Пориви вітру то штовхали в спину, допомагаючи тягнути важкі санки, то кидали в обличчя дрібний колючий сніг. Не було кінця і краю засніженій дорозі, вітру і снігу.
Іноді вдалині вгадувалася смутно чорніюча кромка лісу, значить, десь там село. Але в наступну мить в груди вдаряв порив вітру, від колючого снігу доводилося закривати очі, опускати голову і затримувати дихання. А коли вона відкривала очі, нічого не було видно, крім сірої пелени снігу. Ліс зникав, як міраж у пустелі.
Дарині здавалося, що вона заблукала, збилася з дороги, яка ледь вгадувалася по невеликих кучугурах з боків. Що ніколи не довезе санки зі своїм непомірно важким вантажем. Скоро стемніє, а дорогу замете…
– Даринко, допоможи мені! – крикнула мама з кухні.
– Ага, – відповіла Дарина, заклала зошитом сторінку в підручнику і пішла до матері.
– Банку з тушонкою відкрий, – сказала мама і підсунула до дочки скляну банку під залізною кришкою.
Вона все робила однією рукою, друга була в гіпсі і висіла під грудьми на скрученому бинті, перекинутому через шию.
– Макарони з тушкованим м’ясом? Обожнюю. – Дарина взяла консервний ніж.
Скоро кришка відлетіла вбік, і в ніс вдарив ароматний запах тушкованого м’яса.
– Що б я без тебе робила, – сказала мама, забираючи назад банку.
Слова мами відгукнулися теплом у Дарини в грудях. Останнім часом вона рідко чула від мами похвали, а про ласку і не мріяла. Тим часом мама взяла ложку і спробувала підчепити в банці щільно утрамбовані шматки м’яса. Але у неї не виходило, банка небезпечно нахилялася, ось-ось зісковзне зі столу.
– Дай я, – сказала Дарина. – На сковороду?
– Так. – Мама відійшла вбік, і Дарина підчепила ложкою пристойну порцію тушонки, поклала на сковороду. Потім ще.
– Досить, – зупинила її мама, забираючи у Дарини ложку з шматочками жиру і м’яса.
Дарина з жалем подивилася на ложку. Вона хотіла її облизати, і рот вже наповнився слиною… Дарина ковтнула.
– Іди, доробляй уроки. Далі я сама, – сказала мама. – Батько прийде, будемо обідати. Щось він затримується. Погода розгулялася.
Дарина востаннє поглянула на шматки м’яса на сковороді і пішла до свого закутка за шафою, як почула стукіт у двері.
Мама теж завмерла з ложкою в руці. Стукіт повторився.
– Ну, чого стоїш? Знову веселий, раз замок відкрити не може. Іди, відкривай, – мама зречено зітхнула, кинувши на Дарину тривожний погляд.
– Краще б взагалі не приходив, – пробурмотіла Дарина, прямуючи до дверей.
– Ти що таке говориш?! Про батька? – крикнула мати їй у спину.
– Мало однієї руки? І до другої дістанеться, – огризнулася Дарина.
І тут же вискочила за двері, побачивши, як мама замахнулася на неї ложкою.
Вона відімкнула замок і прочинила двері. Порив вітру тут же розчинив їх навстіж, вирвавши дверну ручку з руки Дарини. Сусідка тітка Марія скрикнула, але встигла відскочити вбік, інакше її затиснуло б дверима.
– Мати вдома? – запитала сусідка, притримуючи на підборідді накинуту на голову товсту хустку.
– Вдома, – відповіла Дарина, зрадівши, що це не батько.
Сусідка тут же протиснулася повз неї в дверний отвір. Дарина якийсь час боролася з вітром, намагаючись зачинити двері. Наостанок вітер кинув їй в обличчя жменю снігу, обдавши крижаним холодом, і відступив.
Дарина повернулася в кімнату і зустрілася з тужливим і стривоженим поглядом матері.
– Дарино, потрібно зустріти батька. Тітка Марія каже, що дзвонив її син, питав, чи він прийшов додому. Він у місто поїхав, бачив його веселим на дорозі…
– Давно бачив, близько години тому, – поспішно перебила маму сусідка. – Дзвонив щойно, питав про нього. Ось я і прийшла. Значить, завалився в кучугуру, якщо досі його немає.
