Пенсіонерка Лілія (або як всі називали, Ліля) Дмитрівна, важко зітхнувши, насилу перевернулася на інший бік. Боліли суглоби, сильно набрякли ноги. Вона втомилася ходити по лікарнях, втомилася від лікування.
Жила одна, заміжня ніколи не була, син народився давно, від першого кохання. І тут пролунав дзвінок у двері. Важко дійшла, відкрила.
На порозі стояли син з невісткою. Поруч — чотирирічний онук Михасик, маленькі ручки стискали машинку. І здоровенний пес.
— Мамо, ми швидко. Ми назад поїхали. Міша і Тефтель у тебе залишаються. Днів за п’ять впораємося! І заберемо їх, — вимовив син Гліб.
— Так… Я хвора, я не ходжу, я…, — тільки й змогла вимовити Ліля Дмитрівна, спираючись на косяк.
— Ми б вас не турбували, правда. Але ж не тягнути з собою дитину і собаку вісім годин в інше місто. Моя мама… Її більше немає, — відповіла невістка Ліза і заридала.
Слідом заплакав онук, сумно зітхнув собака. І Ліля Дмитрівна зрозуміла: «Треба щось робити!».
Хвороба підкралася півроку тому.
Лілі Дмитрівні виповнилося всього 60 років. Але куди не глянь — багато літніх людей з паличками. Здоров’я раз — і дає збій.
Ліля Дмитрівна знала ще, що сваха, Ірина Кирилівна, сильно хвора. Батько невістки, Іван Петрович, давно заг.нув. А тепер, виходить, і свекруха… Треба ж, вмить згасла від недуги. А ще молодша за неї.
Син і Ліза вже поїхали. І ось тепер Ліля Дмитрівна, відчуваючи біль у плечі та ногах, дивилася на двох: онука і собаку.
Дитина обіймала величезного собаку, а той його ретельно облизувала.
— Михасик… А він це, не кусається? Він чого такий страшний? Ви б хоч пуделя взяли! Це взагалі хто? — тільки й змогла вимовити жінка.
— Це бабусю, англійський бульдог. І він гарний. Його Тефтель звуть! Він ласкавий, — хлопчик продовжував гладити собаку.
— А це… З ним же гуляти треба, так? — Ліля Дмитрівна схопилася за серце.
Сама вона, крім кішок (а тих вже давно не було), нікого не тримала. Досвіду догляду за собаками не мала взагалі.
Серце розривалося від жалю до свахи, яка передчасно пішла з життя.
Але Ліля Дмитрівна не уявляла, як вона зі своїми недугами впорається з спритним малюком і величезним собакою.
— Треба! І годувати. Він м’ясо їсть. І кашки. І взагалі. Ходімо на вулицю, бабусю! Вже час! — самостійний Михасик зітхнув і пішов одягати чобітки.
Ліля Дмитрівна не пам’ятала, в чому вийшла на вулицю. Дитина всунула їй повідець, сам взяв її за руку. Так і вийшли.
На вулиці вона не була вже тиждень, погано було. Але тепер йшла. Крізь біль, зі сльозами. Що робити, Господи? Молилася подумки, щоб сили дав. Нікому допомогти, крім неї! Онук же, та собака цей…
Тефтель йшов спокійно. Під час прогулянки жодного разу не смикнув повідець, не звертав уваги на гавкаючих і бігаючих повз собак.
Ліля Дмитрівна його навіть поважала. І з гордістю випрямила спину, коли пройшли повз сусідок, які сиділи на лавочці і збирали останні плітки.
— Це гості у тебе, чи що? Ти ж казала, що хворієш! Ой, як ти з дитиною та з таким собакою впораєшся? Зовсім захворієш та зг.неш! Хлопчик, ти навіщо до бабусі приїхав? Вона ледве жива! І собаку ще привезли. Зовсім у тебе у батьків совісті немає!
Сплавили на хвору, а самі, мабуть, відпочивати поїхали! — прокричала на всю вулицю сусідка з п’ятого поверху Зінаїда.
Ліля Дмитрівна відчула, як напружилася рука онука. І навіть цей самий англійський Тефтель докірливо мотнув головою.
— Цить! Сороки. До вас онуків не возять, от і заздрите! Сама попросила Михасика привезти! І нічого я не хвора. А собака цей породистий, він у них це… чемпіон по виставках, ось!
І нічого язиками чухати, ще раз подібне при дитині скажите…! Тільки й можете, що інших обговорювати! А син у мене з дружиною сваху проводжати в останній шлях поїхали, а не відпочивати, якщо вам так цікаво! — випалила Ліля Дмитрівна і швидко пішла вперед, забувши про те, що ноги ледве йдуть.
— Не слухай їх, Михайле! Бабуся тобі завжди рада! — обійняла вона онука в ліфті.
– Бабусю… А ти не полетиш на небо, як баба Іра? Мама і тато мені пояснили, що вона там буде жити. Тільки… І так дідусь там, вона там. І крім тебе у мене нікого немає… Ти не полетиш, бабусю? Не кидай мене, бабусю, люба, я так тебе люблю! — обійнявши коліна Лілі Дмитрівни, заплакав Михайло.
