Віра Аркадіївна поверталася з цвинтаря, розмазуючи сльози по зморшкуватих щоках. Нещодавно вона домовилася з працівниками, що ті почистять, пофарбують місця спочину батьків і чоловіка. Підстрижуть траву, приведуть все до ладу. Самій робити це не під силу — ноги болять, від роботи в нахилі голова паморочиться.
Чоловіки так і зробили, роботою Віра Аркадіївна залишилася задоволена. А ось з вартістю робіт зовсім ні.
Коли вона звернулася до них два тижні тому, їй озвучили ціну, посильну для самотньої пенсіонерки — всю зиму по копійці відкладала, щоб влітку привести місце спочину близьких в охайний вигляд.
А сьогодні раптом вартість зросла. Вона намагалася пояснити їм, що домовленість була про іншу ціну, але куди їй!
Чоловіки перераховували виконані роботи, та інший раз так витіювато і швидко, що вона не встигала за ходом їх думок. Наводили якісь аргументи, та так напористо, що у неї заболіла голова і вона сама не помітила, як погодилася сплатити іншу суму.
А ціна зросла рівно на половину її пенсії, яку вона вчора тільки отримала і відразу ж оплатила комунальні платежі. І ось тепер від неї залишилося зовсім небагато. Хіба що на хліб. Від масла в цьому місяці доведеться відмовитися.
Жінка блукала алеєю цвинтаря і ніяк не могла стримати сліз. Було прикро, що не змогла наполягти на своєму — рішучістю і вмінням аргументувати доводи вона ніколи не відрізнялася. Жаліла себе, уявляючи, як буде важко протягнути цей місяць.
А ще її не полишала думка, що її обдурили. Або, як зараз кажуть молоді, «розвели». Дуже вже красномовними були погляди, якими обмінювалися чоловіки. Занадто вже багато аргументів наводили вони.
А вона… Вона навіть не сказала, що у неї до наступного місяця залишилося всього півтори тисячі гривень. Але ж могла! І може тоді вони зглянулися б над нею, не стали б обдирати як липку.
Але ні, Віра Аркадіївна не тієї породи: занадто м’якотіла. Оточуючі і раніше користувалися її безхребетністю, але коли був живий Іван, вона ховалася за його спиною. Але Івана вже два роки немає з нею…
У Віри Аркадіївни була ще й дочка. Але стосунки між ними були складними. І Марина вже кілька років живе в іншій країні. Матері дзвонить раз на місяць і то нібито з ласки.
Постійно наставляє матір, вчить життя, лає за вчинки. Віра Аркадіївна не сперечається, усно з дочкою погоджується, але всередині себе знає, що не зможе «качати права» ні в поліклініці, ні в суперечках з сусідами. Така вже народилася, і зараз в сімдесят змінитися не зможе.
Напевно, якщо вона попросить грошей у Марини, та надішле. Але тоді доведеться пояснювати, як так вийшло, що вона залишилася без грошей. А винести докори від дочки вище її моральних сил. Від однієї тільки думки про таку розмову у Віри Аркадіївни стискалося все всередині і сльози лилися з новою силою.
Позичати у когось незручно. Практично у всіх подруг пенсія маленька. Та й віддавати ж потім треба, а з яких грошей? Так і наступну пенсію не побачить.
«Господь допоможе, не кине» — сказала вона сама собі, вже дійшовши до автобусної зупинки.
Додому ледве дісталася — ноги налилися свинцевою важкістю, голова ось-ось розколеться на осколки, в животі бурчало.
Сил вистачило тільки на те, щоб вимити руки, переодягнутися і випити чаю з пряником. Два дозволити собі не могла, пам’ятаючи сьогоднішню подію.
Віра Аркадіївна лягла відпочити, і хоч в голові і крутилися неприємні думки, душа все так само плакала, але їй вдалося заснути.
