Хочу поділитися своєю історією, яка сталася, а точніше, відбувається в моїй сім’ї зараз. Навіть не знаю, що мені робити, нерви натягнуті, як струни. Вечорами тільки й залишається, що плакати в подушку перед сном.
А що, все одно ніхто не чує. Ми з чоловіком ще молода пара. Трохи за 30. Наші стосунки будувалися досить довго зі змінним успіхом. Спочатку я не хотіла мати з ним нічого спільного, але потім якось зійшлися.
Він дуже тиха і спокійна людина. Такий, знаєте, виконавець других ролей. А я ж люблю, коли навколо гамірно і багато народу. Ми познайомилися, коли я закінчувала інститут.
Він тоді вже кілька років як працював, і мені було цікаве спілкування з хлопцем, який до того ж закінчив той самий курс, що і я. Але, поспілкувавшись із ним кілька днів, я зрозуміла, що хлопець дуже страждає через колишню.
У той період ми не могли бути разом і наступного разу пішли на побачення тільки через рік. Ну а потім у нас усе й закрутилося. Познайомили батьків, знайшли гарну квартиру, зробили ремонт і почали разом жити.
Відгуляли весілля. Коханого підвищили і дуже добре підняли зарплату, а через деякий час я дізналася, що ми станемо батьками. Відтоді минуло півроку, і тепер я з величезним пузом змушена проводити більшість часу сама.
У чоловіка нестандартний графік роботи, тому його часто не буває вечорами. У кількох моїх подруг така сама ситуація: їхні молоді люди можуть поїхати у справах просто посеред ночі, але вони вже звикли до цього.
А ось я ніяк не можу. Щоб не сидіти в чотирьох стінах, я часто йду гуляти містом вдень. Лікар мені рекомендував, та й я звикла до навантажень: не дарма все дитинство в мене пройшло в спортивних гуртках і секціях.
Нещодавно бабульки-сусідки, що вічно сидять біля мого під’їзду, приголомшили мене новиною. Вони бачили мого чоловіка з якоюсь іншою, за їх словами, гарною жінкою.
Прийшовши додому після тривалої прогулянки, я справді побачила сліди перебування у квартирі чоловіка: деякі речі було пересунуто, у холодильнику не вистачало йогурту і кількох сосисок.
Що ж, ось і дожилася я до життя такого, як у кіно. Зі зрадами і всім іншим. Так-сяк я дотерпіла до вечора, а потім пішла до подруги скаржитися на життя. Чоловікові я нічого не сказала, вирішила: поки рано.
Але так довго тривати не могло. Мені з моїм характером дуже складно було не подавати виду в ситуації, що склалася, і вже за два дні я, зла і в нічній сорочці, стояла над чоловіком, який лежить у ліжку, і на підвищених тонах з’ясовувала ситуацію.
Хвилин 5-10 він м’явся і намагався уникнути відповіді, але бачачи, що я не збираюся здаватися, таки пішов мені на зустріч. Виявилося, так. Він приводив у дім жінку.
Але причиною тому була ніяка не зрада, а бажання зробити приємно мені. Він задумав витратити трохи грошей на дизайнерку, щоб вона якісно й красиво спроектувала нам дитячу кімнату.
Щоб і дитині було комфортно, і ми могли б похвалитися гостям ремонтом. Як докази він показав мені на планшеті фотографії нашої кімнати, якісь замальовки майбутньої дитячої, останні повідомлення від дизайнера.
Дійсно, видно, що працює професіонал, причепитися було просто ні до чого. Я, природно, посварила чоловіка за зайву скритність і яскравість обраних кольорів, але так, для вигляду. У той момент я була щаслива.
Досить велика гора звалилася з плечей. Але дещо в цій історії мене все-таки турбувало. Якийсь дивний, ледве відчутний свербіж у потилиці. Погулявши день, згадуючи час від часу все, що сталося, мене осінило.
Дизайнерка блондинка зі світлим кучерявим волоссям. Я згадала, що це за жінка. Багато років тому в неї по вуха був закоханий мій чоловік. Наша з чоловіком наступна розмова була вже спокійнішою. Я не заводилася.
Як ви розумієте, легше мені від цього не стало. Чоловік і далі співпрацюватиме з дизайнеркою, але недовго: залишилося тільки почати робити ремонт. На всі мої запитання він відповідає сухо, що все нормально.
Подруги кажуть, що він щось приховує. А чоловік каже, що в мене параноя. Кому вірити – поняття не маю. Але продовжую тихо плакати в подушку перед сном. Все одно ніхто не бачить.
