– Дарино Олександрівно, я поговорю із сином. Надалі таке не повториться!
– Я сподіваюся, Аркадію Петровичу. Денис – хороший хлопчик! Розумний, здатний математику любить та спорт. Ви б вигадали, як застосувати його таланти. Можливо, секція якась спортивна чи ще що. Енергію нема куди подіти йому, от і скаче по партах.
Все б нічого, але це небезпечно! Та що я вам пояснюю? Ви самі все розумієте! Дякую, що допомогли полагодити зламану парту, і давайте домовимося: я не повідомлятиму про те, що сталося, а ви подумаєте, як і чим зайняти Дениса.
– Добре! Я все зрозумів.
Даринка кивнула на прощання сімейству Лазаревих, і посміхнулася, відвернувшись до вікна. Тато Дениса Лазарєва сам був схожий на школяра, який щось зробив, коли стояв перед нею, переступаючи з ноги на ногу і червоніючи від хвилювання. Їй, ще вчорашній студентці, вичитувати дорослого чоловіка було якось не по собі.
А таки хороший батько у Дениса… І хлопчика свого він любить. Це видно. А, значить, зробить усе, щоб син його виріс такою ж доброю людиною. І нехай вона ще погано розуміється на людях, Даші здавалося, що в цьому випадку вона точно не помиляється. Було щось таке в тому, як однаково опускали очі перед нею батько та син.
А ще у тому, як Денис узяв батька за руку, виходячи із класу. У цьому простому жесті було стільки довіри, що Даші навіть по-доброму позаздрила цьому хлопчику, адже в її житті таких стосунків із батьком, та й взагалі батька. Мама довго відмовлялася, не бажаючи розкривати Даші подробиці своєї біографії. І тільки коли Даші виповнилося 18, наважилася розповісти про її появу на світ.
– Даринко, ти вже досить доросла і маєш право знати, хто твій батько. Ти багато разів у мене питала про це, а я мовчала. Не тому, що сказати не було чого, а тому, що не хотіла тебе засмучувати.
– А зараз розкажеш?
– Так. Настав час. Адже ще кілька років, і ти станеш зовсім дорослою. Настане твій час робити вибір. І я хочу, щоб ти робила його, знаючи про своє коріння.
– Мам, ти мене лякаєш!
– Ні, доню, ні! Нема чого тобі боятися! Батько твій – прекрасна людина! Розумний, талановитий, добрий…
– І де ж він, такий добрий? Чому я його не знаю? Чому ніколи не бачила? Чи ця доброта поширюється на будь-кого, крім його дочки? Мам, тобі не здається, що ти сама собі суперечиш?
– Даринко… Господи, як складно! Простіше, напевно, сто вагонів розвантажити, ніж розібратися у своєму житті та спробувати пояснити своїй дитині, що було не так!
– Давай краще по порядку, мамо! Чому я батька ніколи не бачила? Він не хотів?
– Не зовсім так, Даша. Не хотіла цього я…
– Новина! А чому? Я в дитинстві мало не в кожному зустрічному тата шукала. Заздрила подружкам страшно, коли за ними батьки до дитячого садка приходили. Стоїш і дивишся, як Машку тато на плечі свої посадив, і вона пливе в небі над тобою і показує язик. Знаєш, мам, адже я Машку навіть відлупцювала разок за це…
– За що? За те, що вона тобі язика показувала?
– Ні. За її тата…
– Ох … Вибач, мене, рідна! Це я винна в тому, що батько з тобою не спілкувався стільки років.
– Ти можеш мені добре пояснити, що між вами сталося?
– Можу. Хоч і розумію, що ти мене, швидше за все, не зрозумієш і не пробачиш, але надто довго я це в собі носила… Слухай. Прізвище ти носиш зовсім не свого батька, а мого першого чоловіка, а ось по батькові в тебе тата. Я зрадила, коли тобі було п’ять. Запитаєш, навіщо? Не знаю. Мені це здалося правильним. Але давай про все по порядку.
