До десятої години ранку березневе небо раптом очистилося від сірої пелени хмар і визирнуло сонце.
Море стало привітно синім, хвилі м’яко накривали прибережну гальку. Навіть повітря стало чистішим і прозорішим.
Сидіти в кімнаті в такий прекрасний ранок не хотілося, і Федір відклав газету, яку читав після сніданку. Потягнувшись, він підвівся з крісла і пішов одягатися.
У холі пансіонату порожньо. Зазвичай тут сиділи маленькі компанії відпочивальників. Але і вони вийшли на вулицю, покинувши зручні диванчики.
Федір йшов по набережній. Під товстими підошвами черевиків хрустіла галька. У небі радісно перегукувалися чайки. Свіже морське повітря легко проникало в легені і бадьорило.
Коли пансіонат залишилився позаду, Федір піднявся по пологому схилу і пішов по пожухлій торішній траві, крізь яку пробивалися нові несміливі пагони.
Ще здалеку він помітив, що єдина лавка на березі зайнята. Федора дивувало, чому не поставили тут кілька лавок. Адже так приємно сидіти і дивитися на море. Він часто приходив сюди, коли дозволяла мінлива весняна погода.
Він хотів було повернути назад, але передумав. Лавка не куплена, вистачить місця і йому. А з співрозмовником дивитися на море ще краще.
Підійшовши ближче, Федір зрозумів, що на лавці сиділа жінка. При його наближенні вона трохи повернула голову і ковзнула по ньому байдужим поглядом.
Федір визначив, що вона його віку або трохи молодша. На жінці одягнені спортивні штани, темно-бордова толстовка і кросівки. Сіре волосся коротко пострижене. Риси обличчя правильні.
«У молодості, напевно, була красунею. Та й зараз нічого», – недоречно подумав Федір.
– Гарний ранок, правда? – сказав він замість привітання.
Жінка не відповіла, лише трохи підняла одну брову.
– Не заважу? – запитав він і, не чекаючи відповіді, обійшов лавку за спиною жінки, присів на іншому кінці. – Я вас тут раніше не бачив. Ви недавно приїхали?
– Два дні тому, – раптом відповіла вона.
Голос у неї був низький, з хрипотою.
– А я тут вже тиждень. На море можна дивитися вічно. Заспокоює.
– А ви нервуєте? – Жінка повернула голову, коротко поглянула на нього і знову відвернулася до моря.
– Що? А, ні. Я так просто сказав. Втім, у наш неспокійний час багато причин нервувати. – Федір вже не був радий, що втрутився з розмовою. Слова заважали насолоджуватися краєвидом.
– І що вас турбує? – Здавалося, жінка не проти була поговорити.
– Ось так відразу вам і розкажіть, – буркнув Федір.
– А чому ні? Адже за цим ви і прийшли сюди, сіли поруч зі мною. Випадковому співрозмовнику легко відкривати своє серце.
– Ви праві. – Федір помовчав. – Знаєте, більше тридцяти років тому я приїжджав сюди після розлучення з дружиною. Дуже переживав. На стіну ліз від самотності.
Друзів дістав набігами і скаргами на своє невдале життя. Вони вирішили хоч на час позбутися мене і відправили до моря. – Федір засміявся.
– Тоді я був молодий… Була рання осінь. Дехто навіть ще купався. Я теж раз зважився. Лавок тут тоді не було, і я любив сидіти подалі, он на тих каменях. Одного разу я побачив на набережній нове обличчя.
І я відразу звернув увагу на молоду жінку, яка самотньо гуляла вздовж берега. Вона постійно посміхалася куточками губ. Я відразу відчув у ній споріднену душу і підійшов познайомитися.
Її звали… Втім, навіщо називати імена.
Ми гуляли, розмовляли. Вона була заміжня. Чоловік старший за неї і хворий. Він викликав до себе сестру, а її вмовив поїхати до моря, відпочити тиждень.
Вона вперше за останні роки відпочивала від турбот і переживань, тому постійно посміхалася.
Наступного дня ми домовилися зустрітися знову. І вона прийшла! Ми не розлучалися з нею ні вдень, ні вночі. Ми провели разом кілька щасливих днів. Вона не була розпусною, ні, навпаки… – Федір підшукував відповідні слова, але не знайшов і замовк.
– Я, звичайно, одружився з кохання. Але ми поступово перестали чути, розуміти одне одного. Навіть коли ми з дружиною лежали в подружньому ліжку, вона думала не про задоволення, а про те, що купити синові: самокат чи нові кросівки.
Ні. Я не звинувачував її. Завжди винні обоє. А тут… Це був подарунок змученій, незадоволеній шлюбом душі.
Вона дарувала мені свою любов самозабутньо, з якимось відчаєм, немов засуджений до страти.
Але час невблаганний. Настав день мого від’їзду. Вона проводжала мене на потяг. Посміхалася і махала мені рукою. А по щоках текли сльози.
А я… У мене тоді навіть думки не виникло залишитися з нею ще на кілька днів.
– І ви більше не бачилися? – хрипким голосом запитала співрозмовниця.
Вона уважно слухала, дивлячись на море. Федору навіть здалося, що вона напружено слухала.
