, ось вона й ганяє нас туди-сюди, ви тільки не ображайтеся, це мій погляд з боку, — пояснив фельдшер.
– Все, поїхала швидка, сказали, що тобі потрібна увага, а за показниками фельдшер сказав, що все в нормі, — прозвітував Сашко мамі.
Іванівна вже сиділа на кухні та заварювала чай.
– Ходімо, я чайка заварила, посидиш хоч зі мною, вічно ти зі своєю роботою поспішаєш, — недобре подивилася Іванівна на сина.
– Мамо, як без роботи? На мене начальник уже косо дивиться, вже втретє за тиждень зриваюся з роботи, ось востаннє навіть не встиг його попередити, зараз приїду, піду догани від нього отримувати: так і до звільнення не довго, мамо, — пояснював син.
– Маринка до тебе давно заглядала? – Запитав Сашко про молодшу сестру, яка живе в сусідньому селі.
– А чого Маринка? У Маринки сам знаєш, господарство, та й Михайла ти знаєш, він мене не долюблює, та й я, чесно сказати, теж від нього не в захваті.
Михайло був чоловіком Маринки і справді бачив наскрізь Іванівну і важко переносив усі її хитрощі з її нібито високим тиском і поганим самопочуттям. Він так і казав: “Дограєтесь ви, мамо, зі своїми іграми у швидку допомогу. Ось по-справжньому притисне, а ніхто не приїде”
Михайлу вистачило одного такого виклику, після чого він геть заборонив Маринці потурати капризам матері і категорично відмовився возити її до сусіднього села, а у Маринки прав не було, на цьому приїзди Маринки до матері обмежувалися лише на свята.
– Ой, не бережете ви матір, — нарікала Іванівна, — адже я вже не молода, а мені чого тут у селі — швидка за годину приїжджає, один фельдшер на все село, а мені вже потрібні міські умови — щоб поліклініка через дорогу, щоб магазин поруч, і взагалі…, — махнула рукою Іванівна, витираючи сльози образи.
– Ну, мамо, хочеш поживи з нами: у нас трикімнатна, місця тобі вистачить, от і сходишь до поліклініки, пролікуєшся як слід. Мені, якщо чесно, так спокійніше буде, ніж сюди щоразу на всіх порах мчати! – Запропонував Сашко.
– Ось давно б так: насилу зрозумів, синку, — усміхнулася Іванівна і налила синові чергову чашку чаю.
Найближчими вихідними Сашко зайнявся переїздом мами до своєї квартири.
– Мамо, ти стільки речей приготувала із собою, може мені газель краще викликати? – здивовано дивився Сашко на приготовлені речі.
– Ти не міркуй, а пхай у машину, все вмістимо, — скомандувала синові Іванівна.
Іванівна у квартирі Сашка та Валі освоїлася досить швидко — їй виділили окрему кімнату, яка раніше була спальнею подружжя, а Сашко з дружиною тепер спали окремо: Сашко на дивані у вітальні, а Валентина у дитячій кімнаті з дітьми.
– Сашко, організуй мені в спальні телевізор замість цього страшного дзеркала!
Не люблю, знаєш, після сну бачити свою стару обвислу пику, — кричала Іванівна синові рано-вранці, коли той збирався на роботу.
– Мамо, давай увечері обговоримо, — я зараз на роботу запізнююся! — Сашко цмокнув маму в щічку і вже хотів швидко пробігти повз невдоволеної дружини.
– Сашко, ти в своєму розумі, це наша спальна кімната, а вона вже там перепланування влаштовує, може вона завтра скаже ще нашу шафу з речами викинути? — пошепки обурювалася Валентина на чоловіка.
– Давай, до вечора, люба: все вирішимо, – чоловік спробував поцілувати дружину в щоку, але та скривджено відвернулася.
Сашко вже рік, як мама переселилася до них із Валею у квартиру, — жив між двох вогнів: мама тягла ковдру на себе і намагалася встановити свої порядки в будинку, а Валентина на правах господині вдома їй шалено чинила опір.
– Ти чому мені каву з ранку не зварила?? Я вже рік у вас у квартирі живу, а ти досі не знаєш, що я вранці п’ю виключно каву! — владно нагадала свекруха невістці.