Приснився покійний чоловік. Ніби дивиться він на неї і сміється. «Ну, що, — каже, — знову вляпалася в історію? Не реви, я тебе не кину». Таким і за життя був її Іван: всі проблеми обертав у жарт. Тільки вона знає, яких зусиль йому коштувало часом вирішити виниклу складність. Може тому серце і не витримало — все життя він прикривав сімейні тили.
А вона тільки й могла, що гладити його по сивому волоссю, коли він втомлений клав голову їй на коліна. Пощастило їй з чоловіком.
Віра Аркадіївна прокинулася рано, ще не було п’ятої. Помолилася за чоловіка, за батьків і вирішила, що правильно вчинила, віддавши гроші робітникам. Якщо обдурили, то нехай це на їхній совісті залишиться, зате моги ли прибрані, і душа її спокійна.
Пішла на кухню, відкрила шафки, оцінюючи запаси. Ну що ж, якщо не шикувати, то до наступної пенсії вистачить. Олія ось тільки скінчилася, і борошна немає. Але нічого, впорається.
У морозилці курка — якщо її розділити на частини, та зварити наваристий бульйон, то на два тижні має вистачити. Аромат буде вже добре. Всього три яйця і картоплю з морквою треба докупити. Заварку треба економніше сипати, і чай з молоком буде рідкістю.
Негусто, звичайно, із запасами. Все по мінімуму, тільки необхідне. Але вона впорається.
******
Іван дослухав урок, відкинувся на спинку дивана і замислився. Цікава тема сьогодні була, несподівана для нього. Нещодавно він, піддавшись моді, купив відеокурс по збільшенню доходів. Раніше він скептично ставився до подібних речей, вважаючи їх порятунком інфантильних людей. Для нього завжди була паралель між роботою і грошима.
Все логічно — багато працюєш, значить, багато отримуєш. Він це бачив на своєму особистому прикладі, і на прикладі батька.
Ніколи раніше не замислювався про іншу сторону життя, але останнім часом з’явилося стійке відчуття, що він чогось не розуміє. Вірніше, дивиться тільки в один бік, тоді як істина багатогранна і лежить в різних площинах.
Він купив курс коуча, про який добре відгукувалися знайомі. І, швидше за все, він зробив це для розширення меж, зняття шор.
Коуч дійсно говорив багато цікавих речей. Він розповідав про те, як змінити ставлення до грошей, про неочевидні грошові потоки та інше.
Сьогоднішній урок Івану особливо відгукнувся. Коуч пропонував частину своїх доходів відправляти на благодійність. Причому відсоток можна встановити самому. Немає суворої десятини. Хочеш, відраховуй один відсоток, хочеш п’ятнадцять.
Викладач пояснював механізм грошового потоку, і Іван бачив, що так, він правий. Далеко не завжди працює схема: робота = гроші. Інакше в країні не було б нужденних. Адже, як не крути, а працює, і іноді багато працює, більшість працездатного населення.
Віддати гроші на благодійність було для нього новим. І справа навіть не в сумі, а в моральній складовій. Він звик витрачати на справу, навіть дітей привчив до контролю витрат і відсікання непотрібних покупок.
Звичайно, з підлітками це працює складніше — у них занадто багато спокус у вигляді хвилинного задоволення. Але все ж бачив, що міркувати вони стали інакше. А зараз просто взяти і відправити якусь суму в невідомому напрямку — морально складно.
Перше, що він хотів зробити — перерахувати гроші дитячому будинку. Але щось зупиняло. Раптом вони підуть не за призначенням? Хоча яке йому діло? Він свою частину «угоди» виконав, а далі не його турбота.
Так і не прийнявши рішення, Іван пішов у душ. Пора вже їхати у справах, а з благодійністю вирішить потім — час є.
Вийшовши з ванної, взяв телефон і побачив повідомлення від бухгалтера — покупець вніс передоплату за майбутнє замовлення. І знову промайнула думка: все не просто так. Цих грошей він не чекав раніше понеділка.
