Малятко лежало, дивилося на Катю великими чорними очима і не плакало. А жінка остовпіла, щоб не закричати, притиснула судорожно руку до рота.
Почалося все з того, що вранці вона звично вибігла на ґанок. І ледь не спіткнулася об кошик. Спочатку вирішила – лялька, сусіди чомусь принесли. А потім лялька поворухнулася. Дитина! Жива!
– Якове! Йди сюди! – закричала несамовито Катя чоловікові.
І тут же злякано замовкла – раптом вона налякала? Але ні, не плаче.
Вискочив чоловік. На відміну від неї, яка застигла від розгубленості, відразу нахилився, взяв дитину на руки.
Смаглява шкіра, незвичайні очі, мигдалеподібні, чорні до такої міри, що зіниць майже не видно.
Темне кучеряве волосся. Сорочка стара, вишита майстерно, чиста. Штани. Придивилася – щось ще. Думала, записка. Виявилося, лялька. Дивна така. Обличчя напівстерте, вигляду дивного.
Дівчинка, побачивши іграшку, почала тягнути ручки. Катя віддала їй ляльку. І поглянула на чоловіка. У того на обличчі був досі невідомий їй вираз – ніжності і любові одночасно. Взагалі-то Яків у неї був жорсткий, без емоцій.
– Як залізний! – жартувала сусідка тітка Дарина.
Яків провів руками по волоссю дівчинки. А вона раптом простягнула крихітну ручку і схопила його за палець. Яків розсміявся. А Катя, заворожено дивилася на долоньку дитини. І тихо видохнула:
– Що з нею, Якове? У неї шість пальців!
– Та хоч 10! Іди, молока підігрій! Вона, напевно, їсти хоче. Треба Івановича покликати. Чия ж ти, дівчинко? – заколисуючи дитину, чоловік пройшов у будинок.
Катя розгублено дивилася йому вслід. Вона теж любила дітей. І хотіла. Але…
Три невдалих спроби… І начебто лікарі розвели руками – все, не судилося. Скільки сліз пролито і марних надій. Чоловік так і не змирився.
Незабаром весь будинок був забитий сусідами.
– Я з ранку дівчину бачила. Вже світати стало. Подумала ще, хто така? Вона з кошиком йшла. Я ще вирішила – в ліс. Вся така… Не знаю, як і сказати.
Запитати ще хотіла її. Але вона так на мене глянула, що я застигла на місці, – почала несамовито хреститися Галина.
І продовжила:
– Тільки й запам’ятала, що волосся у неї чорне, нижче пояса, кучеряве. І очі такі косоокі, вугіллям палять! Висока, струнка. Виходить, вона до вас і йшла.
– А чому до нас? Ми її не знаємо? – видихнула Катя.
– Та хто його знає чого! У вас будинок двоповерховий. Не залишила ж кошик з дівчинкою біля моєї халупи! Яка продумана!
Тільки дівчинка дивна, очі не наші. Позбудьтеся її. Біду принесе така. Була б нормальна дитина, гаразд, я б навіть вирішила, що Всевишній допоміг. А це якесь відродження! – сказала тітка Дарина.
Решта почали охати і розглядати ручку дівчинки. Поки Яків не вийшов вперед, не підхопив її на руки. І Катя побачила, як дитина довірливо притиснулася до чоловіка, немов шукаючи захисту.
– Досить вже! Що за дурниці і забобони! Я все владнаю. І так сиріт повно. Цю – не віддам. Самі виховаємо. Злата буде! Так, донько? Я все владнаю! – і подивився на дружину.
– Злата? Та ти при своєму розумі, Якове? Злата-то повинна бути біленька, з синіми оченятами. Яка така Злата? І віддай краще, погана дитина! – не заспокоювалася тітка Дарина
Яків наполіг на своєму. Та й зробив, як хотів. Катя його підтримала.
Правду кажучи, спочатку трохи боялася дівчинку. Вона була дуже незвичайною. Ніколи не плакала, не вередувала.
Взяли вони її зовсім крихіткою. У 10 місяців пішла. І не незграбно перевалюючись, а немов все життя ходила.
Спокійна була дуже. Могла тихо сидіти і просто дивитися по сторонах з цікавістю.
А потім Катя раптом виявила, що сама чекає дитину. Радості не було меж! Сусідка тітка Дарина знову втрутилася, сказала:
– Ось і добре. Тепер віддай чужу дівчинку. Вона зовсім не потрібна, буде своя, рідна!
Катя підвела очі: хіба так можна? Ні, дочку не віддасть!
Народився хлопчик, Ілюша. Світленький, сіроокий. Злата його обожнювала. Коли підросли обидва, краще за матір з братиком няньчилася.
А одного разу у сусідів розлютився бик. І побіг по дорозі. Катя тільки встигла скрикнути. Добігти вже пізно! А на шляху бика – Ілюшка, який з курчам грається, назустріч прямо йде!
