Син відкрив двері і зайшов в кімнату. Він не вимовив традиційне: «Мамо, я вдома!». Вероніка звернула увагу на те, що він не знімає одяг: чоботи не стукають об підлогу, зимова куртка не шарудить, він не рухається і не дихає важко…
— Тимоша, це ти? Я купила оселедець, картопля майже готова, скоро будемо вечеряти.
Відповіді не було.
— Тимоша?
Вероніка, стурбована, взяла кухонний рушник, щоб витерти руки, і вийшла в коридор. Побачивши сина, вона відразу зрозуміла, що сталося щось серйозне.
Тимоша стояв сумний і розгублений. Він підвів очі на маму, і серце Вероніки стиснулося від болю. Вона схопила його за плече і уважно подивилася на нього:
— Що сталося?!
— Мамо… Мамо… Там…
Він весь зморщився, борючись зі сльозами, що підступали до очей.
— Кажи вже і нічого не бійся!
— Мамо, там собака…Він поранений. Я хотів йому допомогти, але він заричав. Він не може встати, мамо, а на вулиці холодно.
Вероніка трохи видихнула — головне, що з сином все добре.
— Де він? Біля нашого будинку?
— Ні, на іншій вулиці, по дорозі до школи. Давай підемо? Йому потрібно допомогти!
— А ти кого-небудь прохав з дорослих?
— Прохав. Ніхто не захотів. Всі відмахувалися, — опустив очі хлопчик.
— Ось що, Тимофій. Вже пізно і темно на вулиці. Ти роздягайся, зніми куртку. Може цей собака просто втомився і вирішив відпочити?
— Ні, він встати не може.
— Тобі так здалося в темряві. Давай почекаємо до ранку. Якщо вранці він все ще буде там, тоді щось придумаємо. Добре? Ти подивися, у тебе руки крижані, роздягайся швидше!
Тимофій почав неохоче розстібати куртку.
— Мамо, а якщо він там замерзне до ранку?
— Це ж собака, Тимош, тим більше я впевнена, що він бездомний, звик жити на вулиці, у нього шуба. Нічого йому не буде.
Тимофій роздягнувся і пішов у ванну мити руки. Він підставляв замерзлі долоні під струмінь гарячої води і не міг перестати думати про того собаку і про його переляканий, забитий, відчайдушний погляд з темряви.
Він запам’ятав, що собака був звичайнісіньким, безпородним, з рудими підпалинами на щоках. Скільки ж він там пролежав? І чому не може встати?
Тимофій у подробицях відтворював зустріч із твариною, і йому ставало погано, дуже погано на душі, навіть паршиво, і починало нудити.
Того вечора, закинувши по домівках рюкзаки, вони з другом вирушили на прогулянку. Морозець тримався і сніг не танув. Додому повертатися не хотілося і хлопці довго каталися з гірки на крижанках і просто на ногах, уявляючи себе сноубордистами.
Що їх підштовхнуло скоротити дорогу і піти не по тротуару, а вздовж будинку по вузькій утоптаній стежці? І що змусило Тимофія опустити голову і побачити в дірці пару блискучих очей? Спочатку Тимофій подумав, що це кішка. Вони з другом наблизилися і нахилилися… Собака.
— Спробую його дістати!
Тимофій потягнувся , але собака на нього загарчав.
— Та ну його, ходімо додому. Він спить там, — сказав друг.
— Песику, песику! Іди до мене! Тю-тю, тю-тю! – покликав собаку Тимофій, але він не ворушився. – Іди до мене, іди до мене, мій хороший, я допоможу тобі! – продовжував кликати хлопчик. Собака у відповідь гарчав.
Тимофій увімкнув ліхтарик на мобільному телефоні і посвітив. Собака був в дрібних частих укусах, а на задній лапі виднілася велика рана. Ну як залишити таке нещасне створіння в біді!
Наступні пів години одинадцятирічний Тимофій чекав на перехожих-чоловіків і ледь не плачучи благав їх допомогти собаці вибратися назовні. Але люди відмахувалися. Молоді хлопці, дорослі чоловіки, пенсіонери – всі. Навіть друг залишив Тимофія, бо зголоднів і запізнювався додому. Перехожі говорили:
— Тобі навіщо це потрібно? Не чіпай його, йди додому, він сам вибереться, коли захоче.
Вранці Тимофій прокинувся набагато раніше, ніж зазвичай, і застав на порозі одягнену матір. Вероніка працювала в дитячому садку і на роботу їй потрібно було вийти о сьомій ранку.
— Ну перевір його, перевір. Впевнена, він уже втік, а ти даремно хвилюєшся. Заспаний весь, не виспався, переживав, так?
Тимофій зітхнув. Швидко зібравшись, він вийшов. У під’їзді він поглянув на кут під сходами — рік тому він знайшов там у коробці чотирьох кошенят. Разом з матір’ю вони вилікували їх від бліх, вигодували і віддали в добрі руки.
Жодна покинута людьми тваринка не залишалася без відповіді в серці хлопчика. У них вдома дві кішки і собака, і тільки одну кішку, першу, мама Тимофія взяла з рук, інших тварин вони підібрали на вулиці. Влітку він знайшов мер…го голуба і теж не зміг пройти повз – поховав його під деревом у парку.
