Як Василь Степанович залишився в буквальному сенсі без даху над головою? Дуже просто. Обвели шахраї навколо пальця, та головне так спритно, що в поліції лише руками розвели: за документами все гладко, сам підписав.
Василю Степановичу було вже сімдесят, дружина Тамара три роки як пішла з життя, здоров’я ще нічого, а ось пенсія маленька, на продукти не завжди вистачає, а ще собачка Герда, теж годувати треба.
Тамара її ще цуценям підібрала біля сміттєвих баків, пожаліла. Маленька була, брудна, та худенька, а потім нічого, зміцніла, підросла, безпородна, зате вірна і ласкава.
Пробував Василь Степанович на підробіток влаштуватися, двірником або сторожем, пройшовся по всьому району, де там. У всіх магазинчиків, та офісах всі місця зайняті давно. Сторожем теж не вийшло, це раніше були сторожі, а тепер охоронці всюди – чоловіки міцні, не взяли старого нікуди.
Робити нічого, вирішив він, доведеться квартиру обміняти на інше житло, з доплатою. Цієї доплати їм з Гердою вистачить, мабуть, до кінця. Може, і кінець не так далеко вже.
Квартира у Василя Степановича була хоч і однокімнатна, але простора, і район хороший. Знайшов він за оголошенням агентство, там йому швидко запропонували квартиру в старенькому двоповерховому будиночку на околиці, і доплата хороша.
Звозили навіть на машині, показали майбутнє житло, квартира маленька, але чиста, тепла. Агент чоловік такий приємний, одягнений добре і розмовляє грамотно, документи, каже, сьогодні підпишемо, а завтра вранці ви вже з речами чекайте, допоможемо з переїздом, та й доплату привеземо, готівкою.
Погодився Василь Степанович, документи всі підписав, вранці зібрали з Гердою свої нехитрі пожитки, чекають. Та тільки замість агента приїхали якісь люди, папери під ніс Василю Степановичу тикають: звільняйте, мовляв, приміщення, ми нові господарі.
Василь Степанович кілька разів телефон агента набрав на своєму старенькому мобільному – немає відповіді. А нові господарі його вже виштовхали.
Робити нічого, вирішив Василь Степанович своїм ходом до нового житла добиратися, може, агент щось переплутав, там його чекає. Вулицю і номер будинку Василь Степанович добре запам’ятав, дістався з пересадками, правда, одна кондукторка через Герду мало не висадила.
Вже біля будинку глянув у документи – 23 квартира, виходить, другий під’їзд, а з агентом, коли приїжджали, начебто в перший заходили. Списав на пам’ять, піднявся в квартиру на другий поверх, двері відчинені, а в квартирі бруд, безлад, вікно вибите, в стелі щілини зяють, небо видно, що таке?
Ще раз номер квартири перевірив, все вірно, в документах 23, на дверях 23. Ні, та квартира була в першому під’їзді, ліворуч на другому поверсі. Пішов туди. На дверях номер інший, на стукіт відкрив здоровенний чолов’яга в розтягнутій майці, перегаром дихає, ти, каже, дід щось сплутав, вали звідси, поки зі сходів тебе не спустив. А телефон агента так і не відповідає.
Засмутився Василь Степанович, зрозумів, що справа нечиста, пішов у поліцію. Там документи переглянули, адреса вірна, підпис самого Василя Степановича, а про доплату дрібним шрифтом у договорі написано, що йде на оплату роботи агентства.
Заяву прийняли, але порекомендували адвоката найняти, без нього справа безнадійна. Так адже на адвоката теж гроші потрібні і не малі, розмірковував Василь Степанович по дорозі до свого «нового будинку», а де їх взяти?
У новому житлі ні води, ні електрики, та й спати ніде, хоч якось облаштуватися потрібно. Купив по дорозі молока та хліба, повечеряли з Гердою, та спати вляглися на старому запиленому диванчику.
Так кілька днів прожили, майже всю пенсію Василь Степанович витратив, щоб хоч якийсь порядок навести. На другий тиждень важко зовсім стало без гарячої їжі, аж шлунок зводить, супчика б поїсти.
Тут згадав Василь Степанович, бачив він одного разу вивіску «Благодійна їдальня», безкоштовно значить. Добралися вони з Гердою, та в куточку сіла, а сама носом водить, теж супчика хоче. Ще закрито, люди на ґанку стоять, розмовляють між собою, а Василю Степановичу ніяково підійти.
