– Поверніть мене назад. Не можу я більше тут сидіти! – увійшла вона в кухню, голосно ридаючи.
– Мамо, ну ти чого? Який назад? Що там хорошого? Тут тобі всі умови створили – живи і радій, – занервувала Віра, тримаючи в руці чашку з чаєм.
З самого ранку Валентина Петрівна запевняла дітей залишити її в старому будинку. Немає бажання переїжджати з рідного місця, де ти народився і виріс. Нехай у селі залишилося півтори людини, давно немає лікарні і магазину, нехай будиночок похилився, опалюється дровами, а за водою і зовсім доводиться ходити на інший кінець вулиці.
Це був ЇЇ будинок! Рідний, затишний, знайомий, улюблений. Тут пройшло все її життя, від самого початку, тут їй хотілося його і завершити.
– Нікуди я не поїду! Мені тут добре! Повітря свіже, вода чиста. А будинок! Хто за будинком доглядатиме? Розберуть же враз.
– Мамо! – злилася дочка. – Ну кому твій будинок потрібен? Та й про нас подумай, нам складно щоразу по три години трястися по ваших казкових дорогах, щоб до тебе приїхати. Ні продукти купити, ні ліки! А якщо тобі погано стане? Тут навіть медика немає і зв’язок ловить через раз!
– Медик є. Сусідка моя Іванівна, п’ятдесят років медсестрою відпрацювала. Вона мене і підлікує, якщо щось трапиться, – наполегливо протестувала Петрівна.
– А твою Іванівну хто підлікує, якщо вас обох прихопить? Мамо! Ну ти подумай не тільки про себе, але і про нас. Скоро осінь, дітям вчитися, часто їздити ми не зможемо. А там зима, взагалі не вирвешся. Ну давай ми тебе до себе заберемо, – не відставала наполеглива Віра.
– У вас тісно, навіщо я буду заважати?
– У нас три кімнати. Знайдемо тобі куточок. Давай-давай, збирайся, досить час тягнути.
Мати трималася, як кремінь, однак у дітей були свої плани. Їздити щоразу в глухе село, щоліта ремонтувати і латати старе житло, переживати, що мати не впорається сама – задоволення не найприємніше.
Тому, на сімейній раді, Гриша і Віра вирішили матір забрати до себе в місто, а будинок продати. Незважаючи на очевидні для них «косяки», знайшлися ті, хто побачив у цьому напівзарослому селі потенціал. Тому будинок вдалося продати напрочуд швидко.
Оскільки діти не планували взагалі з ним нічого робити, розраховуючи просто кинути його і забути (як робили багато жителів, які покинули свої будинки), займатися оформленням документів не стали. Вирішили продати за мінімальною ціною і не говорити про це матері.
– Ця халупа дорожче коштуватиме, якщо всі необхідні папери збирати і оформляти! – скаржилася Віра чоловікові.
– А вони взагалі існують? Документи? – прислухаючись до поради дружини, Гриша був готовий на все, аби тільки не тягатися в цю глушину.
– Не знаю. Будинок будував прадід, коли ще нікому нічого доводити не треба було. Потім у ньому жив дід, а потім він дістався мамі у спадок. Вона привела до нього батька, бо він був сиротою.
– Ну нехай забирають за символічну ціну. Навіщо він нам? Їздити туди картоплю підгортати? Я її і тут в магазині куплю, – махнув рукою Гриша.
– Правильно. З дитинства замучили грядки копати і воду для поливу з колодязя тягати. Скільки себе пам’ятаю, мріяла звалити з цієї діри в місто і більше ніколи не повертатися.
На тому й вирішили. Незабаром будинок перейшов до нового власника, а бабусю заочно поселили жити в кімнату молодшого сина. Незважаючи на обурення останнього.
– Так не чесно! Я всього рік як отримав свою кімнату! Нехай вона до Петрика переходить, він один давно живе! Заразом у нього і свинарник розгребе! Ти ж казала, що бабуся тебе ганяла, як Попелюшку, – розхвилювався хлопчик.
– Не обурюйся! – гримнула мати. – Бабусі і так буде складно спочатку. Її слабке серце не витримає жити з підлітком, який зібрав на своєму столі збірну по кружках і огризках.
– Мамо, ну давай бабусю залишимо там, де вона живе. Їй же не хочеться їхати! Ось і нехай у селі живе. Мені в неї влітку подобається на риболовлю бігати.
– А взимку воду їй тягати і дрова колоти ти будеш? Ні вже, справа вирішена, сьогодні в порядок кімнату приводимо, а завтра їдемо за бабусею, вона якраз речі збирає і прощається з усіма. Хоча, що там збирати? Три ганчірки залишилося.