Спочатку про мого першого чоловіка. Шлюб наш був… Як би це пом’якше сказати? Договірним… Батьки наші змовилися, що одружать нас, ще в той час, коли ми під стіл пішки ходили. Сім’ї наші пов’язані дуже міцно, тому розірвати цю домовленість ми навіть не подумали. Ми прийняли все як є і росли в повній впевненості, що все так і має бути – нам судилося бути разом.
– Дивно якось…
– Не те слово! Це зараз я розумію, як усе це було неправильно, а тоді… Нам із раннього дитинства твердили, що ми пара. Ось ми й звикли до цього. Дружили. Розуміли одне одного з напівслова, з напівпогляду. Ближче за Славка для мене людини і на світі не було. Мені здавалося, що це і є те саме кохання, про яке говорять і пишуть.
– Чи не воно?
– Ні, доню. Зовсім не воно… Прихильність, спорідненість душ, дружба – як завгодно. Тільки не кохання між чоловіком і жінкою.
– І коли ти це зрозуміла?
– Надто пізно, як ти здогадалася. Ми вже рік як одружені були, коли я твого тата зустріла. Що зі мною коїлося – я тобі передати не можу! Це було справжнє божевілля! І справа була навіть не в пристрасті. Вона, наче лавиною, вкрила нас, не даючи зробити повноцінного вдиху і хоч на хвилину зупинитися і замислитися над тим, що ми робимо. І все-таки справа була зовсім не в цьому.
– А в чому?
– У тому, що я, нарешті, прокинулася від багаторічної сплячки. У мене все було розписано на роки вперед. Батьки забезпечили нас не тільки матеріально, купивши квартиру і обставивши її повністю. Дід твій батькові машину подарував і дачу допоміг побудувати. Нам не треба було ні про що турбуватися.
Освіта, робота та кар’єра для мене та Славка теж були готові. Ми росли в повній впевненості, що так і має бути. Так правильно. Нас помістили в якийсь кокон, запаявши його з усіх боків так, щоб ми й носа висунути не могли. Несміливі спроби зробити щось по-своєму зупинялися одразу.
Для чого це? Навіщо? Адже у вас є все! От і не морочте голову ні собі, ні людям! І ми зі Славком пливли за течією. Нам було добре та зручно. Рівно доти, доки не з’явився Сашко.
– Так звали мого батька?
– Так. Олександр Матвєєв. Талановитий спортсмен, художник, поет… Дивовижної душі людина, яка змінила моє життя раз і назавжди. Які вірші він мені писав! Я досі пам’ятаю кожен напам’ять!
– Мам, менше лірики. Давай ближче до теми. Де він твій поет?
– Живе у столиці. У нього сім’я, діти… І вірші він тепер пише своїй дружині, а не мені…
– Ого! Та ти досі його кохаєш?
– Ніколи не переставала…
– То чому ви не разом?! Що заважало? Твій чоловік?
– Ні! Саме він і не заважав. Як же тобі все пояснити? Я сама у всьому винна!
– Це я вже чула! Не можу зрозуміти поки що, в чому саме.
– У тому, що тебе народила.
– О, як! Тепер з’ясується, що я зламала тобі життя?
– Ні! Що ти таке кажеш?
– Вибач! Не хотіла тебе образити, але висновок чомусь напрошується.
– Все не так! Я заплуталася тоді, дочко. Себе втратила. З одного боку, був Славко та батьки. Дві сім’ї, які спаяні були настільки, що розірвати їх здавалося немислимим, а з іншого боку був Сашко та моє кохання до нього…
– І вибрала ти?
– Нічого з цього. Я втекла!
– Не розумію. Навіщо?