Дарина з матір’ю обмінялися тужливими і розуміючими поглядами.
– Може, хтось поїде, підбере? – сказала Дарина, хоча розуміла, що ніхто в таку погоду на машині не поїде.
Та й кому їхати? Це влітку приїжджають дачники, а зараз зима, середина тижня, навіть не вихідний, щоб родичі до когось приїхали. А син тітки Марії поїхав до міста на своїй машині.
– Одягайся, підемо його шукати, – схаменулася мама і кинулася до вішака на стіні біля дверей.
– Куди? Та ще й зі зламаною рукою. Я сама піду і приведу його, – сердито сказала Дарина і взяла у матері її куртку, одягла на себе.
– Санки візьми. Якщо що, за мною повернися, я допоможу довезти батька, – сказала тітка Марія. – Гаразд, пішла я, у мене суп на плиті.
– Дарино, я все ж з тобою, – невпевнено сказала мама.
Як же вона ненавиділа цей благальний тон у матері, цей її по-овечому покірний і переляканий погляд.
– Сама впораюся. Напевно, заїхав до Павла за добавкою. Приведу, – грубо сказала Дарина, не дивлячись на маму.
Вона натягнула на голову в’язану шапку, намотала на шию товстий шарф, сунула ноги в широкі чоботи і різкими рухами застебнула блискавки.
У кутку в сінях стояли притулені до стіни санки, старі, довгі, важкі. Раніше вони зі старшим братом разом каталися на них з гірки – з берега на покриту льодом річку. Тепер батько возив на них дрова і газові балони.
Здригнулася, почувши за дверима виття вітру і шурхіт снігу по дошках. Виходити на вулицю не хотілося, тим більше шукати батька. Вона все ж зайшла в останній будинок, де жив самотній Павло.
Але батька у Павла не виявилося.
Дарина підхопила санки за мотузку і пішла в сусіднє село, де працював батько, куди приїжджав автобус з міста, де Дарина вчилася в школі останній рік.
З дев’ятого класу їй доведеться їздити до школи в районний центр, за дванадцять кілометрів.
Влітку дороги не помічаєш, йдеш і йдеш. А в таку хуртовину два кілометри здаються вдесятеро довшими.
Дарина пройшла третину шляху, коли побачила на дорозі батька. Він лежав на боці, підібгавши ноги до живота.
Сніг навколо був прим’ятий, та й сам батько не сильно присипаний снігом. Мабуть, намагався встати і йти. Дарина нахилилася над ним, штовхнула в плече. Живий? Батько промурмотів щось.
– Вставай! – Вона штовхнула його ще раз, сильніше.
– Вставай, кому кажу! Замерзнеш.
Він заворушився, ліг на спину, намагаючись підвестися. Дарина підняла його голову, підставила під неї коліно і підштовхнула батька вперед, щоб посадити. Це їй вдалося, але коли вона спробувала батька перекинути на санки, вони зісковзнули вбік.
Притримуючи батька в сидячому положенні, Дарина дотягнулася до санок і підсунула їх ближче. Наступила ногою на мотузку і знову почала завалювати на них батька. Він бурмотів щось незв’язне, падав повз.
Плачучи і лаючись вголос, Дарина знову і знову намагалася посадити його на санки.
– Та допоможи ж ти мені хоч трішки. Замерзнеш тут, як собака. Кому кажу, допомагай! – у відчаї крикнула вона батькові в саме вухо і штовхнула знову. – Ось залишу тебе тут, будеш знати.
Бігти за тіткою Марією, потім ще назад, а потім везти санки з батьком у село… Дарина зрозуміла, що у неї не вистачить сил.
– Вставай, ну будь ласка, – Дарина безпорадно схлипнула. – Допоможи мені! Хоч на санки сядь.
Чи то батько почув її крик, чи то до його затуманеної свідомості дійшло, що вона від нього хоче, чи то випадково вийшло, але батько все ж завалився на санки.
Нехай лежить, сил не було його садити, та й не втримається, впаде. Дарина зраділа, схопилася за мотузку і потягнула. Санки не зрушили з місця. Батько був великий і важкий.