Слід зазначити, що бабуся погодилася з горем навпіл. Довгі вмовляння лише підтверджували, що з дочкою та її сім’єю ужитися буде складно. Аж надто вони галасливі, скандальні, кожен своє вимагає, або ще гірше – в телефоні сидить. Немає в них тієї статечності і душевності, що була прийнята в родині її батьків.
Чоловіка вона рано втратила, тому змінити усталений уклад не встигла. Так і жила в батьківському домі за їхніми заповітами. Чоловік, поки був живий, підлаштувався під неї, оскільки взагалі сім’ї не бачив. Був щасливий, що його прийняли і полюбили як рідного.
Батьків дружини любив щиро. Тому і заг…ув – на заготівлі лісу побачив, як падає дерево на тестя. Штовхнув того і сам потрапив під важкий стовбур. Валентина тоді була при надії. Народила раніше терміну маленьку, слабеньку дівчинку.
Якщо до цього Валя і допускала думку покинути рідний дім, то тепер вона забула про все. Куди їй, одній, з дитиною на руках, їхати? Так і залишилися.
Дочка виросла і поїхала, батьки пішли з життя, а Валентина все жила в своєму старенькому будинку. І був він їй, як рідна людина, знайомий до болю. Дуже важко розлучатися з ним і їхати невідомо куди. Але нічого не поробиш. Мабуть, сім’я дочки потребує допомоги Валентини.
Переїзд припав на кінець літа. Через пару днів у онуків почалося навчання, у дітей закінчилася відпустка. І почалися сірі будні… Цілими днями Валентина сиділа одна. Телевізор вона ніколи не дивилася, не подобався їй, газети читати – очі слабкі, гуляти без діла по вулиці – не звикла, та й спускатися щоразу з поверху сили не дозволяли.
Вдома вона б знайшла собі сотню справ – воду носити, курочкам корму дати, траву прополоти, яблук насушити дітям. Вони їм, звичайно, не потрібні, але раз виросло – треба заготовити.
– Ох, мука! Саме час для заготовок, а я сиджу, як у свято! Давно б уже накрутила, насолила. У підвал спустила і раділа, який нині врожай. Як там мій будиночок? Як мій горошок? Заросло, мабуть, все за місяць… Осипалося, та зіпсувалося. – зітхала Валентина, сидячи біля вікна.
На вулиці стільки народу, що виходити не хочеться. А в своєму селі було так тихо, що крізь цю тишу було чутно биття серця.
Посумувала Валя, надивившись на перехожих, думками про дім себе змучила і лягла спати, щоб день скоротати. До вечора прийшли онуки. Підскочивши з дивана, Валя поспішила їх нагодувати, але діти, схопивши з шафки цукерки і чіпси, попросили не чіпати їх.
– А може, чаю? – метушилася бабуся, намагаючись догодити онукам.
– Ба, відчепися, не бачиш, я зайнятий? – відвернувся старший онук Петро, втупившись у телефон.
– Сашко, – звернулася до молодшого Валя.
– Іди, мені телевізор не видно, – засовуючи в рот цукерку, Сашко махнув рукою.
Трохи пізніше на порозі квартири з’явилися і дочка з зятем.
– Вечеряти будете? Я таких пиріжків напекла, – радісно вигукнула Петрівна, виймаючи з духовки деко з ароматною здобою.
– Які пиріжки на ніч? – розсердилася Віра, плюхнувшись на стілець. – У мене дієта, я ж казала.
– Гришо! – Валентина сподівалася, що зять зволить скуштувати смачних пиріжків, але і той відмовився:
– Дякую, ситий. Я в душ і спати.
І таке байдуже ставлення Валя переживала щодня.
Через місяць після переїзду вона благала:
– Поверніть мене назад. Не можу я більше тут сидіти! – увійшла вона в кухню, голосно ридаючи.
– Мамо, ну ти що? Яке назад? Що там хорошого? Тут тобі всі умови створили – живи і радій, – занервувала Віра, тримаючи в руці чашку з чаєм.
– Чому? Чому мені тут радіти? Ніяких справ, нудьга, навіть поговорити ні з ким! – присіла на стілець старенька.
– З нами розмовляй.
– Ага, поговориш з вами! Одні в телефонах, інші в телевізорах! Як від мухи настирливої від мене відмахуєтеся. Не потрібна я вам! Ти зі мною майже не розмовляєш, а діти і зовсім не цікавляться – чи жива я. Не хочу так жити! Не хочу вам тягарем бути і скаржитися!
Хочу жити своїм життям! Важко вам до мене їздити – не їздіть! Я не ображуся! У мене там все налагоджено, я впораюся. Що трапиться – знайду до кого бігти.