– Не змогла зробити того, що від мене вимагали. Якщо Славко зрозумів мене, і ладен був відпустити, то батьки влаштували мені справжнє пекло. Вимагали покаяння та погрожували всіма карами – земними та небесними, а коли дізналися, що я чекаю дитину – наче збожеволіли всі разом.
Замкнули мене в квартирі бабусі і домовилися, що дитини треба позбутися. Мене ніхто не питав про те, чого я хочу. На той момент я була прокаженою. Лікувати марно, пори те, що спосіб є, а знищити не дозволяють залишки совісті.
– Так дивно це все…
– Ти маєш рацію! Але їм так не здавалося. Вони всіма силами прагнули зберегти свій світ – вибудований, вивірений, правильний з їхньої точки зору.
– І як же … Я ж є! Значить у них нічого не вийшло?
– Ні. Не вийшло. Славко завадив. Я ніколи не думала, що мій спокійний чоловік, любитель Шаляпіна та Моцарта, здатний на те, що він зробив.
– А що він зробив?
– Викрав мене! Пішов проти всіх. А це дуже непросто! Слава був дуже прив’язаний до своїх батьків. Любив їх. І піти проти них йому було немислимо! Більше тобі скажу! Він був готовий прийняти тебе та виховувати, коли дізнався, що ми з Сашком розійшлися.
– Чому?! Чужої дитини від суперника?
– На той момент я не розуміла, чому він так вирішив. Думала, що це залишки нашої дружби в ньому говорять. Він завжди захищав мене. Підтримував, прикривав, коли це було потрібне. Лише після того я зрозуміла, що він кохав мене. По-справжньому кохав! Так само, як я Сашка.
– Як сумно…
– Так… На жаль, я на той момент цього не оцінила, а потім було вже надто пізно. Славко зробив усе, щоб я нічого не потребувала. Коли я попросила його допомогти мені виїхати, він домовився зі своїм другом та його родичами і відправив мене за кордон.
Туди, де б мене не знайшли ні батьки, ні Сашко. Я жила у чужих людей понад два років, доки не змогла влаштувати своє життя. Вони мені дуже допомогли. Та що я тобі розповідаю! Це дідусь Вася та бабуся Катя.
– Я довгий час вважала, що вони мої рідні бабуся та дідусь… А потім ти мені сказала, що це не так. Я дуже злилася тоді! І вирішила, що мені байдуже, що ти там собі придумала! Я думатиму, що вони мої і крапка! Але мамо, я зовсім не розумію тебе! Ти твердиш, що було таке кохання, що ти дихати не могла, а потім просто береш і їдеш на інший кінець світу до чужих людей.
– А що мені лишалося робити? Все розвалилося того дня, коли Славко привіз мене до Сашка, і я сказала йому, що чекаю на дитину.
– І що тоді сталося?
– А нічого особливого. Просто була пауза. Крихітна, всього з хвилину, або ще менше. Пауза, і очі мого коханого, які сказали мені все й одразу. Він не повірив мені… Не повірив, що дитина, на яку я чекаю, від нього.
– Господи, мамо! І цього вистачило для того, щоб ти пішла?
– Так … Досить … Я на той момент не могла думати адекватно. У мене було таке роздратування на душі, що достатньо було найменшого натяку, щоб я кинулася бігти. Нерозумно, я знаю! Треба було порозумітися, спробувати все налагодити. Це вже після я дізналася, що моя мати їздила до Сашка і говорила з ним. Сказала, що дитина, на яку я чекаю – не від нього.
Ще сказала, що Сашко був для мене лише розвагою. Мені, розпещеній і порожній, знадобився молодий коханець, щоб скрасити самотність, адже Славко багато працював і мотався по відрядженнях. Багато чого ще там було сказано, як з’ясувалося. І я довго, нескінченно довго, не могла зрозуміти, як він так просто повірив у те, що йому наговорили!
