Іван сидів на стільці в коридорчику, склавши руки на колінах, обіймаючи улюблену м’яку іграшку, рожевого динозавра з жовтими лапками, якого йому привіз тато з відрядження.
Давно, ще коли не було Юлі, молодшої сестри Івана. Ще коли вони жили разом, і батьки любили його. Мама любила і тато, тато особливо. Він завжди, коли був час, займався і возився з Іваном. Грав з ним, любив… Мама теж любила, начебто, ну він так думав…
******
– Зоя, ти з глузду з’їхала! Як ти собі це уявляєш? Що ти… Ти взагалі розумієш, що ти у мене просиш? Зоя? Отямся.
– Не читай мені моралі, Надя, спробуй сама опинитися в моєму становищі!
– Що? У твоєму становищі? А ти не забула, що я залишилася одна з трьома! З трьома дітьми.
Нам їсти не було чого, я вилки з дому продала сусідці, набір, пам’ятаєш такий, мельхіоровий, ви нам на весілля дарували, пам’ятаєш? У червоній коробочці.
Це потім я влаштувалася в дитсадок і годувала своїх дітей залишками, які люди брали собакам, а я дітям, Зоя. Котлетки, недоїдені дітьми, обрізала і складала в баночку, і макарошки.
У мене, Зоя, три роти голодних вдома було, поки їх батько з молодою дружиною по курортах роз’їжджав.
І жодного разу не виникло бажання дитину в дитячий будинок здати, жодного навіть на час. А ти…
Зоя, моложава жінка, сиділа, опустивши плечі на стільці, біля столу своєї подруги і за сумісництвом директора дитячого будинку.
Надя, Надія Василівна, дійсно працювала в дитячому садку нянею, потім вихователем, а потім перейшла в дитячий будинок. І ось, вже десять років займає цю посаду.
Діти її люблять, незважаючи на строгість, і звуть баба Надя. Це вона сама так себе одного разу назвала, а діти що, їм тільки скажи.
Якось вона лаяла хлопчика, який грубо відповів молодій виховательці.
Казала, що вихователі для них і мами, і тата.
А на питання хлопчика, а хто вона, Надія Василівна, сказала, що бабуся. Так і пішло, баба Надя і все тут, за очі звичайно. А малюки могли і в очі так назвати…
І ось сидить вона, Надя, Надія Василівна, в двадцять сім років залишилася з трьома дітьми на руках, без підтримки, без усього. Стара бабуся не рахується, за тією самою догляд був потрібен…
Сидить вона, і не розуміє, як можна бути такою… злою? Жорстокою? А може у неї просто ну синдром якийсь, посттравматичний.
Жора, чоловік Зої, пішов від неї. Може вона і того, здуріла від переживань.
Вона взагалі, як Юльку народила, якась істерична стала, ось стільки років дружать, а стала дратувати Зоя всіх своїми закидами, вже друзі намагаються все рідше зустрічатися з ними.
А тут ще й Жора, негідник звичайно, але що поробиш, серцю не накажеш, хоча він і обіцяв з дітьми допомагати, та хто його знає, там як нова пані вирішить.
Звичайно, мало приємного, в сорок років залишитися з двома маленькими дітьми на руках. Але ж від голоду не пухне, все є, і заощадження є і батьки ще можуть допомогти. Чорт знає, що з жінкою коїться…
Так міркувала Надя, спостерігаючи за своєю згорбленою подругою, яка сиділа зі стиснутими в ниточку губами і абсолютно сухими очима, що дуже дивно для жінки, яка сумує і плаче цілими днями, як вона стверджувала.
-Надю? Ну що? Забереш хлопця назад.
У Наді до горла підступила грудка, обличчя почало червоніти, вона зрозуміла, що зараз просто накинеться на неї.
-Зоя, подумай гарненько. Ти ж дитині життя ламаєш. Ну що ти робиш, га? Ну хочеш, хочеш я тобі допомагати буду, гроші на утримання Івана буду давати, щомісяця, га, Зоє?
-Не кажи дурниць, Надю, – обличчя жінки прийняло втомлений вираз, – мені не потрібна ця дитина, у мене є своя, рідна. Він хотів сина тоді, ось і нехай…
-Ну віддай йому Зоє.