– Припини! – спалахнула Віра і ненавмисно розлила залишки чаю прямо на підлогу. – Ти для нас не тягар, просто всі втомилися. Роботи багато. Що ти будеш робити у своїй глушині? Там же ні води, ні опалення, ні умов! У туалет сходити і то треба на мороз взимку тягнутися!
– Мені не складно! Зате повітря свіже. – затягнула стару пісню мама. – Все! Я вирішила – везіть мене назад! Я пішла речі збирати! На вихідних поїдемо!
З цими словами бабуся рішуче кинулася геть і зникла у своїй кімнаті, грюкнувши дверима.
– Вирішила вона, – буркнула Віра, витираючи підлогу. – Ось завжди так! Вона вирішила, а ви виконуйте! – розлютилася вона, кинувши ганчірку до холодильника. – Не повезу я її нікуди! У мене робота, без вихідних вже місяць. І так втомилася, а тут ще концерт на замовлення.
– Віро, може, і справді їй краще одній буде? – заглянув у кухню чоловік.
– Ти здурів чи що? Куди ми її повеземо? – на цих словах Віра осіклася, бо бабусю не ставили до відома про те, що будинок давно проданий.
– Гриш, ось ти який був безхребетний, таким і залишився, – прошепотіла вона, прикриваючи двері. – Нікуди її не повезу. Мені так зручніше. Я втомилася мотатися в цю глушину. Стільки років терпіла, тепер її черга потерпіти і підлаштуватися.
– Взагалі-то, я теж нікуди не зміг би відвезти, у мене завтра відрядження, – прошепотів Гриша.
– Я можу відвезти! У мене є права, просто не вистачає практики! – зголосився старший син, якому з великими труднощами вдалося отримати права всього півроку тому. Їздити на машині батьків йому забороняли після того, як він зніс пень біля під’їзду, пошкодивши машину.
Батьки подивилися на нього з докором, натякаючи на дрібну ДТП.
– Ну, в принципі, можу і не везти. У мене на вихідні теж, між іншим, плани є, – образився хлопчина.
– Я взагалі дитина! – кинув молодший син і пішов у їхню з братом кімнату.
– Ну ось, як бачиш – рішення прийнято одноголосно – мама нікуди не їде! – з посмішкою сказала Віра, прибравши ганчірку.
Валентина чула їхню розмову зі своєї кімнати. Не всю, але зрозуміла, що везти її ніхто не хоче. Нікому вона не потрібна! Значить, треба самій додому пробиратися…
Від раптового рішення стало страшно – давно вона одна не їздила. Коли дочка вийшла заміж, вони самі возили Валю всюди, на громадському транспорті вона вже й не пам’ятала, коли востаннє їздила.
– Нічого. Справлюся. «Язик до Києва доведе» – казав мій батько. Доїду до рідного села, повернуся до свого будиночка, – заспокоювала себе Валя, збираючи нечисленні пожитки.
Сказано – зроблено. Дочекалася Валентина, коли сім’я розбіжиться по справах, зібрала свої речі і вирушила на вокзал. По дорозі питала, на якому автобусі краще доїхати. Знайшлися добрі люди – посадили бабусю на автобус до вокзалу.
Там їй пояснили, як дістатися до її сторони. У підсумку старенька повернулася в рідне село. Дітям залишила коротку записку «повернулася додому, можете не приїжджати, все одно назад не поїду».
Тільки ось не знала бабуся, що її пригоди тільки починаються.
Втомлена і виснажена, вона підійшла до своєї хвіртки і завмерла – половина будинку знесена, а сад бульдозером розібраний, і всілякі будівельні матеріали по городу розкидані.
Побачила вона це неподобство, і мало не зомліла! Добре, що в цей момент вийшов з будинку чоловік, помітив бліду бабусю, яка трималася за хвіртку, щоб не зомліти. Схопив глечик з водою і кинувся допомагати.
– Бабусю, вам погано? Ви хто? Звідки?
– Я? Та я господиня будинку, а ось ти хто, нелюд? Весь будинок мені спотворив, – заплакала літня жінка.
– Господиня? Я думав, господиня – та молода жінка. Я з нею про продаж домовлявся… – розгубився незнайомець.
– Який продаж? Нічого я не продавала! Звідки у тебе такі права – чужий будинок руйнувати? Показуй документи! – кинула на землю кухоль.
– Які? Ми без документів обійшлися. Мені сказали, що будинок оформлений не був, ніхто перевіряти не буде.
– У мене всі папери на руках, – тремтячими руками бабуся полізла в стареньку валізу, з якої дістала стос паперів.
Виявилося, що у будинку дійсно була власниця і продавати вона нічого не збиралася.
– Ну знаєте, ви б спочатку розібралися, а потім продавали. Я гроші віддав, будинок мій! – нахмурився чоловік. – У мене і розписка від вашої родички є в тому, що я гроші віддав, а вона отримала.
