Того вечора до мене прийшов наймовчазніший і найтерплячіший чоловік нашого села, Степан.
Знаєте, є такі люди – цвяхи б з них робити. Спина пряма, руки – дві лопати, в мозолях і саднах, а в очах – спокій віковий, ніби озеро лісове.
Він ніколи зайвого слова не скаже, ніколи не поскаржиться. Що б не трапилося – чи то будинок полагодити, чи то дрова самотній бабусі наколоти – Степан тут як тут. Мовчки зробить, мовчки кивне і піде.
А тут прийшов… Господи, як зараз його бачу. Двері в мій медпункт відкрилися так тихо, ніби не людина увійшла, а осінній протяг пробрався.
Стоїть на порозі, шапку свою в руках теребить, а сам на мене не дивиться, в підлогу дивиться.
Пальто мокре від роси, на чоботях бруд грудками. І такий він був у ту мить, згорблений, такий… зламаний, що у мене серце в п’яти опустилося.
– Проходь, Степане, чого на порозі застиг? – кажу я йому ласкаво, а сама вже чайник на плитку ставлю. Знаю я, що деякі хвороби лікуються не таблетками, а чаєм з чебрецем.
Він пройшов, сів на краєчок кушетки, так і не піднявши голови. Сидить, мовчить. Тільки чутно, як годинник на стіні цокає – раз, два, раз, два… відраховує секунди його мовчання.
А мовчання це, знаєте, важче будь-якого крику було. Воно тиснуло, дзвеніло у вухах, заповнювало собою всю кімнатку.
Я поставила перед ним склянку гарячого чаю, вклала йому в руки, щоб зігрівся. Його пальці були крижані.
Він обхопив склянку, підніс до губ, а руки тремтять так, що чай виплескується. І тут я побачила, як по його неголеній, обвітреній щоці скотилася одна-єдина сльоза. Скупа, чоловіча, важка, як розплавлений свинець. І за нею інша.
Він не схлипував, не вив, ні. Він просто сидів, і сльози мовчки текли по його обличчю, гублячись в щетині.
– Я йду, Семенівно, – видихнув він так тихо, що я ледь розчула. – Все. Більше не можу. Сил моїх немає.
Я присіла поруч, накрила його руку своєю, шорсткою. Його рука здригнулася, але не відсунулася.
– Від кого йдеш, Степане?
– Від своїх жінок, – так само глухо відповів він. – Від дружини, від Ольги… від тещі. Заїли вони мене, Семенівна. Зі світу зжили. Як два шуліки. Що не зроблю – все не так.
Суп зварю, поки Ольга на роботі – «пересолив, картоплю не так порізав». Полку приб’ю – «криво, у всіх чоловіки як чоловіки, а цей безрукий».
Грядку скопаю – «не глибоко, бур’ян залишив». І так день за днем, рік за роком. Ні слова доброго, ні погляду теплого. Тільки свербіж один, як від кропиви.
Він замовк, зробив ковток чаю.
– Я ж, Семенівна, не пан. Я розумію, життя важке. Ольга на фермі з ранку до ночі, втомлюється, злиться. Теща, Раїса Петрівна, ноги у неї хворі, сидить на місці, від своєї немочі на світ вовком дивиться.
Я все розумію. Я терплю. Вранці встаю раніше за всіх, піч затоплюю, води наношу, худобою керую. Потім на роботу. Ввечері приходжу – їм все не так. Одне слово поперек скажеш – крику на три дні.
А мовчиш – ще гірше. «Чого мовчиш, німий, чи що? Чи задумав щось?»
Душа, Семенівна, вона ж не залізна. Вона теж втомлюється.
Він дивився в одну точку, на танцюючий вогник у печі, і говорив, говорив…
Ніби греблю прорвало. Він розповідав, як тижнями не розмовляють з ним, ніби він порожнє місце. Як за спиною шепочуться. Як ховають від нього банку варення, найсмачнішу, для себе.
Як він на день народження Ользі хустку купив, на премію видану, а вона її кинула в скриню: «Краще б чоботи собі купив, в лахмітті ходиш, людей смішиш».
Дивлюся я на цього чоловіка, великого, сильного, а він сидить переді мною, як побите цуценя, і плаче беззвучно.
