Ася, важко дихаючи й озираючись, зупинилася. Навіть не глянувши на сина, залишила візок біля якогось обшарпаного гаража і пішла.
Серце калатало так сильно, що готове було вистрибнути з грудей. Жінка прискорила крок. Лише на мить у голову закралася думка – чи не робить вона найстрашнішу і найжахливішу помилку у своєму житті. Чи правильно чинити з живою людиною ось так?
Блиснула блискавка і прогримів грім. Злива посилилася. Ася спеціально чекала на погану погоду. У дощ мало хто прогулюється вулицею. Більше шансів залишитися непоміченою.
З іншого боку, хто її помітить у цьому забутому всіма місці на околиці міста? Суцільно безгоспні гаражі та бродячі собаки.
Ася зупинилася і змусила себе обернутися. Чи можна сказати, що, залишивши дитину, вона вчинила у найнелюдськіший спосіб? Ася похитала головою. Для себе вона мала правильний вигляд і просто позбувалася тягаря. Совість була чистою.
Діставшись дому, жінка зітхнула з полегшенням і, завалившись на ліжко в мокрому одязі, забулася глибоким спокійним сном.
Галина кричала на чоловіка так сильно, що в якийсь момент захрипла. Степан із непроникним обличчям сидів і вислуховував усе, що вона про нього думала. Справа була в тому, що він продав свою квартиру, яка дісталася йому від батьків. Він збирався порозумітися, але дружина не давала йому й слова вставити.
– Люди все життя працюють, щоб нерухомість придбати і в старості гідно жити, а ти… ти… – Хрипіла Галина. – Вимітайся! Забирайся геть!
– Та куди ж я піду? – Ніколи ще й жодна сварка не закінчувалася такою істерикою. Точно в дружину демони вселилися.
Галину не особливо хвилювало куди піде чоловік. Жили в її просторій двокімнатній квартирі, а квартиру Степана здавали. Дохід від здачі нерухомості мав стати гарною підмогою в старості. Тепер усе зруйнувалося.
Але Галину розлютив не стільки факт продажу, скільки те, що Степан не порадився з нею. На очі така завіса знайшла, що жінка ще близько двох годин сиділа і думала, чому так кричала.
Для завжди стриманої та врівноваженої жінки така поведінка була неприйнятною. Точно невидима сила змусила її втратити над своїми словами контроль.
Степан, який у будь-якій дрібній сварці шукав компроміс і вважав, що будь-який конфлікт можна вирішити розмовою, надувся.
– Ось піду, потім не плач!
Пояснювати свій вчинок розхотілося. Він із гордо піднятою головою вийшов із квартири і грюкнув дверима так сильно, як тільки міг. Дав зрозуміти: у нього теж є характер.
На вулиці лив дощ. Йти було нікуди. Батьків він втратив, коли йому було двадцять років. Друзям про сварку з дружиною розповідати не хотів. Щоб між ними з Галею не відбувалося, але скаржитися на своє життя остання справа. Чим він буде кращим за сварливу базарну жінку?
Сівши в машину, Степан вирішив, що ночуватиме тут. Помітивши, що Галя дивиться на нього з вікна, вирішив від’їхати куди-небудь подалі. Нехай гадає, куди він подівся… Їй же гірше буде від власних думок.
Ще пошкодує, що була така необережна у своїх словах. Істеричка.
Трохи охолонувши, Стьопа вирішив, що даремно свою квартиру продав і з дружиною не порадився. Після лікування гормонами та іншою гидотою, Галя стала сама не своя.
Дружина мріяла про дитину. Робила все, щоб радісний момент у їхньому житті все-таки настав. Але дива не траплялося. Лікування було марним і принесло більше проблем зі здоров’ям, ніж думалося. А скільки грошей на всі ці обстеження пішло… Не злічити. Часом Степану здавалося, що вони працюють виключно на клініку.
Якось він поставив сам собі серйозне запитання про те, чого йому хочеться більше: бачити поруч із собою здорову жінку або ж щасливу. І зрозумів, що в глибині душі вже змирився з тим, що дітей у них ніколи не буде. Мабуть, така доля.
Думок, щоб кинути дружину і знайти іншу, у нього ніколи не було. Якщо діти не від Галі, то навіщо вони взагалі потрібні? Вже краще тоді всиновити якогось малюка і займатися його вихованням.
Усі свої роздуми він намагався до неї донести, але вона й слухати не стала, сприйняла інформацію вороже.
– Є інша? – Запитала вона, – тому ти просиш мене здатися? Мені тоді й жити не варто.
