Таїсія Петрівна, навантажена трьома величезними пакетами, повільно підійшла до лави біля під’їзду і втомлено опустилася на неї.
– Ну, подруго, ти й накупила, — докірливо привітала її Марина Вікторівна, яка сиділа на лавці, давня знайома і сусідка Таїсії Петрівни,— що, нікому більше в магазин сходити? Все ти та ти.
– Ой, Марино, та вони ж вічно на роботі, коли їм кудись ходити? Вони й так нічого не встигають.
– Розбалувала ти своїх діток, — тільки й похитала головою Марина Вікторівна,— у них же машина є. Ото взяли б і поїхали в суботу на ринок, спокійно, всі разом, все, що треба купили, а потім і не треба було б тобі щодня в магазини бігати і такі тягарі тягати. У мене навіть серце заходить, як тебе бачу, ти ж щодня йдеш і сумки тягнеш. Чому твоя дочка тебе зовсім не шкодує?
−Та шкодує вона, шкодує, але просто забуває, що в мене вже вік.
– Ага, від жалості прямо і падає. Я постійно спостерігаю, як ти з ранку біжиш, щоб із онуками сидіти, а потім по магазинах і весь час на ногах, уся у справах. Вони тебе на слугу перетворили, а ти й погодилася.
– Марино,— з досадою відповіла Таїсія Петрівна,— ну яка прислуга? Хто і допоможе доньці, якщо не мати рідна.
– То допомога, а то …, – приятелька тільки махнула рукою, – яка допомога, ти ж уже з ніг валишся, на себе не схожа. Вони тобі й дякую, мабуть, ніколи не говорять. Твій зять такий важний і надутий, адже скільки років тут живе, а йде і ніколи не вітається, не кивне головою. Напевно, нижче за свою гідність вважає. Як ти примудряєшся йому догодити тільки? — вона з цікавістю подивилася на свою сусідку.
-Так, зять у мене такий, але я намагаюся з ним не сперечатися, адже моя Оксана його кохає. Живуть вони добре, він заробляє і любить діток, і дружину свою поважає.
– Ага, дружину поважає, а тещу ні, на ній їздить, тільки й чути мені з-за стіни, як твої тобою командую. Ти б їх приструнила, чи що? Чому вони тебе постійно чимось дорікають? Ти ж і так на них пашеш, як кінь?
– Що ти вигадуєш? — ображено промовила Таїсія Петрівна,— ніхто на мене не кричить, ніхто не ганяє. А якщо хтось і коли голос підвищить, то це взагалі не до мене. І що ти можеш там слухати? Гаразд, піду я, там на мене Оксана чекає з продуктами. Вечерю час готувати.
– О, так вона вдома? – здивувалася сусідка, – а що ж тоді сама в магазин не пішла, а тебе послала.
– Так, вона ще вранці просила сходити, а я щось закрутилася і не встигла, а потім зібралася тільки, а тут Антошка прокинувся, і довелося його годувати. А потім я не захотіла з ним йти в магазин, це ж не зручно з дитиною по магазинах шастати. Ось я й зачекала на Оксану.
Хай вона хоч із дитиною побуде, бо взагалі її мало бачить. І потім вона точно не знає, що саме купувати, я краще знаюся.
– Ага, ага, – з гіркою усмішкою хитала головою Марина Вікторівна, – заступайся за доньку …
Але Таїсія Петрівна її вже не слухала, а швидко увійшла в під’їзд і, важко дихаючи, пішла вгору сходами. Вже в дверях її зустрів невдоволений голос дочки:
– Мамо, ну що так довго? Скоро мій Гліб повернеться з роботи, а в нас ще вечері немає. І діти зараз їсти захочуть.
– Але ти могла б уже почати готувати, – спробувала заперечити Таїсія Петрівна, – картоплю б почистила і м’ясо порізала.
– Мамо, я тільки прийшла з роботи, у мене купа справ і рук ніяких не вистачає, а ти мені пропонуєш за вечерю взятися. Чому ти не зробила це все протягом дня.