Адже це було неправдою! Якби Сашко не хотів вірити у сказане, він і слухати нічого не став би. Мені здавалося, що він повинен кохати мене так само, як і я його. Безмежно, охоче піти на що завгодно, аби бути разом, а він так не зміг.
– І ти йому цього не пробачила?
– Ні. Не змогла. Він же відмовився від мене. Та й від тебе також. Нехай на мить, по дурості, але відмовився. Повірив тому, чому повірити не можна було.
– Звідки ти дізналася, як було?
– Так він сам мені розповів. Ми бачилися одного разу. Тобі тоді було три роки. Я приїжджала, щоб оформити розлучення, і він прилетів на пару днів, щоб остаточно з’ясувати все.
– Ви не помирилися?
– Як бачиш – ні. Точніше, не зовсім так. Я відпустила його. І все, що було між нами. На той момент було вже не так боляче, і я змогла зрозуміти його мотиви та прийняти слова, якими він намагався виправдатися за зраду. Крім того, я подорослішала. Перед ним була вже не та дівчинка, яка не знала життя і не розуміла, що таке кохання.
– Ви ще зустрічалися?
– Ні. На нашій останній зустрічі я уважно спостерігала за ним та за тобою. Якби побачила, що він тягнеться до тебе, намагається налагодити контакт, подумала б, щоб виправити ситуацію, але він дивився повз тебе. На мене… Але повз тебе, розумієш? Його доброти, а я точно знаю, що він дуже добра людина, не вистачило на власну дитину.
А що я без тебе? Нуль та порожнє місце. Ти завжди була і будеш тим сенсом, який я отримала від цього життя. Незаслужений дар, який мені чомусь довірили, попри всю мою дурість і непристосованість. Ти стала тим якорем, який тримає мене, не дозволяючи зірватись і наробити лиха.
– Я теж люблю тебе, мамо … – Даша плюнула на свою образу, і обійняла матір. – Можу спитати?
– Про що завгодно!
– Чому ти не залишилася зі своїм Славком? Мені чомусь здається, що ти теж його трошки кохала. Ти так тепло про нього говориш.
– Так. Це так. І саме тому я з ним не лишилася. Більше того, перестала спілкуватися одразу після того, як влаштувалася на новому місці. Він приїжджав, просив про зустріч. Я відмовила.
– Чому?
– Не розумієш? Я й так була по вуха винна перед ним. І точно знала – кохати його так само, як він мене, ніколи не зможу. Це буде лише бліда подоба тих почуттів, які він відчував до мене.
– А ще, ти не хотіла вішати йому на шию чужу дитину?
– І це теж. Ти маєш рацію. Не так різко, можливо, я б це охарактеризувала, але так воно і було. Я хотіла, щоб він створив свою сім’ю. З жінкою, яка його кохатиме і народить йому дітей. Його дітей, розумієш?
– Ти сумуєш за ним?
– Дуже! Я ж казала – найкращого друга втратила!
– А ти не хотіла б зв’язатися з ним, зустрітись?
– Ні, доню. У нас різні шляхи. І знову вони вже ніколи не зійдуться. Нема чого й мріяти про це. Нехай усе лишається так, як є. У нас же з тобою є серйозніша проблема.
– Яка?
– Ти хочеш зустрітися зі своїм батьком?
Дарина розгубилася. Незважаючи на те, що відповідь на це питання вона вже знала, вимовити її вголос було дуже складно. Мало, що каже мама про те, що кохання її давно вже не те й бачити цього Олександра вона не хоче. Можливо, насправді вона тільки того й чекає, щоб Дарина відповіла згодою та попросила про цю зустріч, адже тоді мати матиме шанс знову побачити своє кохання.
– Можна, я не одразу відповім, мам? Мені треба подумати.
– Добре. Я маю його контакти. Якщо ти вирішиш, що хочеш зустрітися з ним, я куплю тобі квиток та забронюю готель.
– А ти?
– Що я?
– Ти зі мною не поїдеш?