Якщо Тимофій бачив, що якійсь бабусі важко тягнути сумку з продуктами, він першим виявляв бажання допомогти, якщо було важко старому встигнути перейти жваву дорогу, Тимофій був тут як тут, ніколи не відвертався, ніколи не сподівався на доброту інших.
Він навіть до чоловіків, які на вигляд були занедбані, підходив і уточнював у цих тіл, що валялися під лавками: їм погано чи просто напідпитку? Тому що всі йдуть і йдуть повз, а раптом людині дійсно погано, хто знає?
Того ранку Тимофій мчав стрімголов. Він сподівався, що собаки там і справді немає, що він опритомнів і вибрався…
Але він все ще був там. Серце занило у хлопчика. Як же він, напевно, замерз! Як же він живий досі? Тимофій почав дзвонити мамі і, захлинаючись плачем, сказав, що собака ще в ямі.
— Я тобі зараз відео надішлю, дивись. Мамо, ми повинні щось придумати, ми не можемо ось так його кинути…
Перше, що спало на думку Вероніці, — це зателефонувати до ДСНС. Вона запевнила сина, що зараз же подзвонить і про все домовиться, а він нехай іде на уроки, нема чого йому там стояти, все одно нічим не може допомогти.
У ДСНС їй відповіли, що не займаються такими речами і порадили звернутися до фахівців, відповідальних за сміттєві баки. Дзвінок туди теж не приніс ніякого успіху. Тимофій на кожній перерві передзвонював і питав ну що там, ну що…
– Привіт, Наталю, вже не знаю що робити, – ближче до обіду вона набрала номер подруги. – Тимофій собаку знайшов, він…
Подруга подумала, що варто зателефонувати до притулку для тварин, адже ці люди часто рятують котів і собак, які потрапили в біду. Вона знайшла в інтернеті контакти притулку, і небайдужі волонтери відразу виїхали на допомогу за вказаною адресою.
А Тимофій вже чекав їх там, він втік з останнього уроку, щоб підтримати пса хоча б ласкавим словом і плекав надію, що хоч один перехожий чоловік проявить співчуття і визволить собаку.
– Він там, він там! – зрадів Тимофій прибуттю волонтерів.
Дівчина пірнула в сміттєвий люк, тримаючи перед собою ковдру. Решта волонтерів тримали її за ноги. Собака скиглити, гавкати вже не міг. Підняти тварину на поверхню виявилося не просто — собака примерз до залізного склепіння через те, що мочився на морозі під себе…
— Ну ось і все. Бідний ти бідний! — гладила його по голові волонтерка, — а який худий! Одні кістки!
Собака мовчав, не огризався. Його закутали в ковдру і поклали на землю, щоб він віддихався. Тимофій метався поруч туди-сюди. Тепер його турбувало інше питання: що ж буде далі з собакою, якщо він не ходить сам?
– Подивися, на свого рятівника! Хлопчик – герой, домігся того, щоб тебе визволили!
– Та я звичайний. А що з ним далі буде? У нього рани.
– Більше схоже, що його покусали інші собаки. Ми його зараз у клініку відвеземо, будемо лікувати.
Не відразу врятований пес зміг ходити, рана на нозі була серйозна, плюс він сильно перемерз. Через деякий час, коли собаку перевезли до притулку, Тимофій з мамою взяли його до себе на перетримку.
Вероніка переживала, що не потягне ще одного собаку на постійній основі, адже вони з сином жили удвох.
Про подвиг Тимофія писали в газетах, журналісти брали інтерв’ю, але хлопчик не вважає себе героєм.
— Мені здається, це звичайна поведінка людини, у якої є совість, — говорив в інтерв’ю Тимофій. — Нічого героїчного в моєму вчинку немає. Просто люди стали настільки байдужими і черствими, що звичайні крупинки доброти, які під силу зробити кожному, стали чимось надзвичайним…
Мені дуже сумно від цього. Я зробив найзвичайнісіньку річ, і вона виявилася благородною. Уявляєте, яким жорстоким став наш світ?
— А що б ти хотів змінити в цьому світі? — запитав у хлопчика журналіст.
— Я хочу, щоб люди стали добрішими.
— Ти вже думав над тим, ким хочеш стати, коли виростеш?
— Я хочу бути кінологом, хочу займатися собаками. І волонтером стану, я поки що замалий, мене не беруть. Хочу допомагати тваринам і людям, літнім людям, мені дуже шкода самотніх літніх людей, хочу стати для них помічником і другом.
— Як тепер почувається Джек? Ти ж так назвав собаку?
— Добре. Ми Джека собі залишили, тепер це мій пес. Джек! Іди до мене, хлопчик! Давай покажемо дядькові, яких трюків ми вже навчилися?
Веселий пес одразу прибіг на поклик господаря.
— Сидіти, Джек! Лежати! Повзи, мій хороший, повзи… Ну який же ти молодець!
Тимофій — хлопчик з пораненим серцем. Адже тільки поранене серце ніколи не знає спокою. І поки є в світі страждання ближніх, поки є жорстокість і байдужість, поки є живі істоти, які потрапили в біду, яким лише руку простягни, щоб допомогти, але лише одиниці це роблять…
До того часу серця таких, як Тимофій, будуть з ранами. І я хочу, щоб людей з пораненим серцем стало якомога більше. Щоб всі ми ходили поранені. І в той день, коли це настане, добро на землі запанує.
Спеціально для сайту Stories
