Олесі останнім часом важко давалися розмови з матір’ю. Переїхати у неї можливості не було – зарплата не дозволяла накопичити на власну квартиру. Мати не заперечувала проти сусідства з тридцятирічною дочкою, але постійно натякала, що пора б уже і заміж.
Ну, як сказати, натякала… Не минало й дня, щоб Олена Петрівна не поспівчувала Олесі через її вільний статус.
У неї не було такого поняття, як вільна жінка. У розумінні матері дочка була не вільною, а самотньою, викинутою на узбіччя життя і нещасною.
Саме такими словами вона описувала становище стрункої, чарівної, освіченої Олесі.
Молода жінка начебто вже й звикла до того, що всі розмови з матір’ю зводяться до одного. І все ж це було неприємно. Особливо Олесю дратували постійні порівняння з якоюсь тіткою Любою, яку вона в очі не бачила.
Судячи з усього, це була якась двоюрідна або троюрідна родичка матері, яка жила десь дуже далеко в оточенні великої кількості кішок і зовсім без чоловіка.
– Мамо, ну а що поганого в кішках, – з поблажливою посмішкою промовила Олеся, бажаючи перевести в жарт мамині докори, – котики милі, приємні, вже краще за багатьох чоловіків.
– Не зли мене, донько, – похитала головою мати, – ти ж знаєш, у мене відразу погано з серцем стає, коли ти говориш, що не збираєшся заміж. А вже говорити, що коти кращі за чоловіків – це перша ознака старої діви.
– Мамо, ти мислиш допотопними категоріями, – зітхнула Олеся, – колись, не мати чоловіка в тридцять років було серйозною проблемою. Тепер же багато хто не поспішає виходити заміж.
– Точнісінько, як тітка Люба говориш! – тріумфально вимовила Олена Петрівна. – Ось вона також міркувала, а тепер одна. Ні дітей, ні онуків!
– Мамо, ти мене дістала зі своєю тіткою Любою, – закотила очі дочка, – мені часом здається, що ти її вигадала, щоб мене лякати. Набридло, чесне слово.
– Я ж про тебе піклуюся, дурна! – обурювалася мати. – Дитину хоч народи!
І хоча Олеся щоразу уникала розмов про шлюб і дітей, материнська тривога передавалася і їй. Іноді молода жінка починала думати, що з нею, правда, щось не так. Не те, щоб їй ніхто не подобався з чоловіків, але все ж жодного вона не могла уявити поруч із собою. Це вона теж намагалася донести до матері.
Не виходити ж заміж без почуттів, до того ж за людину, в якій не впевнена.
– Знаєш, донько, це в вісімнадцять років так можна міркувати, – говорила мати, – а коли тобі за тридцять, вже не варто висувати такі вимоги до кандидата в чоловіки.
– На твою думку, «за тридцять» це прямо якийсь жахливий вік, – буркнула Олеся собі під ніс. Ох, мати, ось вміє людина капати на мізки так, щоб самооцінку співрозмовника звести до нуля.
– Не жахливий, донечко, – похитала головою Олена Петрівна, – але це вік, коли вже пора бути заміжньою і виховувати дітей.
Нереальним випробуванням піддавала мати свою дочку, бажаючи видати її заміж. Будь-який вільний чоловік, що з’являвся на її горизонті, розглядався матір’ю як потенційний зять.
Подумаєш, розлучений і виплачує аліменти двом дружинам? Її тридцятирічній дочці цілком підійде.
А якщо не розлучений, то сусід, який недавно отримав у спадок квартиру від бабусі і оселився в їхньому під’їзді. Так, у нього вічно жирне, ніби немите волосся, а ще постійно одяг у якихось плямах.
– Мамо, ти мене зовсім до відчайдушних відносиш? – з образою запитала Олеся. – Та він же… неприємний.
– Не красень, звичайно, – погодилася Олена Петрівна, – зате зраджувати не буде. З вірним чоловіком і дітей не страшно заводити. І покластися на нього можна!
Все це могло тривати нескінченно, якби одного разу Олеся не купила додому нову кухню. Приїхали вантажники, які швидко підняли гарнітур на поверх.
А з ними був збирач – молодий чоловік з похмурим обличчям. Він відразу взявся за справу.
Олеся задавала йому якісь питання, але майстер відповідав грубо. Він заявив, що якщо буде розмовляти з клієнтами, то обслуговуватиме одну людину тиждень. А йому це невигідно.
– Огидний грубіян! – обурилася Олеся, правда пошепки матері на вухо.
– А, на мою думку, нормальний хлопець, – відповіла Олена Петрівна, – і на тебе око поклав.
– Фу, мамо, які дурниці, – похитала головою молода жінка, – вже за збирача меблів не треба мене видавати.