– А я чай вранці п’ю, Ольго Іванівно, але тільки щось ніхто вранці мені його в ліжко не приносить, — симетрично наїзду свекрухи відповіла Валентина.
Валя за цей рік вся вимоталася. Допомоги від свекрухи у домашніх справах жінка не відчула: вона також готувала, прала, прибирала у квартирі, а ще встигала ходити на роботу та перевіряти домашні завдання у своїх двох діток: старший син навчався у п’ятому класі, дочка пішла до третього.
А Ольга Іванівна після ранкового сніданку допивала свою каву, і йшла у своїх справах — вона вже сильно набридла всім лікарям у місцевій поліклініці, і тепер почала ходити місцевими салонами краси, парками та магазинами.
До речі, нападів гіпертонії у Іванівни більше не було, вона була весела та активна, і цілком задоволена своїм життям.
– Мені здається, чи ти не досолила рагу, Валентино. Ти вже не перший рік одружена, вже час навчитися солити страви правильно, — уїдливо помітила Іванівна за сімейною вечерею.
– Навіть і не знаю, — відповіла Валя, — Сашко не любить коли пересолено, але якщо вам так треба, можете посолити собі самі?
– Ось саме Сашко любить солоне, і прянощі він теж любить! – свекруха буквально вп’ялася очима в невістку, а потім перевела очі на сина; її обличчя миттєво змінило свій вислів із серйозно-роздратованого на умиротворено-жалібне, — правда ж Сашко?
Олександр навіть поперхнувся і закашлявся, настільки не знав, що відповідати на це каверзне запитання.
– А ще я помітила, що у передпокої у вас дуже багато зайвих речей, розібрати б треба. А то в гості хтось прийде, і повісити куртку не можна, — продовжувала свої претензії Іванівна, не чекаючи відповіді від сина.
– Мамо, мені здається, там лише сезонні речі, решта у нас у шафі, — уже почала закипати Валентина.
– А я знайшла куртку , вона літня, а надворі вже листопад. — Іванівна вибігла з обіднього столу, зірвала літню курточку з вішалки і демонстративно й переможно трясла нею перед Валею, — ото висить і місце займає!
– Можливо, я її просто не помітила? – Почала виправдовуватися Валя. – Приберу її у вихідні, якщо ви не проти, – видавила з себе Валя, дивлячись на Сашка.
Сашко сидів згорбившись, йому вже хотілося буквально провалитися на поверх нижче — в квартиру сусідів, аби не брати участь у конфлікті двох його улюблених жінок.
– А навіщо чекати на вихідні, Валю? Іди і прибери зараз же! – вже переходила на крик свекруха
Іванівна стояла посередині кухні, тримаючи в руках дитячу курточку.
Сашкові вже здалося, що від напруги в квартирі скоро вилетять шибки зі склопакетів.
Раптом із дитячої кімнати на кухню по печеньку прибіг старшенький син Павлик.
– Бабусю, ти заради цієї куртки сьогодні пів дня лазила у шафі? Ти навіщо її витягла, надворі вже давно сніг випав? — сміявся над бабусею п’ятикласник.
– Циц, знахідка для шпигуна, хто тебе просив влазити? — прошипіла бабуся напівпошепки на Павлика, а потім уже на весь голос, змінивши гнів на милість, промовила:”Ти Павлик, мабуть, втомився зі своїми уроками, і все переплутав, це твоя мама — не прибирає сезонних речей на місце!”.
Валя втомлено встала з-за столу, не доївши своєї вечері, і вважала за краще піти в дитячу.
– Так чи інакше, зараз не час для прибирання, Ольго Іванівно, — мені ще хлопчикам треба сорочки до школи попрасувати на завтра, бо у вихідні я не встигла.
– Ось і я про що говорю, погано ти до своїх жіночих обов’язків ставишся, — крикнула навздогін свекруха,Валі.
Сашко підвівся і почав розгублено прибирати зі столу столові прилади, зрозумівши, що дружина сьогодні за обідній стіл не повернеться і прибирати за домочадцями не буде.
– Сашко, пам’ятаєш, ми жили в однокімнатній квартирі на проспекті: я тоді все встигала і речі були прибрані. Досі зрозуміти не можу, куди я все розкладала? Але в мене все було обережно.