– Новенький? – Василь Степанович і не помітив, як перед ним з’явився великий чоловік, голова лиса, куртка шкіряна ледь сходиться на потужному торсі. Таких у дев’яності багато було. Був тоді у Василя Степановича син – Борис, теж зв’язався з такими, потім знайшли в лісі в багажнику чужого автомобіля.
За які гріхи з.инув, так і залишилося таємницею. А вони з Тамарою єдиного сина поховали.
Василь Степанович дивиться на чоловіка, а в горлі пересохло від страху, кивнув тільки.
– Підійди, діду, ближче, не соромся. А як поїси, так до мене в підсобку заглянь, поговоримо. – Сказав і пішов до їдальні. Всі, хто на ґанку були, вітаються з ним, посміхаються, він теж всім киває головою, з ким і парою слів перекинувся. Василь Степанович Герді наказав чекати, а сам теж до їдальні пішов.
Видали йому гарячий суп, кашу з рибною котлетою, хліба пару шматочків і чай з булочкою. Сів за вільний столик зі своєю тацею, суп їсть, а котлетку в серветку загорнув, для Герди.
– Вперше? – За його столик сіла жінка, ніби його віку, зі своєю тацею.
– Вперше. – Відповідає Василь Степанович.
– Розповідай, що сталося, на п’я.ицю не схожий. – Запитала жінка, приступаючи до супу. Василь Степанович як на духу все розповів. – Мм так, іроди, нічого святого немає. – Кивнула головою жінка.
– А ви не знаєте, хто цей чоловік лисий, в шкіряній куртці? – Вирішив скористатися нагодою Василь Степанович.
– Це Михайло, він цю їдальню і організував. Дуже добра людина. – Голос жінки потеплішав, а у Василя Степановича образ господаря їдальні з добротою поки не в’язався.
– Він нас, таких бідолах, збирає, та допомагає, щоб ми на плаву залишалися. Кому з документами допоможе, кому з роботою, та ось годує. П’.ниць тільки недолюблює, але і тим допомагає, якщо бачить, що людина готова на шлях виправлення стати.
Ти до нього сходи, розкажи, може, і тобі чим допоможе.
Пообідавши, Василь Степанович вийшов на вулицю, Герді віддав котлету, погладив по голові ласкаво, мовляв, живі будемо, і пішов у підсобку, до Михайла. Михайло слухав мовчки, уважно.
– Справа не проста і не швидка, – відповів він, коли розповідь старого закінчилася. – Зима скоро, не зможеш жити у халупі з дірками в стелі. – Василь Степанович тільки важко зітхнув. – Є у мене для тебе, пропозиція. – Ти вживаєш?
– Ні. Хіба що у велике свято, та й то зовсім трохи. – Запевнив Василь Степанович.
– У мене є мисливський будинок у глушині, на багато кілометрів немає людського житла, потрібен мені сторож там. Будинок теплий, провізії з лишком, тільки поговорити ні з ким, поїдеш? – Михайло вичікуючи подивився на співрозмовника.
– Чому б не поїхати. Я три роки вже один живу, ні з ким поговорити, звик. Та собака у мене є, Герда. З нею не нудно. Можна буде взяти?
– Собака, це добре. – Посміхнувся Михайло. – Ось і вирішили, завтра в цей же час приходь з речами.
Так Василь Степанович опинився в будинку на березі річки. Будинок на подив був просторий, добротний, поруч лазня і альтанка з великим столом. У нові обов’язки Степанича, як його називали Михайло і гості, що приїхали з ним, входило стежити за порядком під час відсутності господаря, заготовляти дрова, та топити лазню, коли приїжджають гості.
Михайло приїжджав раз на місяць-півтора на вихідні, решту часу Степанич з Гердою залишалися самі. До справи з квартирою Михайло підключив потрібних людей, але просувалося все одно повільно, агент, та й сама контора, як у воду канули.
А Степанич вже й не поспішав нікуди, подобалося йому тут у лісі, так до самого літа і прожив. Цього разу давно Михайла не було, вже й припаси закінчуватися почали, а телефон все мовчить. Спробував Степанич і сам кілька разів зателефонувати: абонент недоступний.
Чи не сталося чогось? Добре хоч риби наловити можна, але ось без хліба порожньо в шлунку, а борошно для коржів зовсім закінчилося. Переживав старий, але Михайло, нарешті, подзвонив:
– Степанич, справи деякі були, тижнів через два тільки вирвуся. Якщо зовсім туго, гроші знаєш, де лежать. Два рази на тиждень в найближче село автолавка їздить, йти, правда, кілометрів п’ятнадцять. – І зв’язок обірвався.