А потім немов у сповільненій зйомці побачила, як бик, що мчав щодуху, раптом завмер. Важко дихав. Потім заспокоївся і ліг.
Обернулася – Злата стоїть. Долоньку витягнула і дивиться так зосереджено.
Катя до неї кинулася, струснула, дівчинка її немов не чує. Побігла до сина. Той навіть злякатися не встиг.
Люди тоді сказали – диво. Але Катя ввечері до чоловіка підійшла і прошепотіла:
– Це не диво, Якове. Це Злата бика зупинила. Не знаю, правда, як. Але вона.
Злата росла. Сусіди її не любили. Намагалися сказати щось образливе, називали “підкидьком” і “чаклункою”. Яків доньці розповів, що справжня мама її залишила. І запитав, чи не хоче вона її потім шукати?
– Ні, тату. Не треба нікого шукати. Те, що я у вас опинилася, так і мало бути! – серйозно, не по-дитячому, відповіла Злата.
Мабуть, єдиний з усіх, хто крім батьків любив дівчинку, був дядько Помпонич старий сусід, який завжди ходив у шапці з помпонами, за що і отримав прізвисько.
Він був дуже добрий і на всі руки майстер – але ось що погано, любив до чарки прикластися.
Останній раз сидів на пробці майже два тижні. Організм немолодий. Катя зі Златою якраз гуляли, коли почули крик. Дружина та син Помпонича кликали на допомогу, просили з’їздити за лікарем.
– Не встигнуть! Не виживе! Собаці – пробурчала тітка Дарина.
Коли Катя з дочкою забігли в будинок Помпонича, той вже не був у собі. Обличчя бліде, за серце тримається. Жінка почала заспокоювати дружину, яка ридала, бурмочучи: “Відходить!”.
Вийшли на вулицю, сил дивитися не було.
Потім Катя схаменулася – дочки немає. Оббігла будинок – нікого. На пальчиках повернулася. Помпонич також лежав.
А біля нього – Злата на стільці. І руку туди, де серце тримала. Катя хотіла дочку окликнути, але щось немов завадило. Вийшла назад.
Через півгодини ззаду пролунало басовито:
– А чого це ви всі тут сидите, як на поминках? Та ревете?
Люди ахнули – Помпонич! Стоїть, як огірок – бадьорий, рум’яний, тверезий.
– Як же це? – тільки й змогла прошепотіти дружина Помпонича.
Всі ж бачили – не жилець. Але поки не здогадувалися, що ж його так на ноги підняло. А ось Катя зрозуміла – дочка її прийомна. Злата.
У неї росла дитина з незвичайними, непіддатливими поясненню здібностями. Може, причина була в тому, що ручка одна у неї була іншою, відмінною від звичайних людей?
Може, справа була в очах? Або в матері? Рідній.
До речі, Помпонич теж зрозумів, хто його врятував. З того часу перестав вживати міцні напої. І Каті потім розповідав, що бачив залиті золотистим світлом сходинки, відчуття щастя всередині, а попереду – щось красиве, кольорове. І вже хотів піти туди, вгору, та Злата слідом прибігла, схопила його за руку і зі словами:
– Не можна! Вони без тебе не зможуть! Почекай ще! – повела за собою.
Врятувала Злата і батька,Якова. Коли той у лісі сильно застудився і захворів. Температура не спадала, кашель не проходив.
Траплялося, і іншим допомогу надавала. Тільки ось не всі дякували. Хтось недоброзичливо у відповідь був налаштований. Вважали, раз інша – значить, небезпечна.
Тієї ночі Златі не спалося. Вийшла на вулицю, на лавку. Дивиться – Артем йде, з каністрою. Син Дарини. І давай їхній будинок поливати.
– Навіщо ти це робиш? – запитала тихо дівчинка.
Він хотів далі продовжувати, але не зміг.
– Уявляєте, ні рукою, ні ногою не міг поворухнути. Ні кроку зробити! Хочу, але не можу, немов застиг! А дівчинка все стоїть і дивиться на мене, – розповідав він потім.
Пізніше Злата з мамою, татом і братом поїхали. Куди – невідомо.
– Мого синочка ця дівчинка врятувала. До кінця днів за неї молитися буду, дар у неї був. І пупсика того, старенького, облупленого, все з собою тягала. Амулет, чи що?
І така ручка незвичайна у неї була, я ось вважаю, в ній сила була. А може, ще в чомусь.
Важко таким людям серед нас. Одні подякують, а інші ображають, та ще й боляче.
Сподіваюся, у Злати все добре склалося. З тих пір ми не бачилися. А те, що її Яків так назвав, він мені пояснив – тому що вона як золото, золота людина була. Та, що несе нам спасіння! – поділилася враженнями очевидиця тих подій.
Спеціально для сайту Stories
