– Ну чого дивишся! Не бачиш, татові погано. Збігай до магазину, купи цілющої водички, – батько Поліни криво посміхнувся і не зовсім твердим кроком попрямував до кухні…
– На гроші, донечко, скажи тітці Маші, я послала, та вона знає… – мати тремтячими руками сунула їй у руку м’яту купюру…
Школярка важко зітхнула, але попленталася до кіоску. Її батьки вже кілька років немов злетіли з котушок. Все, що їх цікавило – повнота налитої склянки. А ось рідна і єдина дочка виявилася зайвою на цьому святі…
Але у дівчинки не було вибору. Їй доводилося терпіти. Вся надія була на випускні іспити в школі, а потім вступ.
Поліна вірила, що не дарма сиділа над підручниками стільки років. Можливо, якщо доля над нею змилостивиться, вона зможе вступити на бюджет в місті. І тоді це прокляте життя Поліна залишить в минулому.
Решту дня школярка провела за виконанням домашнього завдання. А вранці, як завжди, встала, вмилася і спробувала знайти собі сніданок. Це було складним завданням – часто в їхньому будинку не було навіть засохлої скоринки хліба.
Але сьогодні дівчинку це не хвилювало. Адже іспити були позаду і Поліні залишалося тільки отримати атестат. І їхній клас якраз мав обговорювати саме свято: хто і що буде робити в святковий день. Тому вона йшла до школи в піднесеному настрої.
У класі Поліна сіла на місце поруч з Тимофієм Акіменко. Його батько був одним з найбагатших людей у селищі. Але хлопчик залишався єдиним, хто ще спілкувався з Поліною. Його не хвилювали її поношені речі, відсутність грошей і маргінали-батьки.
– Привіт, я думав, що ти вже не прийдеш, – тепло посміхнувся Тимофій.
– Ні вже, цей день я не пропущу, не дочекаються, – відповіла Поліна.
Нарешті, до класу увійшла їхня класна керівниця Наталія Володимирівна.
– Ну все, діти, заспокойтеся, на місця!
– Наталя Володимирівна, а ви вже бачили наші атестати? – запитала головна красуня класу, Марія.
– Так, Маріє, бачила. Але якщо ви не будете поводитися пристойно, то я їх вам не віддам. – Вона нервово постукала по столу тонкою указкою.
Клас затих.
– Ось відразу б так. Гаразд, давайте по порядку.
І класний керівник пустилася в довгі роз’яснення. Хто буде виконувати пісню, хто читати вірші або танцювати. Тимофію віддали почесне право подарувати директору букет і виголосити прощальну промову. Все ж, саме його мати спонсорувала свято. Коли вчителька замовкла, Поліна боязко запитала:
– Наталя Володимирівна, здається, ви забули про мене. А що буду робити я?
Жінка окинула дівчинку зверхнім поглядом.
– Пархоменко, ну що “я”? У нас на святі будуть важливі люди. Твоїм батькам там не місце, тільки зганьблять нас. А тобі, я думаю, і самій не захочеться бути присутньою. Тому приходь після занять, я тобі заздалегідь віддам атестат і все.
Поліна відчула, як у неї на очі мимоволі навертаються гіркі сльози образи:
– Але ви ж вчитель, ви не повинні так чинити… – сльози потекли по обличчю дівчинки.
– Ой, тільки не треба тут вогкість розводити! У тебе ж і сукні нормальної немає, я впевнена. Тому забирай свій атестат і ауфідерзейн. Вважай, що я тебе виручила. – хихикнула вчителька.
Поліна міцно стиснула кулаки, а потім схопила сумку і, опустивши голову, вибігла з кабінету. Вона бігла, не розбираючи дороги. Дівчинка сама не помітила, як опинилася на узліссі.
Поліна плакала, їй було дуже шкода себе. Вона була зовсім одна. Навіть вчитель, який повинен був її підтримувати, відвернувся.
– Хіба вона не бачила, як я добре вчилася? Я не прогуляла жодного уроку! Я ніколи не відмовлялася від чергування, хоча половина класу філоніли. Я намагалася завжди бути чистою і охайною! Чому вона так зі мною вчинила? – ридала дівчинка, впавши на землю…
– Тому що у неї в голові тільки гроші і зв’язки, – раптово відповів їй Тимофій.
Поліна здригнулася:
– Чому ти тут? Чому не в школі? Там же готуються до вечора…
– Мені все одно, – хлопчик присів поруч з подругою, – Без тебе я на це свято все одно не піду.
– Але Тима, це важливий день! І твоя мама бере участь в організації, – Поліна не хотіла, щоб друг через неї пропускав таку важливу подію.
– Вона у мене класна, все зрозуміє. Не переживай. Скажи краще, що ти збираєшся робити далі?
– Не знаю. Напевно, заздалегідь заберу атестат. А там, спробую вступити до міста. А що?