Наступного ранку Степанич зібрався, сховав рушницю, яку Михайло залишив йому для підстраховки, зачинив будинок, накинув рюкзак і вирушив у дорогу. Герда, звісно, біжить поруч. Йшли неквапливо, з зупинками, до полудня дісталися до перших будинків, та ще, чи то зупинка, чи то залишки старого сараю.
– Привіт, малий, де тут автолавка зупиняється і о котрій? – Добродушно запитав Степанич у хлопчика, років шести, що сидів на лавці.
– Тут. – Хлопчик махнув головою перед собою. – До обіду має бути.
– Це я добре встиг. – Зрадів Степанич. – А тебе мама, мабуть, за покупками відправила, теж чекаєш?
– Чекаю. Тільки мама не відправляла. – Хлопчик знітився і потупив голову. Герда вже крутилася біля нього, підставляючи голову, щоб він її погладив.
– Мама вживає. – Додав хлопчик, погладжуючи Герду. Степанич крякнув, не знаючи, що сказати.
– Як тебе звати? – Запитав він.
– Василь. А ви звідки? Раніше я вас тут не бачив, а я всіх знаю. – Запитав він, з цікавістю оглядаючи Степанича.
– Ми з Гердою он там далеко за лісом живемо. – Старий вказав рукою. – Будинок у нас там великий, дерев’яний, а ми його охороняємо. – Степанич хотів якось відволікти хлопчика і почав розповідати про життя в лісі.
– А ти не вживаєш? – Запитав Василь.
– Ні, куди вже мені.
– Можна я з тобою піду? З вами з Гердою жити. – Хлопчик подивився на старого такими жалісливими очима, що у того стиснулося серце.
– Як це? А мама? Так не можна. – Злякався Степанич.
– Їй і справи до мене немає. Я давно хотів втекти, тільки в автобус мене не пускають, а через ліс одному йти страшно. – Василь витер ніс.
Тут до зупинки почали підходити люди, в основному. Перемовлялися між собою, поглядаючи на незнайомця. Незабаром під’їхала і автолавка. Люди неквапливо вибирали з небагатого асортименту, Степанич терпляче чекав своєї черги. Одна старенька, відходячи з покупками, помітила Василя, що відійшов убік.
– Підійди сюди, бідолахо, тримай. – Вона простягнула хлопчикові булочку.
– Дякую, бабусю Галя. – Подякував Василь і жадібно почав їсти частування. Старенька зітхнула і, похитавши головою, пішла своєю дорогою.
– Розійдіться, я займала! – Почув Степанич хрипкий жіночий голос. Обернувшись, він побачив, як через покупців, що залишилися, до автолавки, неабияк погойдуючись, пробирається жінка середнього віку. Одягнена вона була недбало, по обличчю відразу було видно стаж дружби з міцними напоями. Старі, морщачись, розступилися.
– Тань, мені дві банки тушонки, на решту гор…и. – Жінка простягнула продавчині гроші. Та в свою чергу теж похитала головою, але виставила три пляшки і дві банки консервів. – Ні, давай чотири. – Зажадала покупниця.
– Тоді на тушонку не вистачає. – Відрізала продавчиня. Жінка задумалася, мабуть, щось обмірковуючи.
– Давай чотири і хліб. – Вирішила вона.
Забравши покупки, хитаючись і розсипаючи на всі боки лайки на адресу сусідів, жінка поплелася вбік. Як тільки вона відійшла, ті, що залишилися, зашепотілися. Степанич зрозумів, що це і є мати Василя. Сам хлопчик кудись сховався в цей час.
“Шкода, хлопця, “подумав він.
Укладаючи зручніше в рюкзак продукти, Степанич вголос поскаржився, що в автолавці не було в продажу картоплі. Начебто і зрозуміло, в селі свої овочі, але до супу було б саме те.
– Купиш, так продам. – Відгукнулася, стара, що стояла поруч. Степанич вирішив, що купить картоплю, пару морквин і цибулю. Разом вони пішли до будинку старої.
– Хлопчик тут крутився… – почав було Степанич.
– Василь, бідолаха. – Відразу підтримала розмову стара. – Мати його теж приходила, як завжди, набрала го..ки. Хлопчику до школи йти, а вона й не турбується. Найближча школа тут за тридцять кілометрів, інтернат, жити можна. Краще б йому було, ніж з нею. У теплі, нагодований, та й людиною, можливо, став. А тут зг.не, одна дорога.
– Чому ж ніхто нічого не робить, щоб допомогти хлопчикові? – Здивувався Степанич.
