– Що ти зробила з моїм сином? – замість привітання, прокричала Міра Володимирівна.
– Нічого я з ним не робила, – сторопіла Орина. – Місяців п’ять його взагалі не бачила.
– А могла б і поцікавитися, як справи у колишнього чоловіка, не чужі ж люди!
– А навіщо? – запитала Орина. – У сенсі, мені це навіщо?
– Що значить, навіщо? – спалахнула Міра Володимирівна. – П’ять років прожили душа в душу, а як розлучилися, так усе, чужі люди?
– Без спільних дітей саме це і передбачається, – зауважила Орина. – І чого ви в мою квартиру рветеся? – Орина не давала двері відчинити повністю. – Я вас не запрошувала!
– Злопам’ятною бути погано! – тихіше і спокійніше, вимовила ранкова візитерка. – А мстити – це взагалі негідне заняття!
– І в думках не було, – відповіла Орина. – Але ваша поведінка всі п’ять років, що ми з Денисом одружені були, якось не налаштовує на гарне ставлення!
– Слухай, якщо ти все ще ображаєшся, я можу і вибачення попросити! – вимовила Міра Володимирівна з нотками прихованої загрози.
– Раніше треба було вибачення випрошувати, а тепер мені просто байдуже, – Орина знизала плечима. – Тільки ви, як зазвичай, спочатку кричати почали…
– Пусти, га? – Міра Володимирівна переминалася з ноги на ногу. – Поговорити треба!
– Тільки без крику! – попередила Орися. – Це раніше я мовчала, бо невісткою була, а зараз виставлю геть і оком не моргну!
– У, яка ти стала! – Міра Володимирівна шанобливо кивнула. – Кремінь!
– Вчителі хороші були, – відповіла Орина. – Гаразд, проходьте на кухню, зараз чайник поставлю.
– Чисто в тебе, – сказала Міра Володимирівна, присівши до столу, – порядок скрізь! Добре!
– Господи! Уперше від вас похвалу чую! – усміхнулася Орина. – Навіть дивно якось!
– Ой, гаразд, – відмахнулася Міра Володимирівна, – я й раніше бачила, що в тебе завжди чисто і так далі. Тільки, де це бачено, щоб свекруха невістку хвалила?
– А й похвалили б разок, корона б не звалилася! – зауважила Орися, наливаючи чай.
– Слухай, а ти з Денисом зовсім-зовсім
розлучилася чи є варіанти. Орина усміхнулася.
– Зовсім-зовсім! Зовсім нікуди!
– А може, ти його назад приймеш, а я зі свого боку буду на нього впливати? – запитала Міра Володимирівна, заглядаючи в очі колишній невістці.
– Пізно вже, – відповіла Орина, сідаючи на сусідній стілець. – Раніше вам треба було впливати, а не мене сварити, що в поганої дружини і чоловік нікудишній!
– Ну, знаєш, – Міра Володимирівна пихнула, – могла б і повиховувати!
– Я ж йому дружиною була, а не матір’ю! – вколола Орися колишню свекруху.
– Ух, і характер у тебе! – поморщилася Міра Володимирівна.
– Єдине, що хорошого я зі шлюбу винесла, – Орина мило посміхнулася.
Міра Володимирівна відповідати не стала. Задумливо дивилася на пару над кухлем.
– Пропадає Денис, – нарешті, вимовила колишня свекруха.
– Що? – не розчула Орися.
– Кажу, розбалувала ти Дениса своєю турботою і любов’ю, – трохи роздратованим, але тихим голосом промовила Міра Володимирівна. – А тепер він сидить і нічого робити не хоче.
– Він, як би, і в шлюбі особливим завзяттям не вирізнявся, – сказала Орися. – Тому ми й розлучилися.
Цілий рік Орина не могла зважитися на розлучення. А це набагато довше, ніж вона приймала рішення вийти заміж.
Денис був веселим, розумним, кмітливим хлопцем. Та й робота в нього в руках спорилася. Чи жарт, складальник меблів п’ятого розряду! Ну, і гроші водилися, звісно.
Щоправда, мама в нього була та ще скалка, але Орина мала своє житло, у яке без проблем погодився в’їхати Денис.
– Нормально! – оцінив він квартиру. – А ремонт ми зробимо!
– Нам на весілля гроші потрібні, – бентежачись, промовила Орина.
– Заробимо! – він широко посміхнувся. – Ти головне скажи, що ти хочеш побачити наприкінці!
– Любий, – Орина почервоніла, – роби все, що вважатимеш за потрібне! Я тобі повністю довіряю!
– А якщо я студію вирішу зробити? – запитав він, піднявши брову.
– Нам же тут жити, – знизала плечима Орина. – Я не думаю, що для нас ти зробиш погано.
– Гаразд, значить, спочатку граємо весілля, а потім пірнаємо в ремонт!
І пірнули, і виринули! І справді, ремонт вийшов шикарний! Друзі своїх знайомих водили показати, що можна зробити без дорогих будівельників, якщо руки, звідки треба ростуть.