– А чому б і ні? – здивувалася мати. – Робота затребувана, людина руками працює, значить, і по дому все робитиме.
Олеся посміхнулася. Ні, її мати невиправна.
– Мамо, він грубіян, – сказала вона, – ти чула, як він мені відповів?
– Донечко, відразу видно, що нічого про чоловіків не знаєш, – поблажливо дивлячись на дочку, відповіла Олена Петрівна, – хитрішою треба бути, десь з ласкою, десь з пирогами, де з поцілунками. Чоловік буде золотий!
Олеся допускала, що одного разу, піддавшись материнським вмовлянням, вона все-таки вийде заміж, не маючи на те особливого бажання. Але вже точно не думала, що її чоловік буде грубим, неотесаним збирачем меблів. А даремно… Адже саме так все і сталося.
Михайло, той самий збирач, поглядав на Олесю з цікавістю. Правда, це не заважало йому грубити жінці.
Втім, мати Олесі ніби не помічала його неприємного тону. Вона то пропонувала майстру води, то робила компліменти його золотим рукам.
– Чоловіки зараз взагалі не вміють працювати, правда, донечко? – зверталася Олена Петрівна до доньки, але так, щоб чув Михайло. – А ось з Михайлом нам пощастило.
Ох, як пощастило, правда, донечко? – не вгамовувалася вона.
Тиск Олени Петрівни дав свої результати. Жінка залишила майстра випити з ними чаю. Михайло залишився і якось так випадково запросив Олесю погуляти в парку. І молода жінка, на подив для себе самої, погодилася.
Молоді люди погуляли, поспілкувалися. Олесі здалося, що Михайло не такий вже й поганий. Подекуди він виявляв співчуття, цікаво жартував, уважно слухав свою співрозмовницю. Жінка непогано провела час. Вона не думала, що будуть ще зустрічі, але їхні стосунки продовжилися.
– Донечко, ну що там з Михайлом? – постійно запитувала мати. – Ще не зробив пропозицію? Якщо ні, сама скажи, що хочеш вийти заміж. Не тягни!
Олеся промовчала. Не можна сказати, що молодий чоловік їй зовсім не подобався. Іноді їй було цілком комфортно з ним. І все ж дещо бентежило жінку. Він був грубуватий, міг неприємно пожартувати, нецензурно висловитися на адресу Олесі.
– Ну що ж ти мовчиш? – питала Олена Петрівна дочку. – Розкажи, як у вас справи.
– Мамо, – обережно почала Олеся, – я не впевнена, що це моя людина. Він взагалі не соромиться у виразах, коли зі мною розмовляє.
– Ну не ображає ж , – закотила очі мати.
– Не ображає, але може штовхнути, – відповіла дочка, – а якщо я вдарилася або спіткнулася, то може вилаяти, сказати, що сама винна. Якось ми дивилися історичний фільм, і я помилилася в даті, так він назвав мене безмозкою.
– Нічого страшного, – відповіла Олена Петрівна, – це означає, що він ставиться до тебе, як до своєї. Все, ти тепер йому не чужа, маски носити не потрібно.
– Знаєш, мамо, якщо людина без маски хам і грубіян, то, напевно, не варто виходити за нього заміж.
– Ні, моя дорога, у хорошої дружини чоловік не буде грубіяном. Виховувати чоловіка треба. Ласкою, турботою, поцілунками. Так що не дури, бери Михайла за руку і бігом в РАЦС.
Олеся послухалася матір і перестала звертати увагу на грубість чоловіка. Вона максимально намагалася проявляти до нього тепло і турботу. В результаті Михайло, дійсно, зробив пропозицію Олесі.
Під тиском матері жінка погодилася. День у день слухаючи крики матері про те, що жіноче життя коротке, і треба швидше хапати чоловіка, щоб не залишитися самотньою, Олеся вирішила, що треба поквапитися.
Молоді одружилися, у них народилася дочка. Новоспечений батько з теплотою ставився до дитини, але, як виявилося, був не готовий до нової реальності.
Йому було приємно тримати на руках сплячу дитину і надсилати своїй матері фотографії з дочкою. А ось нічний плач Катерини, вічно виснажене обличчя дружини і зміна підгузок- все це приводило Михайла в жах. Він постійно зривався на Олесі, міг прикрикнути на неї, з психу взяти якусь річ, ніби прицілитися в дружину і кинути в стіну.
Теща обожнювала свого зятя і звинувачувала в усьому дочку. Вона вважала, що чоловіка слід захищати від проблем, пов’язаних з дитиною.
– Він годувальник і втомлюється на роботі. Дай йому нормально виспатися. Не напружуй його плачучою дитиною. Сама підхопилася, заспокоїла і все.
– Мамо, він не такий вже й годувальник. Нам постійно не вистачає грошей.
