— Ну, мамо! Андрійка куди? Ми ж хотіли…
— Я знаю, сину. Вибач, але… Я не можу.
Світлана Матвіївна поклала слухавку і подумала, що, справді, не може. Ні. Треба відмовитися. Так не годиться. Не по-людськи якось виходить.
Або як? Ох, якби був живий чоловік, він би допоміг, порадив, як бути. А вона одна. Зовсім одна. І нікому до неї немає діла, навіть власним дітям.
***
— Одягай рукавиці, підемо сніжок копати!
— А я вже покопав сьогодні трошки! — похвалився Андрійко. — Бабусю, а коли Новий рік настане?
— Скоро, любий, скоро, — відповіла Світлана Матвіївна, — Відерце бери і ходімо!
Був ранній суботній ранок. Світлана Матвіївна планувала сьогодні виспатися, потім неспішно встати, посидіти, підібгавши ноги під себе на улюбленому кріслі з чашкою кави, почитати книгу або подивитися телевізор.
Потім треба було б прибратися. На тижні ніколи. Після роботи, що називається, ноги гудуть і хочеться тільки присісти і відпочити, не до прибирання.
А ще приготувати щось треба. Хоч і для себе однієї, а все ж доводиться. Ніяк Світлана Матвіївна не могла звикнути готувати менше.
Чоловіка вже три роки, як не стало, а вона все не звикне. Хоча одній їй побути рідко траплялося. Як сьогодні.
Дзвінок у домофон витягнув Світлану Матвіївну з теплого ліжка о восьмій ранку.
— Бабусю! Це ми! — почула вона в трубці дитячий голосок.
Син з онуком увійшли в передпокій, наповнивши його запахом морозного ранку.
— Привіт, мамо! — поцілувавши Світлану Матвіївну в щоку, сказав син. — Ми з Дінкою сьогодні зранку вирішили поїхати, чого чекати? Раніше поїдемо, раніше приїдемо, ось. До речі, Андрійко ще не снідав. Ти нагодуєш його, добре? Все. Бувай. Завтра заїду, заберу його. Десь о восьмій.
Світлана Матвіївна застигла, тримаючи в руках свій домашній халат, який так і не встигла накинути, після того як вилізла з затишного ліжка.
Коли за сином зачинилися двері, вона розгублено озирнулася. Трирічний онук Андрійко сидів на підлозі і зосереджено сопучи, намагався зняти свої зимові чобітки, поруч стояла сумка, яку приніс син.
У ній виднілися речі Андрійка: змінні футболки і колготки, а також його улюблений плюшевий ведмедик і пара дитячих книжок…
Вона взяла в руки свій смартфон. Сім пропущених дзвінків. Від сина. Зрозуміло. Вона так втомилася, що спала без задньої думки і не чула дзвінків.
Хоча, що б це змінило? З деякого часу син став так робити. Звалювався, як сніг на голову у вихідний. Ясна річ. Вони молоді, їм хочеться погуляти, відпочити у вихідні дні, ось і привозять онука.
Прямо відразу, як тільки він з’явився на світ, так і стали його привозити. Довелося Світлані Матвіївні згадувати, як сповивати, як годувати і укладати малюків спати.
Діна, дружина сина, не годувала малюка грудьми. Зникло молоко, майже відразу. Невідомо чому. І довелося переводити його на суміш. Сама вона була дуже нервова і чутлива особа.
Якщо не виспиться, то всім в будинку наставав караул, тому ночами з сином займався Льоня, син Світлани Матвіївни. Заколисував, міняв підгузки, годував з пляшечки. І вранці дружині теж треба було давати виспатися. Хоча б у вихідні. Тому з самого ранку Льоня відправлявся з сином на прогулянку.
А там і до бабусі недалеко. Всього дві зупинки на автобусі. Ось і влаштовували сюрпризи Світлані Матвіївні. А тій ніби і відмовитися незручно.
Не по-людськи якось… Онук рідний, та й любить вона його, але…Після вихідних вона приходила на роботу зовсім не відпочилою.
Жінка працювала в реєстратурі поліклініки. Цілий день низка відвідувачів, купа паперів, заяви, оформлення, дзвінки…
Іноді доводилося бігати весь день. У Світлани Матвіївни бувало, все пливло перед очима, але вона стійко терпіла. Що вона за бабуся така, якщо онука рідного буде виганяти! І як це взагалі можна уявити?
Ось прямо взяти і виставити за двері? Бабусі іншої у них не було, допомагати треба, — вирішила для себе Світлана Матвіївна. Та й діти ростуть швидко. Скоро в садок піде, там легше буде, самі впораються.
Але і через деякий час нічого не змінилося. Андрійко, як і раніше, проводив у бабусі всі вихідні. З раннього ранку суботи до вечора неділі, а іноді і з вечора п’ятниці.
— Так тобі і веселіше, правда, мамо? — говорив Льоня. — Одній-то, мабуть, нудьга бере сидіти в чотирьох стінах…
— Та вже, — відповідала Світлана Матвіївна, — Скоро ще веселіше буде. Марині ось-ось в декрет.