Посмішка матері не обдурила Дарину. У цьому легкому русі губ було стільки невисловленої печалі та ніжності, що відповідь була вже зовсім і не потрібна.
– Ні, доню, не поїду. Що було, те вже давно минулося. Я вдячна Сашкові за те, що він дав мені пізнати, що таке кохати по-справжньому. Коли душа на розрив і згоряє і воскресає від слова чи дотику миттєво, варто лише дати їй те, чого вона так прагне. Але все це було… Розумієш, Даринко? Було! І вже ніколи не повернеться. Залишилися лише уламки…
– Мамо, я теж хочу дізнатися, як це… Ось так покохати…
– Ні! Не проси собі такої долі! Не треба! – мати злякано ахнула і притиснула до себе Дарину так, що тій стало не по собі.
– А чого просити тоді? Спокою? Такого, як був у тебе Славко?
– І цього не проси!
– Тоді чого?
– Світлана. Проси у своєму житті світла та тепла, моя дівчинко! Нехай з’явиться той людина, яка дасть тобі це. Я молюся за нього щодня.
– Навіщо? Ти ж його не знаєш! Який він буде і звідки прийде. Та й чи прийде…
– Не знаю, тут ти маєш рацію, але вірю, що мене чують. І свого часу допоможуть тобі зробити правильний вибір.
– Хто чує, мамо?
Мама не відповіла Даринці. Усміхнулася, поцілувала і перевела розмову на іншу тему, але Дарина її слова добре запам’ятала. І чомусь з того самого дня вечорами, перед тим, як обійняти подушку, почала шепотіти нехитру молитву, яку придумала сама.
– Нехай прийде до мене той, кому я зможу подарувати своє світло та тепло. І нехай йому це буде потрібно.
Чому слова у цій молитві склалися у Дарини саме так? Чому вона не просила, щоб її кохали? Вона сама не знала. Просто їй здавалося, що це правильно, адже брати легко, а віддати завжди важче і, знаючи себе, Дарина була впевнена, тільки брати, вона, як і мати, не зможе, адже кохання має бути взаємне.
Із батьком вона зустрічатися відмовилася. Вирішила, що ні їй, ні комусь ще ці складнощі ні до чого. А от із бабусею та дідом з боку матері таки зустрілася. Лише раз, щоб подивитися на людей, яких не було в її житті і які зовсім не бажали знати про її існування. Їй хотілося зрозуміти, що керувало ними, коли вони вирішили відмовитися від доньки та онуки.
Зустріч була призначена в кафе, недалеко від будинку бабусі та діда, і Дарина чекала їх там більше години, гадаючи, чи прийдуть вони взагалі, чи вирішать утриматися від спілкування з незнайомкою, яка назвалася їхньою онукою. Вони прийшли… Підтримуючи один одного, зчепивши руки в замок і озираючись на всі боки. Їх страх був таким відчутним, що Дарина мало не засміялася в голос, коли дід пересунув стілець і сів спиною до вікна.
– Ви боїтеся, що хтось побачить вас зі мною?
Питання справило такий ефект, що Дарина навіть трохи злякалася. Бабуся зблідла, а дід нервово повів плечима, наче скидаючи з них невидиму ношу.
– Ні…
– Не хвилюйтесь так! Наша зустріч не буде довгою. Я хотіла лише спитати. Ви шкодуєте про те, що втратили свою дитину?
На цьому розмова й закінчилася. Бабуся суворо підібгала губи і замотала головою, а дід почав її заспокоювати. Вони навіть не помітили, як Дарина встала і вийшла з кафе, не озирнувшись на тих, хто мав би за всіма канонами стати їй близькими та рідними людьми. Вона йшла до зупинки і плакала. Ревіла, розмазуючи по щоках злі сльози, не розуміючи, як можна так жити.