На Дениса почали поглядати не тільки як на чоловіка Орини і приятеля, а й на людину, без якої їхній майбутній ремонт не обійдеться.
Орина в шлюбі розцвіла ще більше. Чоловік-то її був на високому рахунку! І сама стала намагатися і прагнути.
Звільнилася з фірми, де працювала за наймом, і організувала фірму клон.
– А прогоріти не боїшся? – запитувала подруга Настя.
– Скажімо так, таємницю знаю, всі ями і вибоїни відомі. Я директору разів сто говорила, як зробити так, щоб прибуток став більшим. А йому по барабану! Я просто скопіюю те, що було в нього, і внесу свої поліпшення! Я впевнена, що все буде чудово!
– Ти-то впевнена, – кивнула Настя. – А конкуренти? Ти ж, вважай, новий гравець на їхньому полі! А якщо задавлять?
– А на цей випадок у мене є прекрасний чоловік! Денис мене і підтримає, і допоможе! – Орина усміхалася. – Він не дасть пропасти своїй амбітній дружині! Я відчуваю його спину, тому мені й помилитися не страшно!
– Ви й року в шлюбі не прожили, – постаралася осадити зайві пориви Настя. – Щоб так людині довіряти, її часом і труднощами перевірити потрібно! А у вас поки що все добре!
– Ми ремонт разом зробили! – вагомо промовила Орина. – А ти не нагнітай! І не каркай!
Настя підібгала губи, але нічого більше з цього приводу говорити не стала. Тему змінила. Але вона знала, що не завжди людина така, якою її бачиш на початку. Рожеві окуляри, вони так одразу з обличчя не падають!
Річниця шлюбу Орини та Дениса збіглася з початком зростання фірми Орини. Відсвяткували, звісно, добре, але в подорож, як думали, поїхати не змогли.
– Денисочко, не можу поїхати! Справ багато! Замовлення одне за одним ідуть! Мені просто нема на кого все залишити, а брати відпустку зараз, коли робота пішла і реклама крутиться – взагалі не варіант.
– Гаразд, добре, – сумно кивнув Денис, – працюй!
Він уже місяць сидів без роботи. Підприємство, де він працював, викупив приватник. Усіх звільнив і привів своїх людей.
Прикро було багатьом.
– Так, яка різниця, хто працювати буде? – вигукував Микола за столом, де зібралися звільнені, пом’янути старе керівництво і перемити кістки новому.
– Ми там усю специфіку знаємо! І як обладнання працює, і де дах тече, щоб розпил не згнив!
– Ось саме, – говорив Михалич, колишній бригадир, – ми все знаємо! А якщо захочемо, то можемо і себе не образити! А новому керівництву ініціативи не потрібні! Так що, чоловіки, ми звільнилися від старого, підемо в прекрасний новий світ!
– Було б куди йти, – проворчав Денис. – Я вакансії обдзвонив, зарплату пропонують наполовину меншу! І як на це жити?
– Я в приватний сектор піду, – сказав Микола. – Люди меблі купують, а збирати-то їх хтось повинен? Ось відкрию ЧП, інструмент у мене є! Чоловіки, можу когось у напарники взяти!
– Авантюра, – вимовив Денис. – Сьогодні густо, завтра порожньо, а їсти щодня хочеться! Тим більше, у тебе сім’я і діти! Треба на підприємство влаштовуватися! Щоб хоч якась стабільність була!
– Ну, була в нас стабільність! – скрикнув Микола. – І де вона? Гаразд, ми молоді! А Михалич? Скільки тобі, Михайличу?
– Два роки до пенсії, – сумно вимовив колишній бригадир.
– Ось! – Коля вхопив його за плече. – Куди йому тепер? Тільки в охорону! Зате, стабільність!
– Що, ніяк? – запитала Орися якось увечері після роботи.
Денис лише головою похитав.
Півроку він уже був без роботи. Іноді знайомі кликали меблі зібрати, але й платили, як знайомому, а не професіоналу своєї справи.
– А що пропонують? – запитала Орися, вставши до плити.
– Ну, або відсоток, або весь цикл, але там теж… не серйозно, коротше. Одне на одне виходить, що я майже безплатно орати маю, – почав заводитися Денис, – а я себе не на смітнику знайшов!
– Але ти ж розумієш, що це не справа? – запитала Орина.
– А що я можу зробити? – Денис підхопився і почав кидатися кухнею. – На підприємствах з окладом свої сидять, не видавиш! А в дрібні контори пхатися, то вони завтра закриються, а мені знову по місту, що блосі скаженій носитися? Я впевнений, що моє місце мене знайде! Буде така робота, де мене гідно оцінять!
– Денисе, щоб удома не сидіти, давай я тебе до себе візьму! – запропонувала Орина. – Тимчасово, поки тебе робота мрії не знайде.
– І ким? – поцікавився Денис, сідаючи на стілець.
– Менеджером, – відповіла Орина.