Вже за кермом згадав, що обіцяв пригостити офісних дівчат тортиком. Давно вже обіцяв, і навіть привід забув. Але раз згадав, треба робити, тим більше поруч з офісом багато магазинів. В один з них Іван і зайшов. Вибрав великий торт, хороший чай і каву, пішов на касу.
У відділі хлібобулочних виробів погляд зачепився за літню жінку, яка вибирає хліб. Ось вона бере в руки батон, кладе в кошик. Робить кілька кроків убік, а потім повертається і викладає батон назад. Шукає на полиці половинку того ж хліба. При цьому обличчя у бабусі зосереджене, мабуть, в думках веде підрахунки: вистачить — не вистачить.
Іван подивився на неї ще кілька секунд і пішов оплачувати покупки. Але ще одна деталька пазла в його голові склалася.
*****
— Наталя, дізнайся, які є служби, що допомагають літнім людям. Соцзабезпечення там, або будинок престарілих. Не знаю, загалом. Ти дізнайся, як їм перерахувати гроші і з сьогоднішнього авансу відправ десять відсотків.
— Добре, Іване Андрійовичу, — здивовано подивилася на нього бухгалтер.
Через півгодини вона знову зайшла до кабінету шефа, поклала на стіл аркуш:
— Ось тут реквізити і пояснення, що потрібно для того, щоб перерахувати гроші як благодійність.
— Дякую, Наталя.
— Іване Андрійовичу, а навіщо вам це? Точніше, з чого раптом? Я працюю у вас вже сім років, і ми ніколи не перераховували допомогу. Щось сталося? — поцікавилася бухгалтерка.
— Ні, нічого не сталося. Заїжджав сьогодні за тортом, бачив бабусю. Стоїть, гроші рахує, вибирає те, що дешевше. І так шкода її стало, згадав свою бабусю.
Пам’ятаю, як вона сушила старий хліб, клала заварку не більше дрібки, так що навіть запаху чаю не було. Тому раптом захотілося допомогти, але не збагнув відразу в магазині до тієї старенької підійти.
— Зрозуміло. Так, таких старих шкода. Працювали все життя, а багато хто залишився без роботи. Віддаючи все державі, отримують зараз копійки. Іване Андрійовичу, а може, не будемо перераховувати гроші, а знайдемо кому допомогти за адресою?
— Як це?
— Ну ось у моєму під’їзді живе самотня старенька. Чоловіка поховала, дочка за кордоном. Я її часто в магазині зустрічаю, і вона як та ваша сьогоднішня бабуся, стоїть і довго прицінюється, рахує. Купує найдешевші консерви — аби м’ясом пахли. Я іноді заходжу до неї, пригощаю чимось. Але часто заходити незручно, раптом образиться.
І думаю, таких бабусь багато, я можу запитати у дівчат. Тієї суми, яку ви сказали перерахувати, вистачить на кілька самотніх старих. Купимо найнеобхідніше, а можливо, і побалуємо чимось. Адже їм теж не тільки гречки хочеться, і цукерок шоколадних, і абрикосів — зараз якраз сезон.
Можна щось для дому купити: мило, туалетний папір. Повірте, вони на всьому економлять!
— Хм. Гарна думка. Але тільки якщо ви берете це на себе, Наталя, — уважно подивився на неї чоловік. — І старих знайдете, і самі все купите і доставите.
— Я просто замовлю доставку, сюди привезуть, а ми з дівчатами розподілимо і розвеземо. Зараз спитаю, чи знає хтось нужденних людей, і виходячи з цього закупимо.
— Добре. Суму ви знаєте, тому розпоряджайтеся на свій розсуд. Вам, жінкам, видніше, що потрібно в господарстві. Чоловік купить десять пачок пельменів і рибку до пінного
Бухгалтерка вийшла, а Іван Андрійович відчув якийсь душевний підйом. Подумки він допомагав тій бабусі з супермаркету. Шкода, звичайно, що не здогадався там їй щось купити. Але співчуття все-таки більше властиве жінкам. А чоловікові простіше взяти і перерахувати гроші, і поставити галочку «виконано».
