Люся тільки-но прийшла з роботи. Вона втомилася, до того ж не виспалася сьогодні. Цілий день тільки й мріяла, як повернеться додому, ляже на диван і буде займатися улюбленою справою – нічого не робити! Хоча б півгодини. Їй потрібен був відпочинок, але вона про щось забула.
– Мамо, а ти що, на збори не підеш? – запитала її донька Ганна.
– Чорт! Це сьогодні?
– Так, через десять хвилин почнуться. А ти лежиш. Ти не захворіла?
Анна була вже в п’ятому класі. Хороша дівчинка, розумниця, вчилася добре. Багато вчителів її хвалили.
Люся любила доньку і пишалася нею, але всі ці шкільні збори раз на місяць її відверто дратували. Ох вже цей батьківський комітет! Чому їм вдома не сидиться? Чи справ своїх немає?
– А можна я сьогодні прогуляю? – понуро запитала вона доньку.
– Мамочко, сходи, будь ласка. Ти ж мені уроки не дозволяєш прогулювати! А я тобі щось на вечерю приготую! Можу пельмені зварити. Хочеш?
Голод. Про нього Люся теж забула від втоми, але при слові «пельмені» живіт зрадницьки забурчав.
– Тоді на всіх вари. Тато сказав, що сьогодні пізно буде. Нехай і йому на вечерю залишиться. Гаразд, піду, хоча мені все ще здається, що у нас занадто ініціативні деякі батьки!
– Я знаю, ти вже говорила, але все одно сходи, будь ласка, а то мені потім будуть висловлювати Лера з Марією .Набридло їх слухати!
Люся слухняно встала з дивана, хоча її заповітні півгодини ще не минули. Вона швидко переодяглася, злегка припудрилася, щоб приховати жирний блиск на шкірі, і пішла.
Благо, школа була в парі хвилин ходьби. Вона майже не запізнилася.
Як завжди, збори проходили без класного керівника. Все-таки готувалися до восьмого березня. Хоча Лідія Михайлівна часто прогулювала їхні зустрічі, посилаючись на домашні справи або головний біль.
Мабуть, їй теж не в радість було тягатися сюди щомісяця. Занадто вже часто.
– Запізнюєшся, Людмила Олексіївна! – діловито сказала Настя, голова батьківського комітету.
– Затримуюся! – весело відповіла Люся, пропускаючи камінчик, що пролетів повз її город.
Вона вже давно перестала звертати увагу на глузування головних матусь, які тільки й були стурбовані тим, що їхні дітки стали кращими представниками їхньої школи.
Приблизно півгодини вони обговорювали, що подарують Лідії Михайлівні на свято. Ну як обговорювали? Батьківський комітет вже все давно вирішив, залишалося тільки похвалитися своєю черговою чудовою ідеєю, ніби не можна було відправити повідомлення в класному чаті з сумою грошей, яку потрібно здати.
Люся сиділа зла і похмура. Ще й голова розболілася, як на зло, а у Насті був такий неприємний, писклявий голосок. Кожне її слово віддавало в скронях.
– Дівчата, я б хотіла з вами обговорити ще один момент! Ви ж знаєте, що ми давно змагаємося з А класом. Вони все носа задирають, вважають себе кращими за всіх.
До кінця року залишилося зовсім небагато. Потрібно підтягнути успішність. І у нас є окремі особистості, які зовсім не хочуть вчитися!
Як же Люсю дратували ці розмови про успішність. Її дочка не була відмінницею, а від неї ніби вимагали, щоб вона вчилася на одні десятки. У сенсі від мами. І так кожного разу.
Вона тільки кивала головою, а вийшовши з класу, відразу про це забувала. Ну, не була вона стурбована бездоганною успішністю дочки. Вчиться і слава Богу.
Настя дивилася прямо на Олену – єдину маму, з якою Люся підтримувала стосунки поза школою. Не сказати, що вони були найкращими подругами, але часом відпочивали разом з дітьми. У неї був син – ровесник її Анни, а ще маленька донька – півтора рочки.