Дарина тягнула з усіх сил, крекчучи і впираючись ногами в змерзлі вибоїни на дорозі. Пару разів вона послизнулася і впала, розридалася від відчаю.
Але санки все ж зрушили з місця, і вона повільно потягла їх.
Якби ноги батька не волочилися по дорозі, йти було б легше і швидше. Дарина швидко вибилася з сил.
Шапка з’їхала на очі.
Вона дихала ротом через шарф, але повітря не вистачало.
Дарина все ж підтягнула батька вище. Напевно, йому було боляче і незручно, але вона не збиралася везти його з зручностями. Їй важче, ніж йому. Ноги тепер менше волочилися по засипаній снігом дорозі.
Навіть через рукавиці мотузка врізалася в долоні. Пориви вітру збивали з ніг, від снігу не можна було відкрити очі. Дарина сильно нахилялася вперед, ось-ось ляже на дорогу. Сльози на щоках замерзали на вітрі. Вона тягнула санки, вибиваючись із сил і проклинаючи батька.
Мама казала, що раніше він не був таким, мріяв переїхати до міста. Але спочатку народився Валера, а потім Дарина. Чому і коли батько почав вживати, мама не казала.
З кожним разом він вживав все більше, стаючи все агресивнішим. І приводів йому для цього не потрібно було.
Мама весь час ходила в синцях. Одні проходили, стаючи хворобливо жовтими, поруч з’являлися багряні свіжі. Мати навіть влітку носила кофти з довгими рукавами. Але в селі нічого не приховаєш.
В молодості батько вживав менше, зате гуляв. Два тижні тому він прийшов додому напідпитку . Мама щось йому сказала, і понеслося. Дарина затуляла вуха у своєму закутку, щоб не чути нічого.
Одного разу вона спробувала заступитися за маму, так батько відштовхнув її так, що вона вдарилася головою, втратила свідомість. Батька це привело до тями, але ненадовго.
А мати наказала наступного разу не висовуватися і не лізти йому під руку.
«Впораюся сама», – сказала тоді мама.
Ага, впоралася. Батько того разу був сильно накручений, кричав і махав руками. Мати стиснулася в кутку за пічкою, закриваючи голову і обличчя руками. Це ще більше розлютило батька.
Він рвонув її за руку вгору, намагаючись поставити на ноги, але, мабуть, не розрахував силу. Рука хруснула, як суха гілка.
Дарина не могла цього чути, але все ж чула, так їй здалося. Слідом за цим пролунав крик матері. Дарина вискочила зі свого закутка і побачила матір, яка вила від болю на підлозі, а над нею височів батько, що погойдувався.
Дарина кинулася до мами, а батько махнув рукою, підійшов до ліжка, впав на нього обличчям вниз і заснув.
Дарина побігла до тітки Марії, її син відвіз матір до районного центру в лікарню, де їй наклали гіпс. На ранок батько нічого не міг згадати. Після цього вживати, звичайно, не кинув, але руками махав рідше.
А тепер Дарина знайшла його на дорозі, на санках тягла додому.
Багато разів вона просила маму піти від батька.
– Раніше він не був таким. Був гарний. Всі дівки за ним бігали, а він вибрав мене, – якось розповідала мама.
– А потім почав прикладатися до чарки. У селі всі вживають. А що ще робити?
– Так поїхали в місто, до Валерки, – просила Дарина.
– І що? Він в однокімнатній квартирі живе з дружиною і сином, скоро другий з’явиться на світ. На голову ми їм сядемо, чи що? Ні, донько. У місті життя дороге, а тут город, ліс, річка. А ти вчися добре, їдь до міста, як Валерка, вступай до інституту.
Будеш заробляти, вийдеш заміж. Дивись, і мене візьмеш до себе. Буду доглядати за онуками.
У маминих мріях все виходило легко і добре. Ось тільки батька в них не було.
Одяг під курткою став вологим від поту, неприємно прилипав до тіла. Але коли налетів порив вітру, задував під широку куртку, по спині пробігали мурашки від холоду.
