Розлючений Захарка повертався зі школи, копаючи по дорозі все, що траплялося.
«Ну, Даринка, знайшла, кому записки писати! Цей Артур-гарнітур парфумів стільки на себе виливає, як дівчинка! Він же весь час в коридорі штовхається, а нашого шкільного кота Василя лякає — гавкає на нього по-собачому! Ех, провчити б обох.
Даринку, щоб не кокетувала зі всякими хуліганами, і цього гарнітура, щоб пам’ятав слимак, про кота Ваську! Ще й вчителька причепилася зі своїми зошитами. Де зошити, та чому не здав…
Двійку вліпила за це. Ну може людина просто забути зошити? Ніби сама ця Світлана Вікторівна ніколи нічого в житті не забувала! Пам’ятаю, як вона в буфеті математичку просила: «Людочка, заплати за мене, будь ласка, я гаманець в класі забула», — Захар скривив свою пику і точно повторив інтонацію Світлани Вікторівни.
Розсерджений хлопчик довго йшов і бурмотів собі під ніс всі образливі моменти, що сталися за день. Так він звільняв від них свою дитячу душу, викладаючи невидимому співрозмовнику свої прикрощі.
Дитяча психіка таким чином легко скидала тягар негативних емоцій, тому що на душі дитини ставало все легше, настрій поліпшувався. Ось такий сеанс психотерапії з самим собою.
Захар часто йшов додому зі школи пішки, щоб не трястися в запиленому автобусі по сільських вибоїнах довгі 10 кілометрів.
Через ліс дорога завжди коротша, та й наодинці після шкільної метушні побути завжди приємно. У лісі тихо, спокійно, ніхто на тебе не кричить, не лається. У пам’яті знову виникла картина дня з надушеним Артуром і кокеткою Дариною.
Захар дістався до залізничного насипу, переконався, що з обох боків немає ніяких поїздів. Але тут його погляд впав на картонну коробку, що лежала на коліях.
Оце так! Хтось коробку загубив або з поїзда випала. А раптом там щось цінне? А день не такий вже й поганий!
Хлопчина, потираючи руки в передчутті виявлення цінностей, побіг до коробки. Але коли він відкрив її, то був розчарований. На дні коробки лежав безпородний собака середнього розміру, ознак життя він не подавав.
«Собака неживий. Навіщо його сюди викинули? Взяли б, та закопали, як годиться. Людям нічого робити чи що?».
Захар сів навпочіпки біля коробки і став розглядати знахідку. Як і всі сільські діти, він не боявся мер…их тварин. Йому доводилося бачити см…ть кроликів у своєму господарстві, заб.того порося, курей з від…баною головою. Це не дивувало хлопчика.
Найбільше він не міг зрозуміти, навіщо тягнути на рейки мерт.у собаку. Поки Захар сидів і дивився на нього, він трохи поворухнувся.
— Ого! Псинка жива!
Хлопчик поклав долоню на черево і почав промацувати дихання.
«Собачка дихає, але незрозуміло, чи він живий. Він без свідомості, чи що? Ех, хтось би підказав… Голову не тримає, наче спить. Що ж з тобою робити?».
Захар встав і почав міркувати:
«До лікарні собаку треба нести, а до неї 5 кілометрів. Та й мама буде лаяти, що я зі школи відразу додому не прийшов, хвилюватися буде. Ой, та годі! Не вперше! Все одно за двійку влетить».
Хлопчина насилу підняв коробку з собакою і впевненим кроком пішов до сусіднього селища. На початку шляху ноша здавалася легкою. Але кожні сто метрів ніби додавали собаці по кілограму ваги.
Дитячі руки почали боліти, долоні затікати, а пальці самі собою розгиналися. Захар став частіше зупинятися, і щоразу після зупинки піднімати і нести коробку було все важче.
Ставало шалено спекотно, піт лився по лобі і від цього щипало в очах. Хлопчик весь спітнів, навіть спина наскрізь промокла. Руки переставали слухатися свого господаря. Але впертий Захар і не думав кидати собаку на дорозі, як це зробили колишні господарі.
Хлопчик завжди був наполегливим і зараз хотів досягти поставленої мети, до якої було так далеко…
Нарешті на порозі селищної ветеринарної клініки з’явився червоний від старанності школяр з коробкою в руках. Якби на ньому був банний халат, шапочка і віник, можна було б подумати, що він вийшов з лазні.
— Ось! Я на коліях знайшов собаку. Терміново потрібна ваша допомога! — дзвінким хлопчачим голосом відрапортував Захарка, важко дихаючи і хапаючи ротом повітря, плюхнув коробку на оглядовий стіл.
Медсестра в приймальному відділенні підійшла до коробки і заглянула всередину. Її обличчя відразу змінилося, коли вона побачила хворого собаку:
— Петре Ігнатійовичу, подивіться, якого нам пацієнта принесли! Чи зможемо ми йому допомогти? — тихим голосом запитала медсестра у ветеринара, що входив.
Схоже, собаку хтось сильно по..ив, перш ніж засунути в цю коробку. Він впав в кому, допомогти в звичайній клініці йому було вже неможливо.
Лікар направив пацієнта до обласного ветцентру, де більш сучасне обладнання. Але для цього знадобляться гроші.
Хлопчина взяв усі свої заощадження, які збирав для побачення з Дариною, і повіз собаку Найду (так назвав її Захар) до області.
«Нехай Дарина з Артуром-гарнітуром гуляє, а я ці гроші на корисну справу витрачу — життя собаки врятую, якщо вийде… Мамі поясню все по телефону, попрошу її, щоб трохи додала грошей. Ох і влетить мені за все відразу! За собаку, за двійку, за гроші…»
Але Захар був абсолютно переконаний, що чинить правильно. Не можна проходити повз чужі страждання!
Але вдома, на його подив, не дуже лаяли. Мама запустила пальці в його розпатлане мокре волосся, поцілувала в лоб, притиснула до себе і сказала:
— Ех ти, горе моє, цибульне!
— Чому я — горе, та ще й з цибулею? — обурений Захар так і не зрозумів, лаяла мати чи пожаліла його. Нічого не розуміючи, пішов вмиватися перед вечерею.
Провівши кілька днів в обласному центрі, собака прийшла до тями. На подив лікарів, тварина швидко йшла на поправку, і через тиждень Захарка з мамою поїхали забирати Найду додому.
На голові у собаки ще біліли бинти, але погляд вже став осмисленим і веселим. На прихід відвідувачів вона реагувала широкою собачою посмішкою.
Так Захар звичайним днем, блукаючи дорогою додому, знайшов собі вірного друга. Тому й ім’я він їй дав символічне — Найда, що означає «знайдена».
Вона не відходила від свого маленького господаря ні на крок і виявилася дуже розумною і відданою. Найду не довелося навчати базовим командам «Сидіти!», «Стояти!». Найда і так розуміла все з півслова.
Мама Захара теж прив’язалася до собаки. Коли заглядала до сина, то дивувалася, що вони з Найдою витворяють! То естафети наввипередки влаштовують, то один в одного забирають з зубів іграшку.
— Неймовірно! Як людина, все розуміє! — мама хитала головою від захоплення. — А її поб..и, поклали в коробку, та ще й під поїзд підклали! Нормальна людина таке зробити не могла.
Захар теж думав, що на таке звірство здорова людина не здатна. Розумна істота не може свідомо прирікати живу душу на такі муки. Це не по-людськи, не по-людськи.
З таких хлопчаків, як Захар, якраз і виходить рідкісна у наш час Справжня Людина.
Спеціально для сайту Stories