Люся не з чуток знала, що Оленці часом важко доводиться з двома дітьми. Та й Віталик її не був великим математиком, хоча і старався. Не всім це дано, але таким, як Настя, цього не поясниш.
– Олена, ти можеш нам пообіцяти, що приділиш більше часу своєму синові? – незадоволено запитала Віка, найкраща подруга Насті.
– Дівчата, ви ж розумієте, у мене донька зовсім маленька… – почала виправдовуватися Олена.
– У багатьох з нас є молодші діти. Не потрібно цим прикриватися! Віталик вже на п’ятірки скотився. З такими успіхами йому не місце в нашому класі! – висловилася Настя, підтримуючи подругу.
Ось це вже було занадто. Люся презирливо подивилася на неї і їдко сказала:
– Я б на твоєму місці краще промовчала щодо того, як виховувати дітей і займатися з ними!
– Що? – обурено вигукнула Настя. – Що ти собі дозволяєш?!
Люся встала зі своєї парти і попрямувала прямо до неї. Присіла на парту, за якою сиділа Олена, ніби захищаючи її своєю спиною, і продовжила.
– Настя, а ти знаєш, в якому будинку я живу?
– Звичайно, знаю! В одному будинку зі мною! Це тут до чого? І взагалі, адресами у нас Вікторія завідує!
– Тобто ти знаєш, що я живу в сусідньому під’їзді?
– І що?
– А ти знаєш, на якому поверсі?
– Ні, мені все одно!
– Дуже даремно! Я живу на сьомому поверсі. І до речі, знаєш? У наших квартир є одна спільна стіна, а ще лоджії зовсім поруч. А стіни в нашому будинку майже картонні. В одній чхне хтось, а в іншій луною віддається…
Настя замовкла. Вона почала здогадуватися, про що говорить Люся, але вирішила, що зможе дати відсіч недбалій матусі.
– І що ти цим хочеш сказати? Заздриш, що мій чоловік більше часу вдома проводить, ніж твій? – спробувала наїхати вона.
– Ні, я нікому не заздрю, а тим більше твоєму синові. І знаєш чому? Тому що рівно о сьомій вечора, коли ви починаєте робити уроки, весь будинок чує, як ти на нього кричиш! Від твоїх криків стіни здригаються. Мій чоловік вже навіть пропонував оплатити звукоізоляцію у вашій квартирі, щоб хоча б один вечір не чути, як твоя дитина ридає над зошитами!
Жінки в класі замовкли в очікуванні. Таких подробиць про Настю раніше ніхто не чув. Всі вважали її ідеальною мамою, яка любить сина і приділяє багато часу його вихованню.
Щоб вона кричала на дитину? Хто таке міг собі уявити? Багато хто не вірив словам Люсі, але дивлячись на вираз обличчя Насті, починали сумніватися в її адекватності.
– І до речі, коли ви з чоловіком сваритеся, три під’їзди чують! Так що я б воліла, щоб і твій рідше з’являвся вдома. Я взагалі не уявляю, як можна ось так розмовляти з чоловіком!
Я вже мовчу про те, яким брудом ти його поливаєш мало не кожен день!
Настя була в люті. В її плани не входило втрачати свою корону. Ось тільки вона ніяк не могла придумати, що сказати у відповідь. Не відразу зважилася бити по болючому.
– Зате мій чоловік не ходить наліво, як твій!
– Ой!! Та з такою дружиною не те що наліво, взагалі на жінок дивитися перехочеться. Він тепер, напевно, бідолаха думає, що всі жінки божевільні, як ти!
– Ти б краще за своїм чоловіком стежила, а не тут на людей наговорювала. Твоя дочка, до речі, теж недавно двійку з фізкультури отримала!
– Ти мою дочку не чіпай. І Віталика теж. І інших дітей. Нехай краще двійку отримують, ніж бояться, коли їхня мама ніс почухати захоче!