– Петрівна! Ти що, повернулася? – виглянула сусідка зі своєї хати, почувши знайомий голос.
– Я, Іванівна! Ось повернулася додому, а будинку вже й немає! – розвела руками Валя.
– Я ж казала, нечисто тут все! Не могла ти будинок продати. Поїхати до дітей на зиму – так, а продавати – нізащо!
– Мене це не стосується! – заголосив покупець. – Тут навіть назви вулиць немає і нумерації будинків. Звідки я знаю, що цей будинок ваш? Може – він, а може і сусідній!
– Я тобі, ірод! – на шкідника замахнулася стосом паперів Валентина, та мало не впала, голова закрутилася.
– Валентина! Куди махаєш! З глузду з’їхала! Ледве стоїть, а туди ж! Ходімо до мене, я тебе хоч нагодую, та чаєм напою, а там вже думати будемо, – підбігла до сусідки Іванівна.
Про всяк випадок, новий власник не став того дня нічого робити в будинку, щоб не дратувати даремно стареньких.
– Ось як так можна, – журилася Валентина, – продали за моєю спиною! І навіть не спитали дозволу…
– Твоя Віра завжди була норовлива. Не розумію, на кого вона схожа? Все життя з села рвалася. Ось і вирішила зруйнувати всі мости і тебе забрати, щоб більше не повертатися.
– Я їм там не потрібна, мені погано в їхній цивілізації.
– Ой, кому ти розповідаєш. Я до свого сина теж раз поїхала, не змогла в квартирі сидіти. Повернулася і більше туди ні ногою! Тому і не повірила, що ти назавжди поїхала. Знала, що повернешся, – погладила Іванівна сусідку по руці.
– Повернулася, а що з того? Дома-то й немає! Куди мені тепер?
– Поки що поживи у мене. А через тиждень до мене син приїде. Він у мене юрист, підкаже, як краще зробити, щоб твій дім повернути. А поки що лягай спати.
На тому й вирішили. Весь наступний тиждень Валентина охороняла будинок, не давала новому власнику його спотворювати. Чоловік зрозумів, що справа пахне гасом, і вирішив зв’язатися з Вірою, щоб з’ясувати, як вона могла не узгодити з матір’ю продаж будинку, і хто тепер відшкодує йому збитки.
На вихідні приїхав син сусідки. Швидко вникнувши в суть справи, він вирішив поговорити з новим власником будинку. Той намагався погрожувати, тиснути і вимагати відшкодування вартості послуг бульдозера, трактора та іншого. Однак, син сусідки виявився людиною, підкованою в подібних питаннях.
– Ви хочете відшкодування витрат? А як ви ставитеся до того, що ми подамо позов про заподіяння шкоди? Ви знесли пів будинку, знищили надвірні споруди і насадження, – рівним тоном пояснював хлопець.
– Які споруди? – витріщив очі новий господар. – Там був сарай, який ледь вітром не здуло!
– А на суді, згідно з документами власниці, я доведу, що там стояв добротний сарай. І будинок був цілком міцний, доглянутий. І хто кому компенсацію заплатить?
– Ні, ну це неподобство ! – мало не закричав покупець. – Що у вас за схема людей обманювати?
У підсумку, гроші за будинок Вірі довелося повернути, а новий власник – змушений був заплатити Валентині за можливість вирішити справу з руйнуванням будинку мирно, без судових розглядів.
На ці кошти Валентина найняла в сусідньому селі тесляра, який їй зробив нові сіни. Рукастий чоловік, встиг до холодів. Шкода було сад, але і його вона планувала навесні привести в порядок.
З тих пір Віра більше до матері не приїжджала. Образилася, що довелося повернути гроші, які вона майже всі витратила на себе. Їдучи, кинула наостанок:
– Ось і залишайся! Сусіди тепер нехай за тобою доглядають! Не могла потерпіти трохи? Все одно тобі недовго залишилося! Віджила вже своє, а все туди ж – норов показувати і права качати. Все життя мене в цю глушину тягнула! А тепер досить! Я сюди більше ні ногою!
– Дякую, донечко. – зі сльозами на очах тихо сказала мати, дивлячись, як дочка сідає в таксі.
Змінювати життєвий уклад – справа малоприємна. Особливо, коли справа стосується людини похилого віку, яка зрослася зі своїм будинком душею і тілом, пустила в нього коріння, немов старе дерево.
Виривати таку людину зі звичного середовища – все одно, що пиляти віковий дуб, сподіваючись, що він зможе прижитися на новому місці. Часто навіть кращі умови не приваблюють і не стають стимулом та достатньо вагомою причиною для зміни обстановки.
Спеціально для сайту Stories