– Так, мамо, я пам’ятаю, — швидко відповів Сашко.
– А я тобі завжди казала, що Валька твоя — не пара тобі зовсім, — пошепки вже Ольга Іванівна почала обробляти сина.
– Мамо, може, вистачить уже, — відмовлявся від цих постійних розмов Олександр.
– Що вистачить?! Вона готувати не вміє, скрізь бардак, зала вся в іграшках, – уже голосно, щоб Валя теж чула, почала міркувати Ольга Іванівна.
– А ось пам’ятаєш Поліну, з якою ти дружив на п’ятому курсі? Вона тобі тоді так подобалася, і мені, до речі, також. Яке у вас тоді кохання було, та й три роки зустрічань безслідно не минають?
– Пам’ятаю, звісно, — відповів Сашко, — чого ти про неї згадала?
Олександр справді тоді сильно закохався у високу чорнооку з кучерявим волоссям Поліну. Але Поліна була хоч і ефектна дама, але вітряна, в результаті її переманив однокурсник Сашка, після чого вони більше не спілкувалися і не бачилися, хоча справа вже йшла до весілля.
– Бачила її нещодавно у салоні краси, — смакувала Іванівна. – Доглянута! Тоді була красуня, але дурна, а зараз і погарнішала і порозумнішала. Про тебе, до речі, питала: сказала мені по секрету, що дурою була, коли за Івана того вискочила, треба було виходити за тебе заміж!
– Мамо, може вистачить уже, до чого ти цю розмову завела: я Валю кохаю, у нас чудова сім’я…, — Сашко вже склав увесь посуд у посудомийку, протер стіл і вже збирався йти з кухні.
– Досить, вистачить…. Вона яка молодець — господиня свого салону краси, живе у своєму будинку — самотня, адже з чоловіком своїм недолугим вона розійшлася, — нахвалювала Поліну Іванівна.
Поліна справді розійшлася зі своїм Іваном. Дітей у них так і не було, натомість був спільний бізнес — точніше бізнес чоловіка, а при розлученні чоловікові залишився автосервіс, а їй салон краси. Та й будинок Іван теж благородно залишив колишній дружині, пішовши до молодшої коханки.
– Гаразд, мамо. Я втомився сьогодні. Доброї ночі, — відмахнувся від умовлянь мами Сашко і пішов до дитячої.
Валя мовчки сиділа поруч із сином і перевіряла його домашнє завдання.
– Не ображайся на маму: ну така вона, скрізь свої порядки встановлює, але ж її не залишиш одну, їй зараз близькі потрібні, он у неї як різко здоров’я налагодилося з міською медициною! – умовляв дружину Сашко.
– Я все розумію, Сашко. Мені просто дуже прикро: я готую, прибираю, працюю, з дітьми займаюся: і все одно я погана для твоєї мами.
– Давай спати, я пішов на диван, завтра рано вставати, – сказав Сашко – якщо хочеш, ти сьогодні можеш на дивані поспати, а я з дітьми?
Валентина поблажливо махнула рукою, мовляв, “переб’юся”, і відправила чоловіка спати до вітальні.
Наступного дня Валя повернулася з роботи трохи раніше, ніж звичайно. Вона відразу відчула солодкий терпкий запах жіночих парфумів і звернула увагу на жіночі червоні лаковані туфельки на високих підборах потворно розкидані на підлозі.
На кухні Ольга Іванівна щось посилено обговорювала із таємничою незнайомкою. Раптом жінки різко замовкли і насторожилися, побачивши Валентину в передпокої.
– А… Валюшо, вже прийшла з роботи? — з фізіономією злодія, якого застали зненацька, запитала Ольга Іванівна.
-Доброго вечора, Ольга Іванівно, ви мене давно так не називали, щось, мабуть, має статися? – відповіла Валя.
Валя зайшла на кухню, але незнайомка сиділа до неї спиною і вперто не хотіла повертатися до неї. Вона була у вечірній сукні , наче прийшла на романтичну вечерю.
Валя обійшла стіл, щоб подивитися на незнайомку і нарешті привітатися з гостею в її будинку і дізналася в цій стрункій жінці Поліну, ту саму Поліну про яку їй розповідав Сашко.