-Ага, зараз. Я цьому негіднику влаштую… Загалом, я хлопчика залишаю, як хочеш. Речі там у сумках. Документи ось, якщо від мене щось знадобиться, то подзвони, я приїду і підпишу.
-Стривай, ти що думаєш, що прямо ось так це робиться? Потрібна дитина, приїхали, вибрали найкращу, яка сподобалася, набридла, віддали назад?
-Мені плювати, як там у вас це робиться. Я сказала, хлопець мені не потрібен.
-Ти ж любила його… начебто, Зоє…
-Любила, – посміхнулася Зоя, – звичайно. У вас у всіх вже діти до школи ходили, а ми все намагалися завести дитину, все намагалися і намагалися.
Знаєш, як я хотіла потримати на руках свою рідненьку… Подихати її запахом.
Я мало з глузду не з’їхала, я, Надю, на повному серйозі планувала вкрасти десь дитину, ну або купити і поїхати далеко-далеко. А потім, як подумаю, що це буде чужа дитина, не моя, так ще гірше ставало.
Ось Жора і придумав взяти з дитбудинку, йому сина хотілося. А тут ти, Івана і знайшла. Не потрібен він мені, Надю. Не змогла я полюбити цю дитину, розумієш. Робила все на автоматі, а як Юлькою заваг ітніла, повірити не могла. Навіть Жорці не говорила, наврочити боялася.
Ну а вже, як на руки свою взяла, все, як відрізало, не можу на нього дивитися і все. При Жорці ще терпіла, а зараз сил немає… Я пішла, Надю… У мене там Юлька,з мамою моєю…
-А батьки, Зоє? Адже вони любили онука?
– Скажеш теж, у них Юлька є…
І Зоя вийшла, залишивши Надію в таких розбитих почуттях, що у тієї, а за роки роботи вона побачила багато чого, не вистачило сил просто встати з-за столу.
Гаразд, коли чужі, а тут… Вона ж все бачила, як хлопчик ріс, як його любили… Та любили, ж, любили!
Одного разу його вже зрадили, зовсім малюком принесла мати в дитячий будинок, з бабцею…
Надя пам’ятає їх і маскарад, який вони влаштували. Дві жінки, одна доросла, інша, судячи з усього, мала, сказали, що знайшли дитину в кущах, сиділа і плакала.
Хлопчик був чистенький, доглянутий, такий товстун. А ось дами, було дивні. Вони явно були не тими, за кого видавали себе.
У старшої, одягненої в якісь лахміття, були доглянуті випещені руки, на засмаглих пальцях були білі сліди від каблучок, їх зняли спеціально, каблучки. Та й молода не була схожа на маргіналку.
Хлопчик плакав і чіплявся за старшу жінку.
Надія Василівна пообіцяла викликати поліцію, якщо вони не розкажуть, що це за дитина і звідки вони її взяли.
Розповіли. Старша сказала, що це її онук, дочка, мовляв, нагуляла, виховувати не хоче. Дочка в цей момент стояла з розсіяним виглядом, жувала жуйку і пускала бульбашки.
-Він мені не потрібен, давайте, де підписати?
Жодні вмовляння, нічого не допомогло, сказали, що якщо не приймуть, то вони відвезуть в інше місце, і там віддадуть…
Загалом Надя забрала дитину, документи оформили, вона пам’ятає ім’я та прізвище матері Івана, ім’я дитині вирішили не змінювати.
Черненко Марія Василівна, чомусь запам’яталося. Може випадок незвичайний.
Ось так Іван опинився в дитбудинку, вона його тоді, порушуючи всі правила, взяла до себе додому, а через тиждень він уже жив у Зої з Жоркою, поки вони оформляли документи, хлопчик жив уже у них.
А тепер ось знову.
Надя знайшла в записнику якийсь номер і почала кудись дзвонити…
***
-Мамо, а ти куди, мамочко?
-Зоя повернулася до хлопчика. Сиди тут. Тітка Надя зараз вийде і визначить тебе куди треба, зрозуміло? Сиди і чекай.
-Мамо, а ти…
-Я по справах. Сиди.
-Ти прийдеш, мамо?