І така туга мене охопила, таке горе гірке за нього.
– Адже я цей будинок своїми руками ставив, – продовжував він пошепки. – Кожну колоду пам’ятаю. Думав, гніздо буде. Сім’я. А вийшла… клітка. І птахи в ній злі. Сьогодні ось… теща з ранку знову за своє:
«Двері скриплять, спати не дають. Не чоловік, а непорозуміння». Я взяв сокиру… думав, петлю поправлю. А сам стою і на гілку на яблуні дивлюся… І думка така в голові чорна… ледве відмахнувся.
Зібрав торбинку, хліба шматок сунув і до вас. Переночую десь, а вранці на станцію, і куди очі дивляться. Нехай живуть самі. Може, тоді про мене хоч слово добре скажуть. Коли вже пізно буде.
Ось тут я зрозуміла, що справа зовсім погана. Що це не просто втома, це крик душі, яка стоїть на самому краю. І не можна його зараз відпускати, не можна.
– Так, Степане, – сказала я суворо, як тільки вмію. – Нумо, сльози витер. Не по-чоловічому це. Йти він зібрався . А ти подумав, що з ними буде? Ольга одна господарство потягне? Раїса Петрівна з хворими ногами кому потрібна буде? Ти за них відповідальний.
– А за мене хто відповідальний, Семенівна? – гірко посміхнувся він. – Хто мене пожаліє?
– Я пожалію, – твердо сказала я. – І лікувати тебе буду. Хвороба у тебе серйозна. Називається «знос душі». І лікування тут одне. Слухай мене уважно і роби, як я скажу.
Додому зараз підеш. Мовчки. На всі їхні докори – мовчи. В очі не дивись. Ляжеш на ліжко і відвернешся до стіни. А завтра вранці я сама до вас прийду. І нікуди ти не поїдеш. Зрозумів мене?
Він подивився на мене з сумнівом, але в його очах промайнула крихітна іскорка надії. Він допив чай, мовчки кивнув, підвівся і, не озираючись, вийшов у вогку темряву.
А я ще довго сиділа біля печі і думала, яка ж я лікарка, якщо найголовніші ліки – добре слово – люди один для одного шкодують.
Наступного ранку, ледь світало, я вже стукала в їх хвіртку. Відчинила мені Ольга. Обличчя зле, невиспане.
– Чого вам, Семенівно, зранку рано?
– Степана твого дивитися прийшла, – відповідаю спокійно і проходжу в хату.
У хаті холодно, незатишно. Раїса Петрівна сидить на лавці, закутавшись у шаль, дивиться на мене скоса. Степан лежить на ліжку, як я і веліла, обличчям до стіни.
– Та що його дивитися, здоровий як бик, дрімає он, – прошипіла теща. – Працювати треба, а він прохолоджується.
Я підійшла до Степана, доторкнулася до його чола, послухала слуховою трубкою, хоча і так все знала. Подивилася в його очі – він лежав тихо, як мишка, тільки щелепи на вилицях рухалися.
Я випрямилася і подивилася на жінок. Суворо, без посмішки.
– Погані ваші справи, дівчата, – кажу. – Зовсім погані. Серце у вашого Степана, як натягнута струна. Змучене до кінця. Нерви на межі. Ще трохи, і лопне ця струна. І залишитеся ви самі.
Вони переглянулися. На обличчі Ольги проступило здивування, а в очах Раїси Петрівни – недовіра.
– Та що ви вигадуєте, Семенівна, – пирхнула теща. – Він вчора ще дрова рубав, аж тріски летіли.
– То вчора, – відрізала я. – А сьогодні він на межі. Ви його добили. Своїм вічним невдоволенням, своїми причіпками. Ви думали, він кам’яний? А він живий. І душа у нього є. І вона у нього зараз болить так, що вити хочеться.
Ось я йому виписала лікування. Найголовніше. Повний спокій. Ніякої роботи по дому. Відлежуватися повинен. І – тиша.
Зрозуміли? Жодного докору, жодного кривого слова. Тільки ласка і турбота. Будете його, як кришталеву вазу, оберігати. Годувати з ложечки відваром шипшини, вкривати теплою ковдрою.