Марина — це сестра Льоні, молодша дочка Світлани Матвіївни. Вона теж, вийшовши заміж, жила недалеко від матері. На електричці можна було доїхати за десять хвилин.
— Дякую, мамо! Ти найкраща! Дивись, у тебе тепер справжній дитячий садок! — посміхалася дочка Марина, заїжджаючи в передпокій з візочком. — А малятко-то на бабусю схоже стає, дивись які очі! Твої!
Онуків стало двоє. Вся квартира Світлани Матвіївни заповнилася баночками з дитячим харчуванням, упаковками підгузок, пірамідками, дитячими книжками і ще багатьма милими речами, які супроводжують малюків.
Андрійко вже підріс і тому він більше часу проводив, граючи з машинками, тоді як чотиримісячна онучка не злізала з рук.
Дочці хотілося допомогти. Бідна дівчинка! Чоловік у неї зовсім не помічник. Працює на двох роботах і ночує вдома тільки раз на два дні…
Вона носила на руках онучку Лізочку вже годину. Та все плакала і ніяк не могла заснути. Андрійко прийшов босими ногами в темну кімнату.
— Бабусю, мені не спиться, я їсти хочу!
— Тихіше, тихіше, любий, — прошепотіла Світлана Матвіївна, укладаючи нарешті онучку, яка заснула, на ліжко. — Ходімо на кухню, я наллю тобі молочка.
Після того як онуки нарешті заснули, вона не помітила, як сама заснула, сидячи на кухонному стільчику, притулившись до холодильника. Як і коли вона туди сіла, жінка не пам’ятала. Просто відкрила очі, а вже ранок.
Лізочка міцно спала, правда, вся розкрилася. А Андрійко, який спав на розкладному кріслі в сусідній кімнаті, навпаки, весь закрутився в ковдру, правда, з-під неї все ж стирчали дві рожеві п’ятки…
Світлана Матвіївна без сил опустилася на ліжко, сподіваючись ще хоч трохи подрімати.
«Скоро відпустка, скоро відпустка», — крутилося в голові у жінки. «Однак, що вона змінить, — сумно подумала Світлана Матвіївна.
— Взагалі на весь місяць привезуть дітей… Не можна розкисати… Треба допомагати… Це мої онуки, мої діти… Не можна… Треба вітамінів чи що якісь попити…» Світлана Матвіївна почала занурюватися в сон.
Онучка заворушилася і заплакала. Прокинулася. Потрібно було її погодувати і переодягнути. Світлана Матвіївна насилу розліпила повіки і підвелася з ліжка. Починався новий день…
***
— Світлана Матвіївна! Будете брати путівку в санаторій? Від профспілки. Це ж дешево виходить! Подумайте, у вас відпустка якраз збігається.
— Ні! — Світлана Матвіївна відволіклася від заповнення паперів і подивилася на колегу, — Надя, жартуєш? Яка путівка? Я не можу.
«Або можу?..» — раптом подумала жінка, а потім рішуче похитала головою і сказала:
— Надя, зачекай. Я беру. Я беру путівку.
— Ну, ось і чудово! — повеселішала Надія. — Тоді йдіть зараз поставте ось тут печатку, потім…
***
Дочка розгубилася:
— Мамо, я так не зможу, без відпочинку зовсім… Ти ж знаєш, Сергій на роботі весь час, так хоч вихідні я відпочивала, може, передумаєш, з путівкою?
Я думала у відпустці якраз на тиждень тобі Лізочку залишити. Сергій, може, відпустку візьме і ми поїдемо куди-небудь… А тепер…
— Ну, вибач, дорога, — награно сумно промовила Світлана Матвіївна. — Не тільки тобі потрібна відпустка і Сергію твоєму. Знаєш, я без відпочинку теж не можу. Ви думали, я двожильна? Скільки можна?
Марина дивно подивилася на матір і нічого не сказала. Пішла. Зате потім подзвонив син.
— Мамо, мені Маринка розповіла про твою відпустку… Дивно, що ти вирішила їхати. Ти ж ніколи не любила санаторії? А Андрюшку куди тепер? Може, не поїдеш?
Світлана Матвіївна в душі відчувала сильне сум’яття. Ніколи вона ще не висловлювала свої бажання настільки сильно. І ніколи не захищала їх так запекло.
— Ні, Льоня. Це вирішено. Я їду, — відповіла вона синові і пішла збирати валізу.
Настрій був чудовий. Світлана Матвіївна мріяла про майбутній відпочинок. Як добре, що вона вирішила поїхати в санаторій!
Ніколи більше вона не дозволить на собі «їздити». Все. Досить. Спочатку відпочинок, а потім інше життя.
«Поставлю умови. Нехай як хочуть, пристосовуються, — міркувала Світлана Матвіївна. — Мені теж потрібен відпочинок. На мене їм абсолютно наплювати. Ось спробують місяць без мене, покрутяться, а там, дивись, і звикнуть…»
Спеціально для сайту Stories