Зоя пішла, не повертаючи голови. Їй не шкода, зовсім не шкода, думала вона. Ну що ж, так буває. У неї є Юлька.
***
-Іван, іди сюди.
-Тітонько Надя, – погляд хлопчика серйозний, не по роках, – мене що, батьки покинули?
-Ні. Ти чого. Просто тимчасові труднощі, поживеш поки тут і у мене. Добре? На ніч і вихідні до мене, а вдень тут, ну я ж на роботі, добре? Іван ну не кисни, я ж твоя хрещена мати, ну чого ти.
-Тітко Надю, а моя справжня мама…
-Вона приїде за тобою.
У Наді ще була надія, що Зоя передумає.
-Ні, я про справжню маму. Яка моя, не мама Зоя…
-Іване, ти що?
-Я чув, як мама кричала татові, що я не рідний, що я з дитячого будинку…
-Ох, малюк.
Надя притиснула Івана до себе, та як же таке можливо на одну дитину стільки…
Надя знайшла по своїх каналах номер телефону нової пасії Жори. Зателефонувала, він сам взяв трубку, повідомила йому, що Іван в дитбудинку, Зоя здала.
Той примчав увечері до Наді. Хлопчик дуже зрадів батькові, Жора клявся і божився, що забере Івана, тільки-но стане на ноги…
Надя зрозуміла, що ніхто Івана не забере, зрозумів це і хлопчик. Він мляво попрощався з батьком і пішов до кімнати.
Звісно, ніхто Івана не забрав. І яка сила характеру у хлопчика, думала Надя, дивлячись на свого вихованця, адже він не зламався. Вона вирішила усиновити хлопчика, ось зараз всі документи зроблять.
Діти не проти, вони знають і люблять Івана, тим більше, що вони вже великі, у них свої інтереси.
Гліб, старший син, навчається в Києві.
Маринка середня, закінчує школу.
Сергій молодший, пішов після дев’ятого в коледж, на якогось радіотехніка, вони з Маринкою однолітки.
Ось тепер Іван ще буде. Діти в курсі долі хлопчика, і звичайно вони з радістю погодилися на те, що Іван буде жити з ними, без розмов.
Вранці, обійшовши свої володіння, як жартувала Надя, вона сиділа в кабінеті і робила паперову роботу.
Мали прийти шефи, вони обіцяли обладнати клас комп’ютерами, і їй навіть встановлять і навчать ним користуватися.
Стукіт у двері перервав потік її думок.
-Надія Василівна?
-Так, проходьте, – а ось і шефи, – промайнуло в голові. Ой ні, не шефи, поліція…
-Що сталося?
-Ну що ви, відразу що сталося? Може, ми просто.
-Жартуєте.
-Вибачте, Надія Василівна, ми розслідуємо вкрай неприємну справу, і ниточки привели до вас.
-До мене?
-Ну не те, що до вас особисто, хоча…
І молодий поліцейський починає розповідати якусь моторошну історію.
Чоловік потрапляє до лікарні з серцевим нападом, дочка, поїхавши до нього, потрапляє в аварію і теж опиняється в лікарні, причому втративши на якийсь час пам’ять.
Чоловік йде з життя, залишивши хорошу спадщину.
Спадкоємцями є дочка, дружина, вона не мати дівчини, і малолітня дитина, син дівчини.
Більша частина спадку належить дівчині, мачуха, кому потрібно, заплативши, відправляє дівчину до психіатричної лікарні, визнавши її недієздатною. Але є малолітня дитина, спадкоємець.
А ось він зникає дивним чином.
Ні мачуха, ні її рідна дочка, а у неї є дочка, не від цього чоловіка, не мають поняття, куди ця божевільна поділа дитину.
Дівчині пощастило, що головний лікар в лікарні змінився, прийшов працювати старий друг її батька.
Вона впізнала його і згадала ім’я та по батькові. Лікар теж впізнав дівчину.
І тихенько, нікому нічого не кажучи, вони почали працювати над відновленням пам’яті.
Боячись, що весь персонал підкуплений, лікар привів до себе в лікарню двох своїх медсестер, в яких був упевнений, і вони самі ставили ліки бідній дівчині.