Дружина наче не могла повірити в те, що він готовий відмовитися від думок про власних дітей. Стало ясно, що без дитини Галя ніколи не почуватиметься щасливою.
Степан виїхав із двору на проспект. Згадав, що на околиці міста в нього є гараж. Ніч можна провести там.
Гаражем із дружиною вони майже не користувалися. Зберігали там шини та інший мотлох, який варто було б викинути, та руки не піднімалися. По-хорошому слід було там розібратися, але про гараж згадували двічі на рік, коли приходив час “перевзувати” машину.
Дорога була порожньою. У вихідний день люди відсиджувалися вдома. Треба думати…
Злива була така сильна, що дощові каналізації не справлялися з потоками води. Степан натиснув на педаль газу, не боячись зловити водяний клин. Хотілося скоріше дістатися гаража. Там має лежати старий електричний чайник.
Галина, не помітивши машини під вікнами, занервувала. Вона майже одразу пошкодувала про свої слова. Їй хотілося набрати номер чоловіка і вибачитися. Але щось її зупиняло.
Степан доїхав до гаражів за рекордний час. Візочок помітив одразу. У голові не було думок про те, що в ньому лежить маленька дитина. Тільки вийшовши з машини і почувши гучний плач, зрозумів що до чого.
Усі сварки, чвари з дружиною вилетіли з голови і тепер не мали жодного значення. Дитина була роздягнена. Вона замерзла, промокла і хотіла їсти. По-хорошому треба було викликати швидку допомогу.
У візочку лежало зім’яте свідоцтво про народження і сире м’ясо. Останнє здивувало, але думати про це було ніколи. Степан вирішив забрати дитину і відвезти до себе додому.
Галя, слухаючи невиразні пояснення чоловіка і притискаючи до себе немовля, не могла повірити в те, що хтось міг у таку погоду залишити дитину.
Трохи згодом ця думка змінилася іншою, подумалося: “Доля. Як вона є доля”. Хіба можливо, що її чоловік за випадковим збігом обставин міг випадково знайти викинуте немовля? У їхньому випадку…
Дитину довелося віддати. Галя до останнього тримала хлопчика на руках і не хотіла відпускати.
Степан давав пояснення: де, коли, о котрій годині виявив дитину.
Співробітників поліції здивувало, що у візочку лежало сире м’ясо.
Складалося враження, що з матір’ю дитини щось сталося.
– Можливо, мама хлопчика пішла в магазин. Її застала злива, і вона вирішила скоротити шлях через гаражі. Але щось із нею сталося. – Будувала теорії Галя.
– А може вона просто хотіла позбутися сина? – Степан не плекав ілюзій. – Ніколи не бачив, щоб у магазині продавали м’ясо і не упаковували його хоча б у пакет.
– Коли дітей викидають, м’ясо не купують. Жінка потрапила в біду. – Наполягала дружина, відчуваючи, що чоловік правий. Повірити в його теорію все одно, що визнати – чудовиська серед нас існують.
– Або ж хотіла, щоб дитини допомогли позбутися бродячі пси. Виставити все як нещасний випадок. Люблячі матері не кидають своїх дітей ніколи.
– Такого не буває. – Галина уявила зграю собак, і вся зблідла. – Жодна мати так не вчинить.
– Знаєш, що не буває… Не буває таких подарунків долі. Стільки років ми боремося за право мати власне дитя і ось… Я ж і квартиру продав, щоб спробувати ще… Хотів відвезти тебе в найкращу клініку. Зробити все, щоб ти була щаслива.
Галя не відповіла. Їй було соромно. Помутніння, яке її накрило з головою, було незрозумілим. Зараз вона була майже рада своїй нестриманості. Якби не скандал, то ніколи б у житті в неї язик не повернувся вигнати найближчу для себе людину з дому.
Степан би не поїхав у гараж і не виявив дитини. Хто знає, що сталося б із хлопчиком…
Однак із прийомом таблеток треба закінчувати. Має рацію чоловік. Якщо не судилося мати дітей, значить не судилося. І хай буде що буде.
Галя і Степан займалися усиновленням знайденого хлопчика, щойно це стало можливо. На все знадобилася величезна кількість часу.
У своєму рішенні подружжя не сумнівалося. Хоча раніше категорично не хотіли брати дитину з будинку маляти. Страх, не впоратися з вихованням чужої дитини, не полюбити її, тоді був майже відчутний. Та й що лукавити – хотілося свою рідну кровиночку.