– І все одно! Робота нервова, люди різні протягом дня трапляються. Будь ласкавішою. А то кине тебе, будеш одна!
– Мамо, ти можеш хоч раз стати на мій бік! Мені погано, розумієш? Погано! Просто підтримай мене, хіба я багато прошу?
– Я і підтримую тебе! І завжди на твоєму боці буду. Але тобі дістався непитущий, рукастий чоловік. Чого тобі ще треба? Ах, ласки не вистачає? Так, може, вся справа в тобі?
Олеся з роздратуванням кинула слухавку. Всі розмови з матір’ю зводилися до того, що Олесі слід повністю взяти на себе всі турботи про Катюшу і не обтяжувати ними чоловіка. Приготувати йому вечерю, накрити на стіл і не відсвічувати. Нехай чоловік відпочиває!
Вічна втома, грубість чоловіка і відсутність підтримки заважали Олесі відчути справжню любов до доньки. Іноді, дивлячись на дитину, вона думала, що сильно помилилася, піддавшись вмовлянням матері.
«Не потрібно було мені виходити заміж, – з гіркотою розмірковувала Олеся, – і вже тим більше не слід було народжувати дитину. Якби у мене не було Каті, розлучилася б і не стала слухати матір».
Однак дитина була. Не варто було й думати про те, щоб повернутися з Катериною додому до матері. Мати просто з’їла б дочку живцем, ризикни вона розлучитися з чоловіком.
Михайло заробляв не дуже багато, але все ж його доходи допомагали родині триматися на плаву.
Катя дорослішала, а Олеся все мріяла про той час, коли дівчинка піде в дитячий садок. Іноді вона думала про те, що розлучиться з чоловіком, коли повернеться на роботу.
Але все ж розуміла, що після розлучення їй доведеться покинути квартиру чоловіка.
«Жити з матір’ю я не хочу, – міркувала вона, – а іпотека буде з’їдати всю мою зарплату». Такі думки займали голову Олесі щодня.
Часом ситуація здавалася їй безвихідною.
Живучи з Михайлом, його дружина навчилася огризатися або просто пропускати повз вуха половину того, що він говорить. Але одного разу Олеся залишила однорічну дочку з батьком, а сама пішла в магазин.
Повернувшись, вона почула нестямний крик дитини.
– Заспокой її, у мене голова розколюється! – в серцях вигукнув Михайло.
– Що сталося? – вигукнула Олеся і обійняла дочку. Малятко притиснулося до неї, але плакати не переставало.
– Нашій дочці пора б уже ходити на горщик, а не в штани! – обурився Михайло, сердито нахмурившись. – Вона мені таке влаштувала…
– Вона плаче через те, що забруднила штанці?
– Ні, я побачив це неподобство і дав їй прочухана! А замість того, щоб зрозуміти, що так робити не можна, вона розкричалася на весь будинок.
– Ти зовсім дурень! – блиснувши очима, вимовила Олеся.
– Поговори мені ще! Розпестила дитину, тепер мучимося!
З того самого дня Олеся стала боятися за дитину. Сама вона вже звикла до грубості чоловіка, а ось дитині перебувати в такій атмосфері було небезпечно. Може, все-таки поговорити з мамою? І набравшись сміливості, сказала матері, що збирається йти від Михайла.
– Не смій! Я і на поріг тебе не пущу! У тебе є чоловік – з квартирою, працьовитий, непитущий. Ти просто розпещена дурепа!
– Мамо, справа вже навіть не в мені. Він кричить на дитину. Мені вже страшно за Катю!
– А дитина повинна знати тверду руку. Я ось тебе пальцем не чіпала, тепер шкодую. Дивлюся, яка виросла. Так що я вважаю, що ти не права. Іди, мирися з чоловіком.
Закінчивши розмову з матір’ю, Олеся розплакалася. Їй здавалося, що вони з донькою на всьому білому світі нікому не потрібні. Ситуація у неї була безвихідна – в будинку чоловіка її і дитину будуть завжди піддавати образам, лякати і грубіянити. Мати ж буде постійно тиснути морально – принижувати, звинувачувати, дорікати.
Того вечора Михайло, розлютившись, кудись пішов. Олеся навіть раділа цьому – як чудово було перебувати в квартирі удвох з донькою.
Домашні справи були зроблені, і ось такі вечори, за відсутності чоловіка, належали тільки їй і дитині. Якби Михайло був удома, він би знайшов до чого причепитися.
Напевно, його не влаштувала б чистота підлоги, і він облаяв би дружину брудними словами. Можливо, його дратувало б, що у Каті, коли вона їсть соковите яблуко, сік стікає по щоках. І тоді крик батька налякав би дівчинку.
Як же було класно без Михайла! Як тепло, затишно і легко жилося Олесі та її доньці в такі вечори.