Ця зустріч глибоко зачепила її, і Дарина довго ще не могла прийти до тями, сидячи на лавці неподалік зупинки і дивлячись, як малюки ганяють голубів біля фонтану. Дзвінок матері застав її зненацька, і Дарина довго копалася в сумці, намагаючись знайти телефон.
– Даринко, ти де?
– Додому їду. Мам, у чому ти така весела? Що сталося?
– Сталося! Дідусь Вася із бабусею Катею приїхали! Уявляєш?! Нічого не повідомили, і впали, мов сніг на голову! Усього на два дні! Даринко, дуй додому!
Дарина прибрала телефон у сумку та витерла очі. Плакати їй більше не хотілося. Збіг це чи ні, Дарина навіть думати не хотіла. Відповідь на її невисловлене запитання прийшла так швидко і так чітко, що для смутку приводу більше не залишилося. Зрештою, люди самі обирають, з ким жити та кого любити. І її рідні бабуся та дід не виняток. Нехай собі живуть, як хочуть.
А вона має тих, хто її по-справжньому любить. Мама, дідусь Вася та бабуся Катя, їхні діти – дядько Паша та тітка Валя, які хоч і живуть далеко, але ніколи не забувають подзвонити та привітати її з днем народження, а приїжджаючи в гості, досі привозять їй улюблені цукерки та плюшевих ведмедиків.
Ведмедів Дарина збирала з дитинства, і її велика колекція досі приводила до відчаю маму, яка нарікала на те, що скоро доведеться виділяти окрему кімнату для клишоногих. Дарина дістала із сумки дзеркальце. Ось вона. Така як є. Змінюватиметься, але залишиться такою, якою створило її кохання двох людей, які так і не змогли зрозуміти, який скарб вони отримали від долі.
І добре, що мати розповіла їй про все, адже тепер Дарина достеменно знає – втратити легко. Знайти та зберегти – зовсім не просто. І нехай доля дасть їй цей шанс. Вона вже його не впустить! На тій лавці біля невеликого фонтану, під крики малюків Дарина зрозуміла для себе одну просту річ. Жити треба так, щоб ні про що потім не шкодувати.
Вийде чи ні – час покаже, але докласти зусиль безперечно варто. І нехай вона всього лише уламок, що залишився від того, що було колись єдиним, нехай і недовго, але й вона на щось здатна, адже навіть маленький уламок здатний відбивати те, що довкола.
І якщо поряд будуть ті, хто її любить, хіба не зможе вона зрозуміти це кохання, прийняти його і подарувати потім тим, кому вважатиме за потрібне? Дзвінок, трохи хрипкий і протяжний, зовсім такий самий, як у її дитинстві, сповістив Дарину про закінчення останнього уроку, і вона поспішила, глянувши на годинник. Андрій, мабуть, уже зачекався на неї.
Сидить у машині, слухає улюблене радіо і муркоче собі під ніс. Дарина мимоволі посміхнулася. Слухом її чоловіка природа обділила, а ось бажанням співати обдарувала дуже щедро, але Дашу, яка закінчила музичну школу і мала абсолютний слух, це анітрохи не бентежило. Вона реготала до сліз, слухаючи, як чоловік співає та плескала в долоні.
Андрій засоромився, замовк, але вже за кілька хвилин знову починав співати собі під ніс. Дарина згребла зі столу зошити, які не встигла перевірити, і клацнула вимикачем. Яка різниця, як співає Андрій? Головне, що дихають вони в унісон і прокидаються ночами одночасно з тих пір, як на світ з’явилася Ганнуся.
Дочка давно вже спить у дитячій, але все одно вони з Андрієм схоплюються одночасно, варто їй кашлянути уві сні чи покликати тихенько. Ганна вже велика – шість років виповнилося тиждень тому, а вони так і залишилися для неї: «Мапа»… Дивне слівце, придумане дитиною, яка точно знав, що мама та тато – одне ціле. Зовсім неважливо, кого звеш – прийдуть обоє. І це щастя…
