Усі в селі звали її Надінька. Маленького зросту, худенька і світловолоса, вона справді була Надцнькою, а не Надією Іванівною, незважаючи на свої сорок п’ять років.
Рано овдовіла, що так і не народила, вона жила роботою та допомогою людям.Після безглуздого відходу чоловіка, молодого ще мужика, намагалися ходити до неї мужики, але всіх відігнала.
Одруженого їй було не треба, гидливо якось, що п’є теж, а інших у них і не було. Небіжчик задав високу планку, добрий був мужик, роботящий, руки великі й ніжні, стискав Наденьку.
Вдень працювали, а ввечері пили пахучий чай із травами та мріяли про дітей. Все дітей не було, але в розпач вони не впадали, можна ж усиновити, але трохи пізніше, коли зовсім ясно стане, що своїх не буде.Коли Надійці було тридцять п’ять чоловік загинув.
Їй би до міста переїхати, та тут могила чоловіка та хлопці, її учні — так і лишилася. Намагалася в роботу поринути з головою. Особливо складно було у Новий рік.
Для Наденьки це свято був як напад болю, того болю який звичний, тому що захворювання хронічне. Дуже боляче, але потрібно просто прийняти пігулку і пережити, перетерпіти. Її кішку назвала Таблеткою, вона разом із нею переживала це свято. Ялинки не ставила, будинок не прикрашала. Так і минуло десять років…
Останні роки у новорічну ніч було сльота, а цього року казково. Прийшовши додому, вийняла з пакета коробку і, відкривши її, побачила гірлянду. Це подарунок від учнів. Не просто гірлянду, а як рибальську сітку. Почитала, виявилося це на вікно.
Хмикнула і приладнала на вікно гірлянду. Включила до розетки. Краса. Вогники різні. Червоний, білий, синій. Підморгують їй.
Несподівано у двері хтось постукав. Наденька здригнулася. Нема кому було стукати в її двері. У звичайний день нікому, а вже ввечері напередодні Нового року і поготів. Відчинила. Чомусь відкрила, не боячись. За дверима стояв чоловік. Великий, весь у снігу.
«Вибачте. Не бійтеся, будь ласка. У вас чоловік у домі є? У мене колесо спустило, а домкрата немає», — сказав чоловік, намагаючись струсити сніг.
«Немає ні мужика, ні домкрата. Але є чай із цукерками. Заходьте. Зігрієтеся хоч», — несподівано сказала Наденька. «Та я не один. Просто у вас так вікно виблискує, що я вирішив, що у вас є домкрат», — сказав чоловік.
«Так усі заходьте. Вікно так, сверкає. Але домкрата немає», – сказала Наденька. Чоловік кивнув головою і втік за рештою. «Господи, яка ж ти дурна! Порішать тебе в новорічну ніч. Як пити дати, порішать», — промимрила Наденька і пішла заварювати чай.
Почула, як двері грюкнули і прокричала: «Речі вішайте і проходьте». Повернулась і обомліла. У дверях стояв той самий чоловік тримаючи за руку маленького хлопчика, а у хлопчика в руках пищало кошеня.
Чоловік був пристойно одягнений і дуже симпатичний, а ось хлопчик і кошеня були задрипані. «От така у нас компанія. Знайомтеся. Я — Мишко, хлопець — Ігор, а це… Це кошеня. Його хлопець у придорожньому кафе сам собі на Новий рік подарував. Ви нас вибачте. Там така хуртовина, а тут вікно ваше сяє. Ось ми й тут», — зніяковіло сказав чоловік.
«Надінька я, ой вибачте Надія. Нехай кошеня на підлогу, молока йому наллємо», — сміючись, сказала Надія. А далі справляли Новий рік.
Їли цукерки та бутерброди, кричали «ура», чим лякали кошеня. Загадували бажання. Кожен загадував своє, але було видно, що всі бажання щастя. Дали кошеняти ім’я, вірніше це виявилася кішечка, назвали Таблеткою.
Надя просто запропонувала, а всі несподівано погодилися. Потім, уклавши Ігорка спати, розповідали один одному про життя. Наденька про своє, а Мишко про своє.
З’ясувалося, що дружина рік тому пішла. Він з Ігорком один залишився, та не потягнув. Ось везе Ігорка до своєї матері на півроку. Працювати треба.
Залишилося кілька сіл проїхати, і мати, а тут колесо. А домкрата немає, тому що Ігорьок погосподарював у багажнику і вирішив, що залізяка йому не потрібна ця.
Завірюха, нічого не видно, все біле, а тут вікно блискуче, як маяк. Спочатку від розповідей сумно було, а потім і про веселе поговорили. Навіть посміялися тихенько, щоб Ігорка не розбудити.
Спати вже під ранок лягли. Мишко з Ігорком у залі на дивані, а Надінька у себе, в кімнаті. Маленька Таблетка влаштувалась на Надінькиному тапку.
Засинаючи, Надінька думала, що це був дуже щасливий Новий рік. Думала про те, що хотіла б жити цієї Новорічної ночі. Там, де сміх Ігорка, нявкання Таблетки…
Ну що ти. Киш звідси», – сказала Наденька. Вона почепила на вікна гірлянди.
Вікна в новому будинку були великі, і коли вона увімкнула гірлянди, все довкола наповнилося якоюсь казковістю. “Мам, дивись яку ми ялинку принесли”, – почувся голос.
Надя побігла в коридор. З величезною ялинкою і важливим виглядом у коридорі стояв підліток, точніше, вже хлопець і, посміхаючись, дивився на Надіньку.
«Ігорьок! Ти ж весь у снігу. Хто ж у хуртовину за ялинкою ходить. Обійшлися б штучною. Ану, роздягайся і кулею до грубки. Зігрієшся, і саме батько приїде. Наряджатимемо красуню», — сказала Надінька і почала руками розтирати хлопцю щоки. Щоки були червоні.
Надя поцілувала сина в ніс. Такий рідний її хлопчик, зовсім дорослий. Хлопець зняв куртку і, підхопивши на руки кішку, помчав у свою кімнату. Кішка закричала від несподіванки.
Двері знову відчинилися, і Надінька побачила чоловіка. Мишко ледве утримував пакети і тряс головою, намагаючись струсити сніг із шапки.
«Там така хуртовина! Біле все. Клич сина, там треба пакети з машини забирати з подарунками. Ну, йди обійму тебе, Надю. Як добре, що в наших вікнах гірлянди, я за ними тебе знайшов».
«Як і десять років тому», — подумала Наденька і зробила крок назустріч чоловікові.