-Я просто не встигла, – розгублено виправдовувалася жінка, – Антон вередував цілий день, треба було пропилососити і підлогу протерти, каструлі почистити, от я і не встигла.
– У тебе завжди одні відмовки, – пробурчала Оксана, – не встигла, не встигла, а скоро вже мій чоловік прийде, і ти знаєш, як він почне скандалити, якщо вечері не буде. Він не любить чекати. І врешті-решт він усіх нас забезпечує, тобі теж допомагає, ти хіба могла б прожити на одну свою пенсію, а він постійно тобі гроші дає…
– Так, але і я не сиджу склавши руки, я постійно у вас знаходжусь і з дітьми тобі допомагаю, і по дому, і готую, в основному, тільки я.
− Мамо, але ми ж тебе не завантажуємо у вихідні дні, і ти цілком можеш відпочивати.
– Так, але перед вихідними я тобі повинна залишити або напівфабрикати, щоб ти тільки довела їжу до розуму або вже готові страви. А це, знаєш, нелегко.
– Ой, мамо, про що ти говориш. У мене на кухні все механізовано, все є і кухонний комбайн, і гриль, і мультиварка, і аерогриль. Тут готувати одне задоволення, а ти на порожньому місці скандал наводиш. А справа не робиться.
І Оксана спокійно пішла в кімнату. А Таїсія Петрівна тремтячими руками взялася за приготування вечері, вона з побоюванням поглядала на вхідні двері, бо точно не знала, коли повернеться зять.
А він терпіти не міг чогось чекати. Але, на щастя, цього разу все обійшлося. М’ясо було підсмажене, салат нарізаний, картопляне пюре вийшло повітряним та ніжним.
І коли вже жінка домивала посуд, грюкнули вхідні двері і пролунав ніжний голос Оксани:
– Ну, ось і мій коханий повернувся. Можна вечеряти. Діти, йдіть мийте руки. Мамо, накривай на стіл.
“- Слава Богу, встигла, все обійдеться без догани,” – подумала про себе мати і почала розставляти тарілки.
За стіл вона не сіла, а тільки накладала і подавала, вона не любила їсти разом з усіма після одного випадку.
Вона ненароком поперхнулася крихтою і закашлялася, а зять так гидливо зморщився і покосився на неї. А потім вона чула, як він вимовляв Оксані, що її мати не вміє правильно їсти, давиться, скупиться і тим самим відбиває апетит у всіх присутніх. Тому Таїсія Петрівна намагалася поїсти чи раніше за всіх, перекусити, поки готує їжу чи вже після всіх, коли миє посуд. Звичайно, це не можна було назвати повноцінним прийомом їжі, адже вона все це робила уривками і, в основному, на ногах, але вона себе втішала тим, що таким чином не набере зайві кілограми.
І зараз вона теж розклала їжу по тарілках і із задоволенням спостерігала, як онуки їдять. Вона так залюбувалася ними, що навіть не відразу зрозуміла, що зять чекає на чай.
– Мамо, – з легким роздратуванням попросила дочка, – налий же чаю. Глібу треба відпочити і в нього ще справи є. Він же вечорами теж працює.
– Так-так, мені не можна довго затримуватися, – погладив себе по животу чоловік, – треба працювати і заробляти гроші, щоб усім нам було, що їсти. Дякую, Оксаночко, сьогодні все було чудово.
Гліб ніби навмисне не помічав і не дякував тещі, він звертався тільки до дружини, підкреслюючи, що її мати тут не господиня, а гостя. Хоча сама Таїсія Петрівна вже давно почувала себе прислугою, якій постійно вказують на її огріхи.
А коли вона вирішила, вимивши посуд і навівши порядок у кухні, вже йти додому, вийшла зі спальні Оксана:
– Мамо, а що там зі сніданком? У нас є все? Гліб хоче млинці. Ти не могла б їх зараз спекти? А я потім зранку розігрію у мікрохвильовій печі. Багато не пеки, я борошно не їм, тільки Глібу та хлопчикам по парі штук.