– Ким? – з огидою запитав Денис. – Менеджером? Мене? У телефонні папуги? І це мені кохана дружина пропонує? Слухай, може, ти мене вже не кохаєш?
– А ким мені тебе взяти? Директором? – розсміялася Орина.
– Хоча б якимось комерційним консультантом, – обурено промовив Денис.
– А робити ти що будеш? – запитала Орина.
– А мені ще й робити щось доведеться? – здивувався Денис. – Ти ж там цар і Бог! Чи ти хочеш, щоб я на тебе ішачив?
– Але я ж ішачу! – зауважила Орина. – Крім моєї зарплати нам жити нема на що! А те, що ти підробляєш, так я тих грошей не бачила!
Денис ображено відвернувся до вікна. Орина зрозуміла, що образила чоловіка, сказавши правду.
– Денисочко, вибач! Я не те хотіла сказати!
– Не хотіла б, не говорила б! – проворчав він.
– Слухай, – в голову Орині прийшла ідея. – У тебе ж є права, а у твоєї мами машина стоїть у гаражі.
Мама твоя не їздить, давай ти візьмеш у неї машину і будеш мене по клієнтах возити! – запропонувала вона. – А я тебе оформлю водієм, і машину візьмемо на баланс!
– Тільки я двері в поклоні відчиняти не буду! – з часткою жарту сказав Денис.
– Я не інвалід, сама вмію з машини вилазити! – розсміялася Орина. – Щоправда, не так граціозно, як моделі!
– Гаразд, – погодився, нарешті, Денис. – Тільки тобі самій усе одно треба права отримувати! Я, коли роботу знайду, більше возити тебе не буду!
– Звісно-звісно! – усміхнулася Орина. – Завтра ж піду вчитися!
Наступні півроку, поки Орися навчалася в автошколі, Денис справно її возив. А як права отримала, то стала чути постійно.
– Слухай, мені так лінь виповзати з дому, – нив Денис, – документи в машині, ключі на столі. Набирай досвід водіння!
– А якщо я машину подряпаю або в мене зламається щось? – почувши таке вперше, Орися сторопіла.
– Машина в тебе на балансі, а телефон СТО я тобі дам або сама в інтернеті знайди!
Більше Денис Орину не возив, тільки якщо йому самому було кудись треба і їм було по дорозі.
А потім сталася криза місцевого масштабу, і довелося перейти в режим економії. Посаду Дениса скоротили, а машину зняли з балансу. Щоправда, ще довелося урізати зарплати, але працівники поставилися з розумінням.
– Денисе, ти працювати не хочеш піти? – запитала Орися пізно ввечері, коли дісталася нарешті додому.
– Було б куди, давно б пішов! Сама знаєш! – відповів він із часткою невдоволення.
– Знаю, – важко зітхнула Орина. – Просто з грошима туго.
– Я ж не винен, що у вас там якісь труднощі! – хмикнув Денис. – Ти сама в це влізла, сама й розбирайся!
З одного боку – він мав рацію, а з іншого – свинський вчинок, нічого не скажеш.
А за спиною були чотири роки шлюбу і романтичні спогади про самий початок.
“Може, він зміниться? Може, знайде роботу? Може, знову буде так, як раніше?” – тішила себе Орина порожніми надіями.
І продовжувала Дениса кохати, залицятися до нього, дарувала дорогі подарунки і намагалася порадувати, наскільки могла собі це дозволити.
Але два роки він уже щільно сидів у неї на шиї. Вона витерпіла ще рік.
– Орино, він же так зовсім пропаде! – сказала Міра Володимирівна. – І через тебе, між іншим!
– А я винна в тому, що кохала його і на собі тягла? Так, виходить? – запитала Орина з усмішкою. – Усім би так винуватими бути!
– Гнати його на роботу треба було, щойно він удома сів! – вигукнула Міра Володимирівна. – А ти ж через свою любов йому тільки подушку м’якше збивала!
Хвалився він і кросівками дорогими, і одягом модним, що ти йому дарувала!
А ще цяцьками комп’ютерними та інструментом фірмовим! Так і вдома виготовлялася, та порядок тримала!
А він у тебе, як сир у маслі катався! Зіпсувала ти чоловіка!
Орина від подиву навіть рот відкрила.
– А тепер він, тобою балуваний, робити нічого не хоче! То що йому тепер, пропадати?
– Міро Володимирівно, – Орина струснула головою, – Дениска – хлопчик дорослий! Сам має розуміти, що з неба нічого просто так не падає!
Нехай думає тепер сам, як і на що жити! І не треба на мене вовком дивитися!
Так, я подарувала йому кілька років дозвільного життя, але я таке терпіти довго теж не збиралася! Все, ми розлучилися і тепер у кожного своя доріжка!
– Я тебе зрозуміла, – Міра Володимирівна встала. – Піду я.
Важкою ходою колишня свекруха дійшла до вхідних дверей.
– Дениска тепер на моїй совісті буде, а ти хоч іншого чоловіка не балуй! Теж же зіпсуєш…