Нещодавно Люся заходила до куми, яка живе на поверх вище Насті. Вони разом піднімалися на ліфті. Настя вирішила почухати ніс і підняла руку, а її син буквально втиснувся в стіну і перелякано глянув на маму.
Вона тоді тільки віджартувалася, мовляв, синку, ти чого? Ніс просто зачесався, але Люся по реакції хлопчика здогадалася, що мати не тільки кричить на нього як потерпіла, але ще й ображає часом.
– На що ти натякаєш? – вже майже кричала Настя.
– На те, що до вас в будинок вже давно пора запросити органи опіки! І не натякаю, а відкрито заявляю. Це тільки в школі твій Володя такий успішний, а вдома його залякали ніби цуценя! – презирливо кинула Люся. – Тому він на інших дітях і відіграється, щоб хоч якийсь баланс в собі знайти!
– Та як ти смієш?!
Настя вже кричала, точніше верещала. Налякані матусі переглядалися і шепотілися між собою, несхвально поглядаючи на Людмилу.
– Дівчата, я пропоную, як раніше, зустрічатися один раз на квартал, а не раз на місяць, як зараз! Хто за? – запитала Люся, звертаючись до інших матерів.
Ніхто не наважувався сказати і слова.
– Загалом, ви тут подумайте, а я, мабуть, піду! Всі важливі справи ми вже обговорили. Олено, ти зі мною? – сказала Люся.
Олена кивнула, і вони разом вийшли з класу, не чекаючи ще однієї порції крику від Насті.
– Це все правда? – запитала Олена, коли вони вже спустилися на перший поверх.
– Звичайно! Хіба я стала б наговорювати?
– Ти ніколи не розповідала…
– А навіщо? Я б і зараз не розповіла, якби вона на тебе не наїхала. Правда, тепер трохи шкодую. Просто сьогодні дуже втомилася. Зрештою, таких як вона вже не виправити.
Тільки сина її шкода. Боюся, до закінчення школи у нього буде нервовий тик або заїкання.
– Все настільки погано?
– Навіть гірше.
Через п’ять хвилин Люся вже була вдома. Пельмені вже зварилися і чекали на неї в тарілці зі сметаною і вершковим маслом. Дивлячись на їжу, мама забула про всі неприємності цього вечора і перейнялася теплою вдячністю до своєї маленької доньки.
– Ти в мене така розумниця! – з посмішкою сказала вона. – Дякую тобі!
Вони разом повечеряли, а потім пішли до вітальні і впали на диван, який їх уже зачекався.
Ганнуся попросила подивитися мультики, а Люся була тільки за. Можна подрімати кілька хвилин на повний шлунок. Але не встигла дочка увімкнути свою улюблену програму, як знову пролунали крики за стіною.
Мабуть, Настю дуже зачепили слова Людмили. Правда, не дійшли до неї. Вона кричала то на сина, то на чоловіка. Її голос неможливо було сплутати з іншим.
Мама і донька переглянулися. Вони вже звикли до таких концертів на замовлення. Зазвичай вони просто робили гучність голосніше, щоб заглушити крики, але сьогодні Люся попросила:
– Ганнусю, донечко, закрий, будь ласка, вушка!
– Ти чого, мамо? – трохи злякано запитала дівчинка.
– Нічого, зроби, як я прошу! Будь ласка! – лагідно сказала мама.
Дівчинка слухняно притиснула руки до вух, а Люся підійшла до стіни, голосно постукала по ній і крикнула щосили:
– Замовкни вже, курка ненормальна! Весь будинок втомився від твоїх криків!
Крики в сусідній квартирі вщухли. Ганна перелякано подивилася на маму.
– Мамочко, якщо ти не хотіла, щоб я почула, то нічого не вийшло. Я все чула.
– Ні, люба, я просто не хотіла, щоб ти оглухла! Вибач, якщо налякала тебе. Це був крик душі! – з посмішкою сказала їй мама.
Люся знову лягла на диван поруч з донькою, обійняла її і закрила очі, насолоджуючись тишею за стіною.
Спеціально для сайту Stories