– Хто? Може, я? А може, Іванівна? Одні старі залишилися, доживаємо свій вік. Ти на нашу глушину поглянь. У кого була можливість, ті вже поїхали. А до тих, хто залишився, нікому й діла немає, до нас навіть дільничний не заїжджає. Пенсію отримуємо, вже добре. Підгодовуємо Василя, хто чим може. – Розповідала стара по дорозі.
Степанич похитав головою. Йдучи, хотів теж Василю залишити щось з продуктів, але хлопчика ніде не було видно. Всю дорогу назад він не виходив у старого з голови: треба якось допомогти, от тільки як? – думав Степанич.
Раптом Герда, що бігла попереду, заричала і наїжачилася в зворотний бік.
– Що таке? – Здивувався старий і обернувся. Краєм ока він помітив за одним з дерев якийсь рух. – Хто тут? Виходь! – Крикнув він. Герда загавкала і кинулася до дерева.
– Дід Василь, забери Герду, це я! – З-за дерева показалася голова Василя.
– Ти як це тут? – Здивувався Степанич.
– Я ж тобі сказав, все одно втечу, якщо з собою не візьмеш. – Всхлипнув Василь, а Герда, вже впізнавши знайомого, крутилася навколо нього, виляючи хвостом. До будинку залишалося вже зовсім небагато, виходить, Василь всю дорогу крався за ними.
– Гаразд, пішли. Михайло приїде, вирішимо, що з тобою робити. – Махнув рукою Степанич.
Два тижні вони жили дружно і добре. Василь в усьому слухався діда Василя, допомагав йому. Степанич бачив, як хлопчику не вистачало теплого людського спілкування, ластився до нього, та й сам він прикипів до Василя.
Нарешті, як і обіцяв, приїхав Михайло з друзями.
– Що це ще за гості? – Здивувався він, помітивши Василя, який спочатку сховався за дровами.
– Тезка мій. – Пояснив Степанич, погладивши хлопчика по вигорілому волоссю. – Ходімо, поговоримо. – Відкликав він Михайла.
– Треба допомогти. – Погодився той, вислухавши розповідь. – Поки йому доведеться додому повернутися, а то матуся божевільна ще про якесь викрадення заявить. Адже я і сам в дитячому будинку виріс, теж від таких батьків забрали. Нічого, як бачиш, людиною став. Нелегко було, але коли на ноги піднявся, не забув, хто мені путівку в життя дав.
Багато потім ми з хлопцями по дитбудинках їздили, допомагали. Там і дружину знайшов. – Тепло розсміявся Михайло. – Мені вже за тридцять було, а вона дівчинка зовсім, 17 років, а я відразу закохався. Дочекався, як 18 виповниться, і одружився.
Десять років живемо. Добре живемо, тільки дітей немає. – Михайло засумував. Але тут же здригнувся.
– Не переживай, Степанич, хлопчик не пропаде. – Запевнив він ще раз.
***
– Все, Степанич, ми знайшли твоїх кривдників. Та й суд уже пройшов. Шкода тільки, що стягнути з них відразу всю суму не вийде, та й постраждав не ти один. Загалом, будуть тобі виплачувати частинами. – Радісно повідомив в свій черговий приїзд Михайло. Василь Степанович замислився.
– Не треба мені цих грошей. Можна я краще у тебе тут жити залишуся. Добре тут, та й залишилося, може, не довго. А гроші заповісти мені нікому. Ти, Михайле, краще їх на добрі справи пусти. Комусь іншому напевно потрібніші виявляться. – Сказав він.
– Добре, Степанич, раз так вирішив. За решту не переживай, не ображу. – Посміхнувся Михайло.
– Та я й не переживаю. Ти краще скажи, як там мій тезка? – Василь Степанович часто згадував про хлопчика.
– Іринка моя, як дізналася про Василя, сама зайнялася його справою. І в дитячий будинок все ходила його відвідувала. Всі вуха мені продзижчала, який тямущий. Вирішили ми його собі забрати, вдома з Іринкою зараз.
Наступного разу з собою візьму, побачитеся. Він вас з Гердою добре пам’ятає. – Михайло поплескав старого по плечу.
– Ось, і правильно, ось і славно. – Зрадів Василь Степанович.
***
Прожив Василь Степанович ще три роки. Пішов тихо, уві сні, з щасливою посмішкою. Герда прожила ще кілька років, подружившись з новим сторожем.
Михайло з Іриною взяли в сім’ю ще двох діточок, брата з сестрою, а потім у них народилася дочка. Правий був Василь Степанович, отримав Михайло своє щастя за добрі справи, які він продовжував робити для знайомих і незнайомих людей. Інакше не може і бути.
Спеціально для сайту Stories