– Оксано, я сьогодні так втомилася і почуваюся не дуже, можливо, ти їм завтра омлет приготуєш. Я яйця свіжі домашні купила.
– Мамо, але Гліб попросив млинці, а я йому омлет пхати. Він же бучу підніме, і настрій і мені, і собі на цілий день зіпсує.
З важким зітханням Таїсія Петрівна полізла в холодильник за молоком і яйцями, скоро млинці весело зашкворчали на сковороді і на запах смаженого тіста прибігли онуки.
– Ура! Млинці! Бабусю, дай млинець! — попросив старший Петро.
– І мені! І мені два,— закричав Антон.
– Хлопчики, ви ж вже поїли, а це млинці на сніданок.
– Ну, бабусю, ну тільки по одному, а краще по два, – канючили хлопчаки, і довелося бабусі заводити ще тіста, щоб задовольнити всі вимоги онуків.
Коли вона виходила з квартири доньки, вже стемніло. У цей момент у двір заїхала велика чорна машина, з якої вийшла Марина Вікторівна та її син Сергій.
– Ой, подруго,— гукнула вона Таїсію Петрівну,— а ти тільки додому зібралася? А мене Сергій у театр возив. Я давно хотіла потрапити на цю виставу, ось він мені сюрприз і влаштувал. Ходімо до мене, поп’ємо чаю, я купила тортик “Пташине молоко”. Пам’ятаю, ти його теж дуже любила.
– Та ні,— мляво відповіла Таїсія Петрівна,— я так втомилася, а мені ще додому добиратися.
-Так чаю поп’ємо, і Сергій тебе відвезе, йому все одно по дорозі. Правда, синку? Ти ж недовго. Сергію теж додому потрібно.
Піднімаючись знову сходами, Таїсія Петрівна думала, що зять ніколи не пропонує їй відвезти її додому ,і ніколи дочка не просить чоловіка, щоб він зробив це. Адже мала б, здавалося, розуміти, що мати втомилася за цілий день.
Втім, навіть коли вона у них сильно затримується, вони не пропонують матері залишитися та переночувати.
Кілька років тому Таїсія Петрівна попросила дочку залишитися на ніч, але та сказала, що Гліб не любить, щоб у хаті ночували сторонні люди. І з того часу жінка з такими проханнями не зверталася.
Марина Вікторівна тихо прошепотіла їй на вухо:
– Все-таки я мала рацію, подруго, розпестила ти своїх дітей. Тобі їх треба поставити на місце. Що вони тебе перетворили на прислугу.
– Так, що тепер уже…, – махнула рукою Таїсія Петрівна, – коли Петро з’явився на світ, Оксана нічого не вміла, всього боялася, я їй допомагала, а потім так і повелося. А потім і Антошка з’явився, стало ще важче. Я знову все на себе звалила.
– Знаєш, багатьом дітям батьки допомагають, але їх хоча б цінують за це, дякують, а твої …
– Нічого тепер уже не вдієш,— майже зі сльозами на очах відповіла Таїсія Петрівна,— сама таку дорогу обрала, а назад уже не повернеш. Скажу, що не приходитиму, вони помічницю наймуть, а мене і до онуків не пускатимуть.
– Не знаю, що й порадити тобі, подруго … – хитала головою жінка.
– А що тут можна порадити, терпітиму, поки мене терплять. Я онуків люблю і Оксанка — моя рідна дочка, єдина, вони від мене відмовляться і я залишусь на самоті.
– Та вони без тебе пропадуть.
– На це надія погана. Ні, буду й надалі терпіти. Дороги назад у мене немає.
На цьому жінки і закінчили розмову. Син Марини Вікторівни ввічливо підвіз Таїсію Петрівну додому. Таке ставлення від своїх рідних жінка вже й не чекала, це тільки було в її мріях.