Інакше… я за наслідки не ручаюся. Може, і в міську лікарню доведеться відправляти. А звідти, знаєте, не всі повертаються.
Я сказала це і побачила, як страх, справжній, липкий страх, відбився в їхніх очах. Адже вони, при всій своїй сварливості, були за ним, як за кам’яною стіною.
Він був їхньою опорою, їхньою мовчазною, але надійною силою. І думка, що цієї стіни може не стати, жахнула їх до глибини душі.
Ольга мовчки підійшла до ліжка, несміливо торкнулася плеча чоловіка. Раїса Петрівна стиснула губи, але промовчала, тільки очі її забігали по хаті, ніби шукаючи порятунку.
Я пішла, залишивши їх з цією думкою. Залишила їх наодинці з їхнім страхом і їхньою совістю. І стала чекати.
Перші дні, як мені потім Степан пошепки розповідав, в будинку стояла дзвінка тиша. Вони розмовляли пошепки. Ольга приносила йому бульйон, ставила на тумбочку і мовчки йшла. Теща, проходячи повз, хрестила його спину. Це було незручно, дивно, але крики припинилися.
А потім лід почав потихеньку танути. Одного ранку Степан прокинувся від запаху… печених яблук. Його улюблених, з корицею, які пекла йому в дитинстві мати.
Він повернувся. Ольга сиділа на табуретці біля його ліжка і чистила яблуко. Побачивши, що він не спить, здригнулася.
– Їж, Степане, – тихо сказала вона. – Гаряче.
І він вперше за багато років побачив в її очах не роздратування, а… турботу. Незграбну, боязку, але справжню.
А через день Раїса Петрівна принесла йому вовняні шкарпетки. Сама зв’язала.
– Ноги в теплі тримай, – пробурмотіла вона, але в цьому бурчанні не було злості. – Протяг від вікна.
Степан лежав, дивився в стелю і вперше за довгі роки відчував, що він не порожнє місце в цьому будинку. Він відчував себе потрібним. Не як працівник, не як пара сильних рук, а як людина. Яку бояться втратити.
Минув тиждень. Я знову заглянула до них. Картина була зовсім інша. У хаті було тепло, пахло свіжоспеченим хлібом. Степан сидів за столом, ще блідий, але вже не такий розгублений.
Ольга наливала йому в кухоль молоко, а теща підсувала тарілку з пирогами. Вони не воркували, як голубки, ні. Але в повітрі більше не висіла ця страшна, холодна напруга. Вона зникла.
Степан підвів на мене очі, і в них була тиха, світла вдячність. Він посміхнувся. І від цієї його рідкісної, щирої посмішки, здавалося, вся хата наповнилася світлом.
Ольга, побачивши його посмішку, теж несміливо посміхнулася у відповідь. А Раїса Петрівна відвернулася до вікна, але я помітила, як вона змахнула сльозу краєм хустки.
Більше я їх не лікувала. Вони самі один для одного стали ліками. Ні, вони не перетворилися на ідеальну сім’ю з книжки. І теща раз у раз бурчить по старій пам’яті, і Ольга часом втомлено огризається.
Але тепер це було по-іншому. Після бурчання Раїса Петрівна йшла заварювати Степану чай з малиною, а Ольга, спалахнувши, відразу підходила і гладила його по плечу.
Вони навчилися бачити не промахи один одного, а саму людину. Втомлену, рідну, кохану.
Іноді, проходячи повз їхній будинок, я бачу, як вони втрьох сидять ввечері на лаві. Степан щось майструє, а жінки лузають насіння і тихо про щось переговорюються. І на душі у мене стає так тепло, так по-сільському спокійно.
Дивишся на них і розумієш, що найбільше щастя – воно ж не в гучних словах і дорогих подарунках. Воно в тихому вечорі, в запаху яблучного пирога, в теплих шкарпетках і в упевненості, що ти вдома. Що ти потрібен.
Ось і думайте потім, мої любі, що лікує краще – гірка таблетка чи тихе добре слово, сказане вчасно?
А ви як вважаєте, чи потрібно іноді людині так сильно злякатися, щоб нарешті почати цінувати те, що маєш?
Спеціально для сайту Stories