Молодець Наталя, що підказала цю ідею і взялася за організацію. Знову-таки чоловік навряд чи зробив би те ж саме.
*****
Віра Аркадіївна зібралася в магазин. Грошей у неї було півтори тисячи, а протриматися на них треба чотири тижні. Вона вирішила, що буде витрачати приблизно чотириста гривень на тиждень. Сьогодні треба купити соняшникову олію і хліб. Мабуть, все. Як хліб закінчиться, знову піде в магазин і прикупить яєць, а поки обійдеться тим, що є.
Вона вже взувалася, коли в двері подзвонили. Дивитися в вічко не звикла, і питати хто там теж, тому відкрила відразу. За порогом Наталя — сусідка з п’ятого поверху. Колись у неї жили тут батьки, а потім вони переїхали в село, а квартиру залишили дочці. Тож Наталку Віра Аркадіївна знає з дитинства.
— Привіт, Наталю. Проходь.
— Добрий день, тітко Віро, — жінка переступила через поріг. — Я на хвилинку.
Вона поставила на підлогу два пакети.
— Що це, Наталю?
— Це матеріальна допомога.
— Матеріальна допомога? Звідки? Я ж у соцзахист не ходила.
— Це не з соцзахисту. Це мій директор вирішив допомогти самотнім пенсіонерам, і я згадала про вас. Ви, звичайно, не самотня, — одразу виправилася Наталя, — У вас є Марина. Але ж вона далеко, і важкі сумки тягати нікому.
— Господи, а що ж там?
— А ви розберіть пакети. Давайте я віднесу їх на кухню. Ось цей важкий, — жінка вправно скинула туфлі і перенесла пакети на кухонну табуретку. — Ось тут є курка, тому краще ви приберіть її в холодильник або морозилку. Загалом, розберіть самі. Якщо хочете, то я допоможу.
Підборіддя Віри Аркадіївни дрібно тремтіло.
— Невже таке буває, Наталю? Все життя жила і нізвідки допомоги не чекала, а ось так несподівано мені допомогли. Дякую тобі, люба, що згадала про мене.
— Не мені дякуйте, а моєму директору, Івану Андрійовичу.
— Як кажеш? Іван…
— Іван Андрійович. Він ніколи раніше так не робив, а ось сьогодні вранці прийшов і каже: бабусю в супермаркеті пожалів… Ну що ви плачете, тітонько Віро, — Наталя обійняла літню сусідку.
— А того плачу, що це Іван мій допомогу надіслав.
— Який Іван? — не зрозуміла Наталя.
— Чоловік покійний, його теж Іваном Андрійовичем звали, — схлипувала Віра Аркадіївна.
Наталя здивовано і збентежено дивилася на стареньку. Причому тут дядько Іван?
— Не дивуйся, Наталю, я ще не збожеволіла. Якщо не поспішаєш, то давай з тобою чаю вип’ємо, я тобі все і розповім. Від такої історії сама заплачеш. Ти мені тільки допоможи розібрати пакети, я сама повільно все роблю, а тебе затримувати не хочу.
Через п’ятнадцять хвилин дві жінки сиділи за столом. У чашках ароматний чай. На столі вазочка з черешнею та абрикосами. В іншій печиво та цукерки. Черстві пряники Віра Аркадіївна діставати не стала, але відкрила припасену на чорний день баночку полуничного варення — подруга пригостила.
Наталя слухала історію Віри Аркадіївни, і її тіло покривалося мурашками. Вона добре пам’ятає дядька Івана — усміхненого, господарського. Завжди дітлахів карамельками пригощав. Невже можливо таке, що він з того світу подбав про дружину?
Але ж виходить саме так.
І як після цього не вірити в чудеса?
Вірте!
Спеціально для сайту Stories