Валентина добре її запам’ятала, бо Сашко розповідав Валі про своє перше кохання, коли ті один раз ненароком зустрілися на касі магазину.
Поліна справді чудово виглядала: вона була одягнена з голочки, макіяж, манікюр та зачіска, все як належить для світської панночки, яка вийшла на полювання за чоловіком.
Валя так і завмерла, дивлячись на непрохану гостю.
– Ну, привіт, Валю. Адже так, здається, тебе звуть? А ти постаріла з моменту нашої тодішньої випадкової зустрічі: зовсім не стежиш за собою?
А я до Ольги Іванівни зайшла, вона часто в мій салон краси ходить. Хочеш і тобі безкоштовний абонемент оформлю? — дівчина буквально знущалася з Валентини, поблажливо розглядаючи захекану дружину Сашка з повними сумками продуктів у руках.
– А ти виглядаєш просто чудово! – сказала Валя. Бачу ніс та губки у пластичного хірурга зробила? Ну, це ми зараз виправимо! Повернемо так би мовити, у вихідний стан!
Сашко підходив до будинку в недоброму передчутті, а коли здалеку чоловік почув ще й жіночі крики, то одразу зрозумів, що кричать і з’ясовують стосунки його жінки.
З під’їзду буквально викотилася вся скуйовджена і обдерта Поліна, в одних шкарпетках ,підбігаючи до своєї червоної машини.
Просто перед Сашковим носом просвистів червоний лакований туфель з довгим зламаним каблуком який прилетів непроханій гості по її автомобілю.
За Поліною в домашніх капцях бігла розлючена дружина, а за нею розгублена Іванівна.
– Валю, ти чого твориш? — кричала Іванівна вслід невістки.
Поліна за чверть секунди залізла в машину та газонула з паркування багатоквартирного будинку.
– Гей, принцеса, туфельку свою забула, — другий туфель, якраз потрапив у заднє скло червоної мазди, що спішно від’їжджає від під’їзду.
– Ой, Сашко, твоя дружина просто ненормальна, – вимовляла Іванівна своєму синочку, – незручно так перед Поліною вийшло, – вона випадково до нас у гості зайшла…
– До нас? — трохи віддихавшись, обурилася Валя. — А чи не здається вам, мамо, що ви трохи у нас загостилися? І якщо дізнаюся, що ви ще раз навіть пошепки, згадаєте про цю Поліну, — Валя впритул підійшла до ошелешеної і переляканої свекрухи, — то я не подивлюся, що ви старша за мене за віком…
– Ти ненормальна, Валю, — Іванівна ніколи не бачила своєї невістки такою розлюченою і буквально не знала, що робити.
-А якщо дізнаюся, що ти, стара , наводиш мости між цим оселедцем і моїм чоловіком…, — Валя з розлюченістю показала кулак своїй свекрусі.
– А зараз, любий, наймає газель із вантажниками, природно за ваш рахунок, мамулю, і ви протягом півгодини, нагостившись у нас, усміхаючись, задоволена, сповнена сил і здоров’я, змотуєтесь у своє село! — промовила ультимативно Валентина.
Іванівна хотіла знову зіграти у напад тахікардії.
– Так, і ваш цирковий номер із тонометром уже порядком набрид, і я наполегливо раджу його не повторювати! — Валентина рішуче розвернулась і пішла додому.
– Синку ,скажи їй, що вона не права? — благала мати сина.
– Мамо, це ти не права! Вже Валя заплющувала очі на твої вибрики з приводу “хто господиня в домі”, то ти ще й вирішила розвести нашу сім’ю?
– Та нічого я не хотіла, Сашко, просто Поліна мені по доброті душевній подарувала абонемент на курс процедур, що омолоджують, і вже дуже просила організувати з тобою зустріч, — щебетала бабуся, — незручно як вийшло з Поліною.
– Ну так, було б зручніше побрати нас із Поліною, — тоді б у тебе взагалі безлімітний абонемент був, а Валя з дітьми — це так — пережив би, зате свій салон краси!
Сашко більше нічого не сказав матері, він витяг усі речі Іванівни до під’їзду та викликав газель із вантажниками.
– Ну ти подумай на рахунок Поліни, адже такий шанс раз у житті дається, — кричала слідом Саші Ольга Іванівна, що заходив у під’їзд.
