Скільки живу на світі, а все не перестаю вражатися людському нахабству. Хотіла б я також бути такою — зручно. Але у мене ніколи не виходило вимагати чогось, що мені не належить.
Ми з чоловіком прожили довге спільне життя. Все у нас із Петром було: і сварки, і скандали, і непорозуміння. Одного разу навіть мало не розійшлися — коли гримнула “криза порожнього гнізда”, як це тепер модно називати.
Діти виросли і залишили нас, а ми, які звикли піклуватися про них, тепер не знали, як далі жити. Ну і почали розважатися скандалами. На щастя, ми пережили цей переломний момент і все ще одружені. Але навіть якби ми тоді розбіглися на емоціях, певно, зійшлися б назад. Не можемо ми з Петром один без одного.
Все життя ми з Петром працювали, щоби забезпечити дітей, а тепер уже вийшли на пенсію. Постійно їздимо на дачу, і старша дочка завжди дивується, мовляв — ну який же це відпочинок?
– А ми ось відпочиваємо у роботі, — відповіла я.
– Ні, ну ви артисти, – зі сміхом говорила вона. — Але якщо будуть гарні огірочки, — я не відмовлюся.
Ми з Петром чудово знали, хто що любить: онучці — малини, дочці — огірків, а синові — помідори. Щось вирощували для них, а щось для себе.
Діти з онуками на дачу якщо й приїжджали, то лише відпочити. Ми з Петром одразу домовилися, що справлятимемося самі. Фізична праця у нашому віці корисна, а сучасна молодь у землі колупатися не любить.
Почнемо просити про допомогу – перестануть приїжджати і боятимуться дачі як вогню. А так і побачимося, і час добре проведемо, і вони відпочивають від міської суєти.
Дітям я сказала прямо:
– Не турбуйтеся, що не допомагаєте нам. Дачу ми самі собі купили і вирішили нею займатися. А ви відпочивайте на своє задоволення.
– Ну, ви просто золоті , — засміявся чоловік старшої дочки. — Мої батьки постійно намагаються змусити нас на дачі попрацювати. А ми, щиро кажучи, не любимо цього. Та й на роботі сильно втомлюємося.
– Саме так, — підхопив Петро. — Працюйте, а в землі поколупатися ще встигнете.
Діти, запитавши дозволу, поставили за свій рахунок гойдалку, купили газонокосарку, полагодили в будинку проводку. Загалом, вони допомагали — просто по-своєму, як їм зручно.
Пенсії нам з Петром на життя вистачало, але це були не великі гроші. Так що дача нас чудово рятувала, дозволяючи заощадити на вареннях, закрутках та свіжих овочах. Та й дружнішими ми стали з Петром після покупки дачі. Прям не розлий вода. Навіть сваритись зовсім перестали.
– Це так благодать природи на нас діє, – сказав Петро з усмішкою, коли я поділилася з ним своїми думками. — Справ багато, ніколи нам сваритися.
І він мав рацію. Попрацюєш з ранку на городі, а потім, стомлений, сядеш на веранду поряд з коханою людиною, чаю поп’єш. І відразу такий настрій добрий. На душі спокійно. Сидиш і думаєш: самі на ноги встали, дітей виростили, а тепер і врожай незабаром збиремо.
Зі всього життя ми добрі врожаї зібрали. Пощастило нам.
У місті ми жили у п’ятиповерхівці. Сусіди змінювалися рідко, всі один одного знали, часто спілкувалися, допомагали один одному, рятували, якщо щось трапиться.
Але надто вже сусідам по сходовій клітці не подобалося наше з Петром проведення часу. Чомусь їх прям дратувало те, що ми зранку збиралися і їхали на дачу — поливати, полоти, підв’язувати та інше.
– Ось не сидиться вам, старі, — жартувала Марія Іванівна. — Вже відпрацювали своє, сіли б перед телевізором, як усі нормальні пенсіонери та й сиділи. Ні, тягаєтеся бозна куди.
Марія Іванівна й сама була старенька, та ще й роки на два старша за мене. Дача в неї теж була — недалеко від нашої. Але вона їздила туди рідко. Все бур’янами поросло. Ми, проходячи повз, бачили, як вітер колише зарості кропиви в людський зріст. Шкода, звісно — ділянка у неї хороша, а простоює.
Друга сусідка теж любила з нас посміятися.
– Життя з цією дачею не бачиш, — казала вона мені. А потім додавала, звертаючись до Петра: – Заганяла ця божевільна тебе зовсім з дачею своєю.
– Я й запропонував купувати дачу, — терпляче пояснював Петро, — вже не вперше. — Нам подобається працювати там.
– Не ледарі ми, Ірино Геннадіївно. Не звикли без діла сидіти.
– А я, значить, ледарю, по-вашому?! – обурилася вона.
– Я цього не казала. Кожному своє. Комусь телевізор на всі вихідні, а нам свіже повітря і заходи сонця.