Шапка сповзала на очі. Мотузка навіть через рукавиці врізалася в долоні. Ноги тремтіли від напруги, кожен подих дряпав горло. Дарині здавалося, що вона більше не зможе зробити ні кроку, але тягнула і тягнула санки.
А заметіль все не вщухала. Іноді їй чувся звук мотора. Тоді Дарина зупинялася і озиралася. Ніяких машин. Це вітер вив, біснуючись і знущаючись над нею.
«А навіщо я його взагалі тягну? Скину в кучугуру, нехай замерзає. Він не зупиниться, не зміниться. Нікого немає навколо, ніхто не дізнається. А я скажу, що не знайшла його…»
Від цієї думки Дарина зупинилася, як укопана. Як все просто. Більше він не буде піднімати на маму руку. Краще ніякого батька, ніж такий.
Вона стояла і дивилася на нього. Почало темніти. Вологе вбрання під курткою стало раптом крижаним. Дарина затремтіла.
– Даринко! – пролунав за спиною голос мами.
Вона здригнулася і обернулася. Мама з’явилася з сніжної пелени темним безформним чудовиськом. На ній була одягнена стара величезна батьківська куртка, вітер тріпав порожній рукав.
– Я вже пережила все. Думала, ти теж пропала. Знайшла його? Молодець. Давай разом. – Вона потягнулася до мотузки в руці дочки.
У Дарини не залишилося сил сперечатися. Хоче мати тягнути батька додому, нехай тягне. Вона вже нічого не зможе зробити. Втратила час. Раніше треба було…
Вони в три руки потягнули санки. Стало трохи швидше і легше. Мати раз у раз стогнала, морщилася чи то від вітру і колючого снігу, чи то від болю. У Дарині замерзли всі почуття, згорнулися до крижаної грудки всередині.
Було не шкода ні батька, ні маму, ні себе. Хотілося лише швидше прийти додому, впасти і сховатися від вітру зі снігом.
Стрімко почало темніти. Вони вже ледь розрізняли дорогу перед собою.
Кілька разів Дарина оступалася і провалювалася в сніг на узбіччі. Вона не пам’ятала, як вони дійшли, як затягли батька в будинок. Дарина провалилася в болото, гаряче і мокре.
Прокинулася вона на третій день. У кімнаті цокали годинники, а їй здавалося, що це стукає у неї в голові. Мама сказала, що тієї ночі у Дарини піднялася висока температура, навіть фельдшера викликала. Ангіна.
Тітка Марія допомагала переодягати її, міняти мокрі сорочки. Дарина зрозуміла, звідки це відчуття болота.
А батько нічого, лише ніс і пальці на руках обморозив. Ось і все.
Через два тижні Дарина одужала і пішла до школи. Кожного разу, йдучи дорогою до сусіднього села, Дарина думала, що було б, якби вона тоді дійсно кинула батька в снігу. І від цієї думки її пересмикувало.
Вона закінчила школу і поїхала до міста, вступила до технікуму, жила в гуртожитку.
До брата забігала, возилася з його маленьким синочком. Часто дзвонила мамі.
Та бадьорим голосом говорила, що все добре, батько став менше вживати. Мовляв, лякає його, що дочки поруч немає, ніхто не піде його рятувати.
Одного разу вінсхопився за оголені дроти на роботі. І звідки вони взялися? Дарина їздила на похорон, щоб підтримати маму.
– Невже ти його так сильно кохала, що не могла кинути? – запитала безжально Дарина. – Згадай, скільки крові випив. Треба радіти, що позбулася його, а не ридати.
– Жаліла. Куди ж діватися? Це хвороба така у нього була. А тобі не шкода його?– Мама пильно подивилася на Дарину.
– Я ж знаю, що ти хотіла залишити його тоді, в заметіль.
Дарина злякано дивилася на неї. Немов прочитавши думки дочки, мама сумно посміхнулася.
– Ти лежала з температурою і марила. Знаєш, а я хотіла, щоб ти зробила це.
Після закінчення технікуму Дарина вийшла заміж. У неї з’явилася квартира, і вона забрала маму до себе…
Навіть чоловікові вона ніколи не розповідала, як тягла батька в ту хуртовину, і про що думала…
Спеціально для сайту Stories