Чоловік прийшов пізно вночі. У цей час Олеся і Катя вже спали. Вранці ж, він, як завжди, був чимось незадоволений, але потрібно було потерпіти всього одну годину, поки він піде на роботу.
Увечері знову стався казус. Дівчинка схопила зі столу склянку з соком і пролила його на килим. Мати відразу ж побігла очищати ворс від соку, але Михайло побачив цей «жах» першим.
Пролунав грім. Він кричав на Олесю, називаючи її безглуздою матір’ю. Каті теж дісталося. Втім, дівчинка встигла сховатися за материнську спину, тому їй вдалося уникнути розправи. Однак батько кричав і бушував.
– Припини кричати, нікчема! – поморщилася Олеся, радіючи тому, що навчилася давати відсіч чоловікові. – Це ж дитина.
– Це не дитина, а виплодок пекла! – кричав Михайло. – Та й ти не краща. Безглузда, тупа, лінива!
– Замовкни і не смій підвищувати голос ні на мене, ні на дочку, – вигукнула Олеся.
Михайло ще побушував, потім одягнувся і кудись пішов. У той момент, коли за ним зачинилися двері, в будинку стало так тихо, що навіть маленька Катя здивувалася. Вона широко розплющила очі і щось прошепотіла.
– Так, малятко, ми самі, – посміхнулася Олеся, – у нас знову буде тихий вечір.
Саме тоді Олесі спала на думку – адже від Михайла можна позбутися таким чином. Вранці його можна і потерпіти, вдень він на роботі, а ввечері нехай йде!
Наступного дня хитра дружина навмисно зробила цей хід. Вона пересолила суп, залишила повну раковину брудного посуду. А у відповідь на лайки чоловіка, стала огризатися. І не зупинялася доти, поки Михайло не вийшов з дому.
Зазвичай чоловік повертався на початку першої ночі. Олеся в цей час вже спала або прикидалася, що спить. Цієї ж ночі вона прокинулася о другій годині ночі і зрозуміла, що чоловіка немає поруч. Не було його і о четвертій, і о п’ятій ранку.
– Напевно, мені потрібно йому зателефонувати, – сказала собі Олеся, – раптом щось сталося?
Ця думка не викликала у неї жодного занепокоєння. І все ж вона розуміла, що потрібно вжити якихось заходів. Коли Олеся набрала номер чоловіка, то зрозуміла, що його телефон вимкнений.
Якби вона не додзвонилася до матері або якогось іншого близького родича, то точно не могла б собі знайти місця від занепокоєння. Але чомусь в той момент Олеся відчула солодке хвилювання.
“Можливо, зараз мені зателефонують і співчутливий голос повідомить, що Михайло потрапив в аварію і його більше немає”, – подумала вона і відчула, як приємно затремтіло її серце від цих думок.
Олеся більше не могла думати ні про що інше. Вона відразу ж почала розписувати свої дії в разі відходу чоловіка.
Квартира залишиться у них з донькою. Можливо, будуть ще інші спадкоємці, але вигнати дружину і дочку покійного точно ніхто не зможе.
«А мати не буде мене звинувачувати, я ж вдова, — міркувала Олеся, — навпаки, шкодуватиме. Всі будуть нам співчувати. А у нас з Катериною буде багато-багато тихих спокійних вечорів».
Солодкі думки перервав поворот ключа в замковій щілині. Це був Михайло.
– Ти спиш? – тихо запитав чоловік, погладивши Олесю по плечу.
Олеся відкрила очі і похитала головою. У її погляді відбивалася вся скорбота світу. Як же вона була розчарована поверненням чоловіка.
-Ти пробач мене, я справді якийсь псих, – зізнався Михайло, – самого вже дратує, не знаю, що мені з собою робити.
– Нічого, я звикла, – знизала плечима Олеся.
– Мала, я постараюся, щоб цього більше не було, – сказав чоловік із щирим збентеженням на обличчі, – я ж тут у матері був. Вона мені мізки промивала, знає, який я грубіян.
Олеся кивнула. Чоловік обійняв її і погладив по спині. Він ще щось говорив, обіцяв тримати себе в руках.
Дружина не дуже вірила його словам. Вона розуміла, що намірів Михайла вистачить у кращому випадку на кілька тижнів. Тому зовсім не зраділа його вибаченням.
Олеся слухала свого чоловіка і кивала. Сама ж з досадою думала, що найближчим часом у них не буде тихих вечорів. Не доводити ж до психів зразкового чоловіка!
Але вона вірила, що час прийде, і Михайло знову покаже характер. А вона постарається його довести. І тоді у них з Катериною в житті знову з’являться тихі вечори. І, можливо, одного разу чоловік просто не повернеться додому.
Спеціально для сайту Stories