– Романтики недороблені, – бухтіла вона.
І ми не змушували їх з нами розмовляти. Ну, дратуємо ми — так просто не висувались би поцікавитися, куди ми знову зібралися. Але ні — щоразу виходили, і починали нас обговорювати. Ми з Петром йшли, а вони продовжували розмовляти, перемикаючись із нас на інших сусідів.
Так з весни і протягом усього літа вони дружно клювали нас. Петро здебільшого ігнорував — що йому бабське злослів’я. Але мені іноді бувало неприємно. Вони мені заважали тим, що влазили зі своєю думкою, коли я була зранку або з вечора зосереджена і налаштована на роботу на городі.
Настав серпень. Пішов урожай. Ми мішками везли з дачі картоплю, відрами тягли огірки та помідори, коробками несли кабачки, моркву. Я засушувала трави, цибулю, часник, кріп. Петро збирав яблука. Машини у нас не було, тож з транспортуванням нам допомагали діти.
– Треба вам подарувати машину, — запропонував чоловік старшої дочки.
Він сидів за кермом, а ми з Петром тулилися на задньому сидінні між відерами та мішками.
– Ой, та не треба, – відмахнувся Петро. — Надто дорогий подарунок.
— Ну, а що, — продовжив він наполягати. — Скинемося з рештою ваших дітей і купимо. Приємніше добиратися до дачі на власному транспорті, а не маршрутці.
“Сусіди луснуть від заздрості”, — подумала я без особливого ентузіазму. І так нас вважали якимись чудиками, які з жиру шаленіють, а якщо ще й машина з’явиться — взагалі зі світу зживуть. При цьому ми жили з Петром небагато — на пенсію, яку самі собі за роки трудового стажу заробили, та на дари природи.
Не знаю, чого вони так заздрили, що вічно до нас чіплялися.Раніше у нас із сусідами були непогані стосунки. Ми часто залишали один у одного дітей, забирали їх із садків та шкіл, влаштовували їм свята у наших квартирах чи просто у дворі. Напевно, також нудно стало.
Ірина Геннадіївна давно розійшлася з чоловіком і жила сама. Марія Іванівна була з чоловіком, але діти жили своїм життям. Ми з Петром вічно зайняті, а їм чим себе зайняти, окрім як сварки влаштовувати?
Зять виконав обіцянку, і до середини вересня нам подарували машину. Петро зрадів, як дитина. Свою ми продали багато років тому, щоб допомогти синові Колі з фінансовими труднощами, а потім вона нам якось перестала бути потрібна. А тепер, на пенсії, ми собі дозволити машину не могли.
Петро аж увесь сяяв, через що сусідки зовсім отрутою зійшли.
– Навіть машину в дітей виклянчили, щоб на свою дачу їздити, — шипіли вони. — Совісті у вас нема. Молодим своє життя будувати треба, а ви зі своєю дачею.
Ми на їхнє бурчання уваги не звертали. Ми знали, що нічого у дітей не просили і що вони самі захотіли нас порадувати. Та й Петро натішитися не міг, а для мене можливість бачити його таким, була цінніша за думку сторонніх людей.
Підколи ставали все злішими і злішими. Краєм вуха я одного разу почула розмову сусідок, і мені стало зрозуміло.
– Жити нема на що, — скаржилася одна. – Пенсія мізерна, а ти бачила, скільки в магазині зараз кілограм картоплі коштує? Та й несмачна вона, розварюється вся…
– Та бачила, — зітхала інша. — У мене на дачі за весь сезон одні бур’яни виросли. Ну, яблук я трохи зібрала, вистачить на пару пирогів.
– У мене яблука всі дрібні й кислі цього року пішли. Поняття не маю, як так вийшло, я ж яблуню не чіпала. Я і була на дачі рази три за літо, не могла нічого зіпсувати.
Ось вони, мабуть, і шаленіли — ми, як білки, тягли до хати запаси, а в них нічого не було. Напевно, мене б на їхньому місці теж це злило, якби мені було якесь діло до чужих життів. З іншого боку, мені було неможливо уявити себе на їхньому місці. Занадто я любила працювати. Не здатна сидіти на місці без діла і бити байдики.
Якось, коли ми були вдома і займалися заготівлею овочів, у гості зазирнула Марія Іванівна.
– Я вам пиріг принесла! — защебетала вона. — Із власних яблук!
З собою у неї був великий порожній пакет, на який я звернула увагу . Мало, навіщо він їй, може, в магазин після гостей збирається.
Давно вона не приходила випити чаю, так що зустріла я її привітно. Ми поїли пирога і побалакали про те про це. Пиріг виявився дуже смачним — готувала Марія Іванівна чудово, а пекла вже як справжня майстриня. Мої пироги біля неї навіть не стояли. Петро сам з’їв половину — так йому сподобалося.