– Ні, не бачилися. Я попросив у неї адресу. Мобільних тоді ще не було. Та й не став би дзвонити, підставляти її. Спочатку сумував сильно. Все відкладав свою поїздку. Потім ця ідея мені стала здаватися невдалою.
Навіщо? Чоловік однією ногою на тому світі, а я приїду такий весь… Мучити її і себе. Їй довелося б брехати чоловікові, викручуватися…
Турбот у неї і без того вистачало. Та й нічого хорошого з нашої зустрічі не вийшло б. Так вирішив я. Потім… Адреса кудись поділася… – Федір замовк, і жінка теж мовчала.
– Злякався, напевно. Знаєте, невдалий досвід у стосунках дуже псує самооцінку. Починаєш копатися в собі, стаєш нерішучим…
– Гарна історія. Ви так і не одружилися більше? – запитала співрозмовниця.
– Ні. Жінки були, не буду приховувати. Але не вийшло ні з однією. Згадував ту коротку любов біля моря.
– Може, тому що вона була короткою, без зобов’язань, розчарувань і наслідків. – Жінка встала з лавки.
– Ви вже йдете? – занепокоївся Федір.
– Мені час. І все-таки, даремно ви не поїхали до неї. Вона чекала на вас. – Жінка розвернулася і швидко пішла.
Федір здивовано дивився їй услід.
«Що вона мала на увазі, сказавши, що чекала на нього? Інтуїтивно здогадалася? Або…» – розмірковував він. Але не пішов за нею, не наздогнав.
Втомившись мучитися здогадками, після обіду він знову пішов до моря, сподіваючись зустріти співрозмовницю. Але вона не з’явилася. Нікого схожого на неї не побачив і за вечерею в ресторані.
Наступного дня вишукував її, сидячи на лавці. Раптом уявив її молодою, з темним довгим волоссям, і його кинуло в жар.
«Це ж вона, Анна! Ось дурень старий». Він кинувся в найближчі готелі і гостьові будинки, дізнавався про неї. В одному чергова на рецепції сказала, що рано вранці від них з’їхала схожа за описом на його знайому. І звали її Анна.
– А куди вона поїхала? Дайте мені, будь ласка, її адресу. Ви ж записуєте її при заселенні, – благав він дівчину.
– А раптом вона не хоче, щоб ви її шукали? – резонно зауважила чергова і адресу не дала.
Федору нічого не залишалося, як коротко розповісти їй свою історію. Зворушена розповіддю, дівчина все ж написала адресу невдалому закоханому.
І ось він приїхав до чужого міста. З серцем, що билося від хвилювання, піднявся на четвертий поверх типового цегляного будинку.
Довго не наважувався натиснути на кнопку дзвінка. «Що я скажу їй? Стільки років минуло. Навіщо я тут? А раптом вона заміжня? Вона прожене мене, і буде права. Але вже приїхав, то будь чоловіком, подзвони, – лаяв він себе біля дверей.
Лоб вкрився потом, серце поколювало.
– Не вистачало ще біля її дверей звалитися з інфарктом». Федір зробив глибокий вдих і натиснув на кнопку.
У глибині квартири почулася приглушена трель. Двері відчинилися, і Анна посміхнулася йому. Федору здалося, що вона не здивувалася, немов чекала на нього.
– Привіт. Я була впевнена, що ти приїдеш, – просто сказала вона і запросила увійти.
– Вибач, що так пізно, – задихаючись, сказав Федір, збагнувши, що потрібно було по дорозі купити квіти.
– Не буває пізно, буває невчасно. Ось, одягни. – Вона поставила перед ним капці.
– Не чоловіка, нові, – уточнила вона.
Вони сиділи в затишній кухні, пили чай, і тепер вона розповідала про себе, а він слухав.
Чоловік Анни пішов засвіти через вісім місяців після її повернення. Перед відходом він сказав, що кохає її і ні в чому не звинувачує.
Він здогадався, відчув зміну в ній. А вона довго чекала Федора. Потім заспокоїлася.
Коли на березі він розповідав їхню історію, їй хотілося зізнатися, що це вона. Зраділа, що він не забув її. Але ж він не впізнав. Лише йдучи, вона кинула йому підказку.
– Я злякався тоді, позбавив себе стількох років щасливого життя удвох. Але ж ще не все втрачено? Доля знову звела нас.
Анна, давай спробуємо далі йти по життю разом. Ми ж ще не старі. Ти не бійся, я все вмію робити сам. Стільки років прожив один. Я не буду тобі тягарем. – Почав Федір важливу розмову через кілька днів.
– І я, і ти звикли до самотності. Важко починати життя заново. Пізно робити і виправляти помилки. У нас немає на це часу.
Ти правий, невдалий досвід робить нас обережними, невпевненими. Але я так втомилася жити одна. Для чого?
Дітей у нас з чоловіком не вийшло. І справа не в склянці води. Людині одній погано. Бог створив для кожного свою пару. Ми заслужили щастя минулими невдачами і втратами. Що ж, давай спробуємо, – просто погодилася Анна.
Яким буде їхнє життя? Вирішувати тільки їм.
«Два життя на двох. І ніяких надій і обіцянок. І все-таки я радію за них, які закохалися одне в одного на прощання» ….
Спеціально для сайту Stories