Цього разу таких суперечок не виникло. Якось Галя зізналася, що, бігаючи по всіх конторах, було відчуття ніби вона бореться за право забрати свого хлопчика додому. Степан відчував те саме. І це було найдивовижніше.
Матір покинутої дитини знайшли швидко. Спочатку вона намагалася збрехати про те, що не збиралася залишати візочок. Говорила, що на неї напали бродячі пси і нічого не залишалася, крім того, як тікати. Але її досить швидко спіймали на брехні.
Хіба стане мати спокійно спати, знаючи, що хтось просто зараз завдає шкоди її дитині? Щонайменше вона мала заявити про те, що трапилося, і викликати швидку допомогу.
– Як дивитимуться на матір, яка в хвилину небезпеки втекла? – Доводила свою позицію Ася. – Ніхто й не подумає, що у страху очі великі. Я просто злякалася і не могла ні про що інше думати. Я боялася осуду.
В останній її фразі ховалася відповідь на головне запитання про те, чому вона покинула дитину, а не віддала в будинок маляти.
Галя, думаючи про цю жінку, відчувала таку злість, що важко ставало дихати. Не можна судити і бажати зла іншій людині, але це був той випадок, який цілком можна назвати винятком.
Чи могла вона вважатися людиною після цього?
Одного разу Степан заїкнувся про мотиви її вчинку, але Галя суворо припинила:
– Не важливо, якими мотивами вона керувалася: грошей немає, важко, спати хочеться, працювати треба. Виправдань, а вже тим більше розуміння в таких ситуаціях бути не може. Вона викинула дитину. Сподівалася позбутися. А найстрашніше знаєш що?
– Що?
– Хоч би як її покарали, але ніхто й ніколи не зможе заборонити їй приводити дітей знов. Ця думка буквально мучить мене. Як же несправедливо, що в таких жінок є така можливість.
Ася ж тільки через п’ять років зрозуміла, яку помилку зробила. Якби вона могла щось змінити, то залишила б дитину ще в лікарні.
Але скоєний вчинок її не жахав, навпаки вона вважала, що в той період життя в неї не було іншого виходу. Їй страшенно хотілося спати, гуляти і жити вільним життям без будь-яких зобов’язань і відповідальності.
Шкідливих звичок вона не мала, була гарна собою. Струнка, красива, висока блондинка з прекрасними очима… Жила у власній квартирі і працювала в транспортній компанії.
Заробіток був гідний. Вистачало на все.
Покарання за безрозсудний вчинок ніяк на неї не вплинув. Більше засмучував суспільний осуд і гнівні побажання від людей, які й уявити не могли, як їй було важко.
Вона, молода жінка, яка звикла до чоловічих поглядів та уваги, не готова була відмовитися від свободи через якусь дитину.
Однак, незважаючи на все, Галя була в чомусь права – ніхто не міг заборонити Асі знов привести у світ дитину та жити щасливим життям, не озираючись на минуле.
Через п’ять років Ася зустріла чоловіка і подарувала йому доньку. Шлюб розвалився через два роки через зраду. Ася пішла до багатого коханця. Дочку забирати з собою відмовилася і залишила дитину з колишнім чоловіком.
Перший час Галя іноді думала про Асю. Через рік її гнів вщух. Хотілося вірити, що жінка розкаюється у скоєному. Також Галя вірила в карму і вважала, що життя обов’язково покарає жінку за її нелюдський вчинок. Не повинні жити щасливо люди, які вчинили зло.
Про справедливість можна розмірковувати вічно. Не завжди буває так, як має бути. Чесні люди продовжують страждати. Мерзотники добре жити. Галя і Степан для себе вирішили про це не думати.
– Який сенс розмірковувати? Нам не під силу щось змінити, – сказав Степан дружині, поставивши тим самим крапку. Однак у його словах була лише частка правди. Дещо вони змінили. Змогли подарувати покинутій дитині сім’ю.
Хлопчика звали Олексієм. І Галю, і Степана це ім’я повністю влаштовувало. Малюк був повністю здоровий. Добре їв, міцно спав, розвивався відповідно до свого віку. Галя, стоячи біля дитячого ліжечка, не могла натішитися з того, що в них зі Стьопою тепер є син.
Ніщо не могло затьмарити її прекрасний душевний стан. Навіть суворий і остаточний діагноз лікарів.
Галя не раз чула, що в людей, які всиновлюють дітей із дитячого будинку, незабаром усе налагоджується і з’являються власні малюки. У їхньому зі Степаном випадку цього не сталося. Однак, вони й не чекали. Для них диво сталося того дня, коли їм винесли хлопчика і вони приїхали з ним додому.