На подяку за смачний пиріг, на який було витрачено продукти, час і сили, я вирішила дати Марії Іванівні з собою овочів — потроху. У відповідь я очікувала почути хоча б просте “дякую”, але, на мій подив, Марія Іванівна зовсім не зраділа.
– Що так мало? — почала обурюватися. — Я з собою пакет більше взяла.
– Як це мало? – Здивовано запитала я. — Не буду я пиріг міняти на три мішки картоплі.
Марія Іванівна підібгала губи.
– А не завадило б, — відповіла вона. — Невже шкода покласти побільше цибулі та кілька банок солоних огірків?
– Огірки ми ще тільки солимо, – сказала я. — І я щось не розумію… ти просто у гості прийшла чи вирішила продукти випросити?
– Багатий у вас урожай, поділіться з нами. Ви наступного року ще виростете.
Тут-то я й очманіла. Недарма кажуть, що нахабство – друге щастя. Ну а що, попрацював — віддай іншим, їм потрібніше.
– Ми наступного року виростимо. – стримано відповіла я. — Але до наступного року ще дожити треба. Віддам я тобі частину, потім Ірина Геннадіївна проситиме, потім з третього поверху пенсіонери потягнуться. Ми що весь будинок своїми овочами годувати повинні?
– Тобі шкода, чи що?
– Шкода. Це все для нас та наших дітей. Мені нескладно поділитися, коли про це адекватно просять і коли ставляться нормально до мене та мого чоловіка. Ви з Іркою все літо з нас знущалися, самі ледарювали, а тепер чогось від мене вимагаєте?
Марія Іванівна похитала головою.
– Стільки років тебе знаю, ніколи б не подумала, що ти така жадібна та зла…
– О, ну все, пішли образи, – перебила я її. — Бери те, що я дала, і йди. Або віддавай назад та йди до чоловіка з порожніми руками. Я й так багато тобі всього поклала — просто з ввічливості та вдячності. А ти знати не знаєш, що таке ввічливість та що таке вдячність.
– Ой та й пішла ти, — огризнулася Марія Іванівна.
Роздратовано пирхнувши, Марія Іванівна пішла, але запропоновані мною продукти забрала. Я залишилася сидіти на кухні і допивати чай з пирогом. Мені було про що подумати.
Петро визирнув із сусідньої кімнати, куди пішов відразу після чаювання.
– Як ти думаєш, — спитала я, — може, варто було б поділитися? Я розумом розумію, що нічого нікому не винна, і що ми все літо заради цих овочів і ягід горбатилися, поки вони відпочивали на своє задоволення. Але все-таки… Почуваюся жадібною.
– Не слухай її, – відповів Петро. — Ми такі ж пенсіонери, як Марія Іванівна. Так само скромно живемо. Так що ж, ми всіх годувати тепер повинні просто тому, що не ліниві?
Я відповідно кивнула і на цьому визнала ситуацію вичерпаною.
А ввечері наступного дня я виносила сміття і почула, як обидві сусідки пліткують про нас, шушукаючись у кутку.
– Ось далися дітям ці овочі, — говорила одна. — Напевно, дітям не потрібна картопля, їм простіше купити. Сидять, мабуть, і думають: “Знову мама з татом зі своїми кабачками та огірками, подіти їх уже нікуди”.
– Ну, треба ж якось відпрацьовувати машину, яку вони випросили, — відповіла інша. — От і завалюватимуть їх своїми помідорами та банками з малиновим варенням.
– Все одно це все стоятиме в холодильниках і ніхто не буде їсти, — пробурчала перша. – Викинуть потім, а батькам скажуть, що все з’їли. А нам потрібніше.
– Та не дістанеться нам нічого. Змирись. Жадібні вони обидва. Все собі. Про інших зовсім не думають.
Якщо до цієї підслуханої розмови я і відчувала якісь докори совісті, то тепер остаточно їх позбулася. Гарні люди не перемиватимуть іншим кістки за їхніми спинами. Не проситимуть, усміхаючись в обличчя, а потім поливатимуть брудом. Адже допомога — це справа добровільна. Я не зобов’язана нікому допомагати, і мій чоловік теж.
А діти з онуками наші заготівлі любили — наші банки у них відлітали тільки так. Я знаю своїх дітей. Їм що не сподобається чи буде непотрібним — одразу скажуть прямо. А так самі просять помідорів відкласти, часнику насушити, щавлю, полуниці та всього іншого.
“Ну і нехай харчуються своїм лихослів’ям, — подумала я, повертаючись до квартири. — Хоч би допомогти із закрутками запропонували б, я в обмін на працю поділилася б. А то добре придумали — байдикувати, а потім їсти за чужий рахунок”.
Сусідки, побачивши мене, напружено замовкли. Поки я не зникла за дверима, вони свердлили мене злими поглядами, але навіть не привіталися. Мене це втішило — не доведеться вичавлювати з себе фальшиву ввічливість. А розкидатися результатами своєї праці я не маю наміру.