Коли вона більш-менш одужала, лікар домігся для неї експертизи, а зробити це дуже важко, але все ж вони змогли і дівчину визнали осудною.
І ось тоді вони пішли в поліцію, адже хтось же заштовхав дівчину, яка нічого не пам’ятала, в психлікарню.
Її цікавив тільки син, тільки дитина.
Про батька їй сказали, що його немає. Але ось хлопчик. Мачуха з донькою сказали, що того дня вона пішла з дитиною.
Знайшли таксі, на якому їхала дівчина і яке потрапило в аварію, дитини там не було. Дівчина була одна, дуже переживала, їхала в лікарню до батька, це розповів водій таксі.
Два роки триває розслідування, дівчина вже повернула собі всю спадщину, мачусі загрожує якесь мінімальне покарання, а ось дитини немає, вона ніби крізь землю провалилася.
І ось нова інформація, дівчина, та, яка дочка мачухи, за винагороду пообіцяла сказати, де знаходиться дитина. Вірніше, куди вони віднесли її з матір’ю. І розповіла…
Вони з матір’ю особисто віднесли дитину, переодягнувшись у лахміття, нібито знайшли.
Їм не повірили, але у матері був план і на цей випадок, сказала, що цю дитину нагуляла її дочка. Паспорт був Марії ,не її рідної дочки.
Директор, зрозумівши, що перед нею далеко не маргіналки, побачивши чистого і доглянутого малюка, і зрозумівши, що “рідна” бабуся і мати відмовляються від такого чудового малюка, просто в люті оформила документи і вигнала їх геть.
Таким чином, усунувши всіх спадкоємців, мадам стала повновладною власницею всього майна, не забуваючи заносити гроші в лікарню.
Але стався випадок.
Попався попередній лікар на хабарі, десь перевищив повноваження або з кимось не поділився. Ось і перевели того лікаря, друга батька Марії, на її щастя.
Надія Василівна сиділа, наче ошпарена окропом.
-Це ж Іван, – прошепотіла вона, – а я той директор…
– Та ви не переживайте, ви ж все правильно зробили? Як я розумію, грошей ви не брали?
-Яких грошей? Ви про що… Я… просто… Я не можу, вибачте.
-Та я розумію, розумію. Ви мені документи надайте, ну і викликати вас будемо, ви ж свідок…А до речі, де хлопчик?
-Тут…
І Надія Василівна розповіла історію Івана.
У молодого поліцейського, а це він на вигляд тільки молодий, він давно вже був в органах і багато чого побачив, так ось у нього щелепи тремтіли, і кулаки стискалися.
Сам він виріс з бабусею і дідусем, батька не знав, а у матері була інша сім’я. А тут малюк, двічі зраджений…
Хоча рідна мама не зраджувала.
Дуже приємна дівчина, подумав поліцейський і почервонів сам через свої думки. Подобалася йому Марія, ось і рвався в бій, дуже хотів порадувати цю сувору, серйозну дівчину.
Розібралися з усім, винних покарали.
Надя намагалася розповісти Зої, та знизала плечима, мовляв, рада за хлопця. Жора взагалі зник з горизонту, може боявся, що Надя хоче присоромити його через Івана.
А вона просто хотіла розповісти дивовижну історію, в якій вона теж була замішана.
Іван з недовірою сприйняв звістку про те, що його рідна мама знайшлася.
-Це тільки в кіно буває, люба, в індійському, що розлучені з мамою діти біжать і співають від радості на зустріч мамі, – говорила Надія Василівна Марії, мамі Івана.
Почекай трохи, він звикне до думки, що ти є, що не збираєшся його кидати. Йому поки страшно, і він знає, що я його захист.
У них все налагодилося, у Івана і Марії.
До речі, Марія, в результаті через пару років вийшла заміж за Михайла, того самого молодого поліцейського, теж боялася довіряти.
Батько Івана втік свого часу, тільки дізнавшись про вагітн ість Марії.
Ось така історія хлопчика Івана.
Він уже одружений, має двох чарівних діточок. Дівчинка Надійка, хто б сумнівався, і син Жорик.
Іван любив прийомного батька, по-справжньому…
І давно пробачив їх обох, і Зою, і Жору.
Спеціально для сайту Stories