– Я з тобою поїду.
– Що? Ні, ти не можеш. Я збираюся в простий інститут. А тобі місце в інших закладах і, швидше за все, навіть не в нашій країні. Ти не можеш, Тимофію.
Хлопчик пильно на неї подивився. А потім посміхнувся:
– Добре, але тоді ти повинна мені дещо пообіцяти.
Тимофій простягнув Поліні мізинець. Дівчинка трохи подумала, а потім скріпила обіцянку…
…У селищі десять років пролетіли зовсім непомітно. Наталія Володимирівна не могла повірити, що її перший випуск сьогодні збереться на зустріч. Святкувати вирішили в єдиному ресторані селища.
Акіменки, батьки Тимофія, як і раніше, спонсорували банкет. За ці роки вони лише примножили своє багатство. Пліткували, що Тимофій відкрив свою компанію: велику і прибуткову.
Наталія Володимирівна вже потирала долоні, думаючи про те, який же подарунок їй піднесе ця родина.
Вчителька знову обійшла зал, помічаючи навіть дрібні деталі. Все має бути ідеально. Вона почула, як до ресторану під’їхала перша машина. Наталія Володимирівна попрямувала до дверей, щоб зустріти гостей.
З машини вибралися три хлопці. Вони весело розмовляли, а потім звернули увагу на вчительку:
– Наталія Володимирівна, ви зовсім не змінилися! – вигукнув один з них.
І тоді жінка їх впізнала. Це Матвій, Гриша і Василь – три нерозлучних друга. Вони змінилися: подорослішали. Василь погладшав, а Гриша навпаки схуд.
– Хлопці, ласкаво просимо, – Наталія Володимирівна тепло обійняла своїх учнів.
– Заходимо чи тут всіх чекаємо? – запитав Матвій.
– Почекаємо, все одно погода хороша.
Учні почали прибувати. Наталія Володимирівна з усіма тепло спілкувалася, запевняючи їх, що впізнала кожного з першого погляду. А потім приїхала і Марія – їхня головна красуня. Правда, Марія пристойно погладшала, а на обличчі читалася пристрасть до міцних напоїв.
– Когось ще не вистачає? – запитала дівчина, весело оглядаючи натовп.
– Ще Акіменка немає, напевно, варто почекати. А, ну ще Пархоменко не видно, але її ніхто і не запрошував.
Колишні однокласники злобно захихикали. Вони досі згадували, як дівчинка розплакалася від сорому і втекла. Тоді Поліна забрала атестат і просто зникла. Ніхто не знав, де вона і що з нею. Кілька років тому і її батьки відійшли в інший світ. Зараз доля Поліни була оповита таємницею.
Вони ще обговорювали свою недбайливу однокласницю, коли до ресторану під’їхала дорога машина.
З боку водія з’явився Тимофій. Він привітно їм помахав, а потім попрямував до пасажирських дверей. Хлопець допоміг вийти симпатичній дівчині в красивій вечірній сукні. Вони обоє виглядали досить вигідно на тлі інших присутніх.
Першою схаменулася вчителька:
– Тимофію, а ми тебе вже зачекалися. А хто це у нас? Не представиш свою супутницю? – вона вказала на дівчину.
Супутниця Акіменка зняла окуляри й по натовпу пронеслолся здивоване зітхання. На однокласників і вчителів дивилася Поліна. І роки явно пішли їй на користь. Вона набула лиску і шарму, про які навіть не мріяли Марія і Наталія Володимирівна.
Дівчата заздрісно дивилися на колишню однокласницю, яка гордо стояла поруч з Тимофієм.
– Невже не впізнали мене, Наталя Володимирівна? Я так сильно змінилася? Або мені знову не можна бути присутньою, щоб вас не зганьбити?
Вчителька й слова не змогла вимовити. Вона, затинаючись, промовила:
– Поліна, ти повинна розуміти, тоді ситуація була така… І потім, твої батьки…
– Не була, – втрутився Тимофій. – Мама взагалі здивувалася, дізнавшись, що ви заборонили комусь приходити. Але це вже не важливо. Ми заскочили на хвилинку: привітатися і побажати всього найкращого. А нас чекають на званій вечері.
– Але як же… – Марія спробувала зупинити Тимофія.
– Не варто, я не дуже прагну проводити вечір у вашій компанії.
Вони сіли в машину, а потім Тимофій опустив скло, підморгнув і сказав:
– Банкет, до речі, моя сім’я оплачувати не буде. Ви вже якось самі тут.
Заревів мотор, і Акіменки поїхали в захід сонця. А натовп перед рестораном почав кидатися звинуваченнями і скаргами.
Але в машині все було мирно. Поліна лише з любов’ю промовила:
– Це було так жорстоко, коханий.
Тимофій поцілував тонке зап’ястя дружини:
– Вони це заслужили…
Спеціально для сайту Stories