— Що ти? Онучку! Не плач, рідний! Та бабуся тобі набридне ще! Нікуди не полечу! Завжди з тобою буду! І до школи тебе поведу, і до інституту! З армії дочекаюся! Завжди з тобою буде твоя бабуся, Михайле! — притиснула до себе дитину Ліля Дмитрівна.
Через «не можу» приготувала вечерю. Сходила якось до магазину. Ввечері пішла гуляти з Тефтелем. Той, як і раніше, незворушно крокував поруч.
Коли онук і собака заснули, пішла пити ліки. Все боліло так, ніби вона всю ніч рила котлован під вікном. Але Ліля Дмитрівна розуміла: сподіватися більше ні на кого. І досі чула у вухах слова Михасика. Як він плакав. Як боїться залишитися без неї.
— Господи, допоможи! Хоч би трохи полегшало. Нехай біль трохи відступить. Не заради себе, заради онука прошу! — шепотіла Ліля Дмитрівна.
Назавтра вони грали в машинки, і літня жінка раптом зрозуміла, що повзає з Михайлом по підлозі, чого не робила давно. І кашу разом варили. А потім купали Тефтеля, який вивалявся у весняних калюжах.
Несподівано для себе Ліля Дмитрівна розцілувала собаку.
— І чому я вирішила, що він страшний? Який гарний і розумний! Чудо-пес! — говорила вона сама собі, витираючи Тефтеля.
— Михасик, а чому його так звуть? — поцікавилася у онука.
Хлопчик розсміявся.
— Він, бабусю, тефтелі дуже любить! А взагалі у нього ім’я на букву «Т», але дуже мудре. Тефтель краще! — посміхнулася дитина.
Дні просто летіли! І казки були прочитані, і в планшеті Михайло бабусі показав, як казки дивитися.
Букви вивчили, кмітливий хлопчик навіть слова складати почав. А Тефтель любив поспати в кріслі і випрошувати морозиво або шматочки сиру.
— Мамо! Ти як там? Вибач нас, виходу не було! Ще на пару днів затримаємося! Не уявляю, як ти, хвора, справляєшся з Михайлом і собакою. Але куди нам їх було подіти? — з тривогою промовив син, що дзвонив.
— Добре справляюся! Не кажи дурниць! Я ж бабуся, зрештою! Залишайтеся на скільки потрібно. Лізу підтримуй, як вона тепер, без матері. А про здоров’я не турбуйся моє. Всі ми не стаємо молодшими, але з будь-якою проблемою можна впоратися! — з оптимізмом промовила Ліля Дмитрівна.
Коли Гліб і Ліза під’їжджали до будинку, уява малювала невеселі картини. Хвора Ліля Дмитрівна, яка важко ходить . Михайло і собака. Як вони жили всі ці дні?
— Гліб! А це… Не твоя мама? Он, біжить, — тільки й змогла вимовити Ліза.
— Вона! Ну, мати, дає! — здивовано вимовив Гліб.
По двору, штовхаючи м’ячик, незграбно бігла Ліля Дмитрівна. Їй здавалося, що вона не бігала років сто! Ходила-то насилу! За нею з виском мчали Михайло і Тефтель.
Коли прийшов час їхати, дитина вчепилася в бабусю і заплакала.
— Михасик! Та твоя бабуся до тебе через два тижні приїде! У кафе підемо! На каруселі покатаємося! Ти чекай на мене! — Ліля Дмитрівна взяла Михайла на руки, які ще зовсім недавно навіть чайник не могли тримати.
— Мамо! Він же важкий, ти що! — обурився Гліб.
— Нічого! Чекай на мене, Михасик! Все буде добре! Бувай, Тефтель! Скоро бабуся приїде і до тебе! Підемо гуляти! — розсміялася Ліля Дмитрівна.
Вона моя сусідка. І розповіла цю історію. Дійсно важко ходила, дуже хворіла. А потім ось раз — і почала рухатися. Чому всі у дворі досі дивуються!
— Мене вилікували Михасик і Тефтель. Деякі болячки залишилися, але це дрібниця. Не треба лежати, інакше зовсім не встанеш! Не треба себе жаліти, інакше буде гірше.
Не завжди лікарні та ліки здатні створити диво. А любов — може. Я подумала, як без мене будуть дитина і собака? Якщо я ляжу? І встала! І ходити бадьоро почала! Тому що я їм потрібна!
Мені є заради кого жити! Так що як би погано і боляче не було, вставайте! Ідіть! Заради маленьких ручок онуків, які довірливо лежать у ваших руках. Це найказковіше і найкраще, що може бути!
Заради своїх дітей, чоловіків. Заради своїх собак і кішок, які теж вас потребують!
Помоліться Богу, щоб допоміг, зберіть волю в кулак. Немає нічого такого, чого б не змогла людина. У складних ситуаціях організм включає приховані ресурси!
І насолоджуйтеся кожним днем, радіючи життю! — порадила Ліля Дмитрівна всім-всім!
